Марія
Я не хотів цього. Мені було затишно і спокійно на душі, коли я сидів в автобусі. Здавалося, нічого вже не хотів від життя. Звик до всього. Навіщо міняти щось? Навіщо створювати в своїй уяві нові горизонти, будувати нові залізничні станції, куди ніколи не прибуде поїзд твого життя, малювати галявини, якими не бігати, колоти пальці хвоєю, запаху якої не відчуваєш? Може просто невиспаний і занадто втомлений був. Переїхати всю Польщу поїздами не так вже й легко. Тепер я так пояснюю все, що сталося: розчарований проводами, не виспався, змерз, захотілося тепла. Хто ж міг знати, що на моєму шляху трапиться Марія.
Вона схожа на дівчисько з книжки “Чеські та словацькі казки”. Олег так зразу їй і сказав. Ніхто б не дав їй 25. 18 від сили. Ні, я не хотів цього.
Автобус під’їхав до свого парку в Слубіце, і пасажири почали виходити. Я запитав як пройти до місця переходу кордону. “Майстер”, тобто водій автобуса, махнув рукою в якийсь бік, і ми зі своїми торбами поплелися у вказаному напрямку. Ситуація не з кращих. 11.30 ночі, ми з цигарками, горілкою і шампанським на західному кордоні Польщі шукаємо перехід кордону. Нікого запитати. Не було кращого варіанту, ніж йти прямо.
Я орієнтувався на високий будинок з неоновим написом “Oderturm”. І побачив міст через Одер, що також сяяв вогнями. Це і був перехід. Олег, що завжди вважає зайвим довіряти мені у прийнятті таких важливих рішень, все ж пішов консультуватися у підлітка, який йшов у провулку. Я кричу: “Олег! Я вже бачу перехід, там міст, пішли”, але він прямує до дівчини невизначеного віку з запитанням типу “пшепрашам, де тут є пшейсьцє гранічне”. Вона відповіла, що не володіє польською, не місцева, але на перехід вказала. Я був правий. А це була Марія.
Так прийшла вона у моє життя. Підлітком, у якого треба було запитати дорогу. Та чи могла вона її показати? Сама ж тої дороги не знала.
Та ні, дорогу до переходу вона знала. Ми перейшли на ту сторону - троє слов’ян шукати долі “в німцях”. Дивувався, чому вона так просила поляка поставити штамп у паспорті - навіщо їй штамп?
Якось виявилося, що нам майже по дорозі. Вона живе у Целлє, а нам треба їхати до Ґьотінґена, а це все та ж земля Нідерзаксен.
Німеччина в той час - суцільний реновірунґ та репарірунґ. Залізничний вокзал у Франкфурті-Одер виявився на ремонті, а надворі було холодно, тож ми зайшли у піцерію, що біля самого бангофу. Треба було пересидіти ніч.
Господарка закладу, пані бальзаківського віку та зі слідами косметики, нанесеної чи не за часів того ж письменника, з підозрою дивилася на трьох ауслєндерів, що вже дві години пили давно вистиглий чай. Знадвору через відкрите мало не навстіж вікно добряче тягло, а ми грілися розмовами. Дякую тобі, Господи, що наші мови такі схожі! Сторінка за сторінкою відкривали ми одне одного.
Марія дивилася на світ і на нас своїми великими вовчими очима кольору осінніх поліських озер, двадцятип’ятирічна дитина, закинута лихою долею на чужину, на “чорну” роботу. Так, вона працювала, як вона казала, “начерно”, тобто нелегально. Кожної середи мила вікна в невеличкому ресторані, щочетверга мила вбиральню у якомусь кафе, а щодня, крім суботи і неділі, з десятої і до другої сиділа з дітьми місцевого зельбстунтернемера, двома розбишаками. Жила сама, у маленькій кімнаті, де, здавалося, якщо поставити ще хоч якусь вазу чи вазонок, і місця вже не буде.
Та кімнату її я побачив вже згодом. А зараз вона сиділа у франкфуртській піцерії і сміялася як маленька дівчинка, перебиваючи наші розповіді чарівним словом “важнє?”, стидливо ховаючи свої маленькі зуби.
Десь близько п’ятої ранку ми вийшли з піцерії і ще з годинку тупцяли на легкому німецькому морозі, чекаючи відкриття кас. Ми мали придбати Wochenende-Ticket, білет, який дозволяв компанії до п’яти чоловік вільно пересуватися поїздами місцевого сполучення на території Німеччини у суботу та неділю.
У поїзді Франкфурт-Одер-Берлін вони, Марія та Олег, поснули. Хоч той сон не міг бути довгим - кожні пів чи півтори години треба було виходити і пересідати на інший потяг.
А я мов зачарований дивився на неї, немовби хотів увібрати своїми невиспаними очима всю її. Просто вже тоді я знав, що щойно пізнавши, я втрачу її, втрачу назавжди. Втрачу через цю Німеччину, через ту Україну. Через ці дороги, вокзали, митниці, візи, паспорти, контрабанду. Через себе і через неї, і через ту господиню, і того інваліда, і тих бабусь з відкритих кафе, тих сивих кучерявих бабусь, які так схожі на англійську королеву, бо Ганофа і Целлє - то колишні володіння британської королівської родини.
Скільки ми всього один одному порозказували! Якось захоплено не помічаючи інших пасажирів, ми говорили, говорили і говорили. Коли добу проїдеш Польщею, а потім ще добру половину дня Німеччиною, від чужої мови починає боліти голова. Можливо, до цього спричинялося й хронічне безсоння. У польських словах починаєш ловити німецькі фрази, у німецьких - польські, приїжджаєш на Україну - спершу взагалі нічого не розумієш. А спілкування з Марією, словацько-українське, було настільки легким, що я й незчувся, як ми були вже у Göttingen.
Марія без зайвих умовлянь згодилася вийти з нами тут, а потім на тому ж квитку вечірнім потягом добратися у Целлє. Повечерявши, ми гуляли вечірнім містом, як діти, перебиваючи одне одного. До чого ж легко тоді на душі, ніби всі проблеми зникли. Західнє січневе сонце було як ніколи лагідне до нас, навколо вже було багато зелені, як-не-як неподалік Атлантика та Гольфстрім. У лютому тут розквітають тисячі жовтих тюльпанів!
Як я вдячний тобі, Німеччино! Нехай я був бідним, і ти не любила мене, нехай ти кепкувала з мене, бридилася мене і принижувала мене. Нехай ти проявляла до мене співчуття і соромилася переді мною своїх статків. Своїх чистих будинків і білих зубів, своїх вазонків на вікнах, і своїх дорогих авто. Я ходив по твоїх смітниках і шукав там свого хліба і свій одяг. Я піднімав очі догори і бачив у небі твої винищувачі. Хоч ти не була для мене матір’ю, і навіть мачухою, і навіть багатою родичкою, ти не вигнала мене, коли мені було холодно. Ти дала мені їсти, пити і переночувати. Я любив тебе, як можна любити у двадцять літ свою молодість.
Олег каже, йди проведи дитину до Целлє, і повернешся останнім поїздом. А то там негри різні щоб не приставали. Марія сміється. Мені недалеко від вокзалу йти.
Ми сіли у вагон. Той, що в ньому курять. До Ганновера ще їхала більш менш-пристойна публіка, а там посідали молоді туркені, такі всі розмальовані та в обтягучому одязі. То повії - шепоче Марія. В Гановері жити дорого, то вони там тільки працюють, а на роботу електричкою зранку їдуть. Але то пусте. Ті туркені спантеличено дивилися на нас. Всю дорогу від Ганновера до Целлє ми, перебиваючи одне одного, розповідали про своє дитинство, батьків, школу, любов, щастя, і перший сексуальний досвід і ще про десятки тих важливих подробиць, які має знати про нас світ. Вона так швидко-швидко говорила, немов боялася чогось не встигнути, щось пропустити, забути. Вона - словацькою, я - українською, і ми сміємося, співчуваємо одне одному, перериваємо на півслові та перепитуємо.
А навколо - Вавилон. Всі язики в тому вагоні. І всі по-різному. І ніхто по-німецьки. Ті туркені, а ще якісь негри, жиди по-російськи, і ще хто зна хто. А ми ні на кого уваги не звертаємо. А повз наш потяг пропливають містечка і села, порядні німецькі містечка і села.
Целлє - невеличке. Сама назва означає і клітину, і камеру у в’язниці. І ще тисячу значень має, кому цікаво, хай у словник дивиться. А в’язниця там таки є. Ми вийшли з потяга, і все говоримо, говоримо, і все сміємося, бавимося як діти, і так добре нам, хоч ми знаємося менше доби, бігаємо один навколо одного. І дійсно як діти. Бо нічого нам один від одного не треба. Ні грошей, ні сексу, ні самоутвердження, ні приниження, ні навіть щасливими бути разом, нічого взагалі. Ми ніби сп’яніли від тої свободи говорити одне одному все, любити одне одного якось так незвично, по-дитячому, наївно дивитися в очі, і не боятися.
І враз ми замовкли. Там міст такий є через річку невеличку. Ми йдемо по цьому залізничному мосту. Біля нас швидко-швидко потяг пролітає, аж у вухах свистить. Внизу річка, і з мосту видно в’язницю місцеву. Освітлена вежі, дріт колючий, все як має бути. Зійшли ми з того мосту, і щось мені так стало шкода ту Марію, аж сльози на очі навернулися. Висадив її на плечі, і ніс цілу дорогу, майже до самого будинку.
Тихо, каже, щоб хазяйка нас не почула, а то вона мене вижене з хати. Зайшли ми до її кімнатки. Марія чаю зробила теплого. З молоком. Тут каже всі так п’ють. Часу не було багато. Ми посідали на підлогу, сп’янілі одне одним, зачаровані. Йти тобі треба, бо влак твій поїде. Я важко піднявся, опустив голову, і вона мене так ніжно-ніжно, ледь-торкаючись губами, поцілувала на прощання. Вперше тоді. Так, тоді вперше.
Я йшов поволі, човгаючи ногами знов тими вулицями, тим мостом і біля тієї в’язниці. І слово собі дав. Як запізнюся на той потяг, що я мав сісти, то наступний не чекатиму, а повернуся до Марії, а на Україну, туди вже не повернуся, ніколи-ніколи в житті.
Та я встиг. Якраз зайшов до вагону, як потяг рушив, бігме. Людей не було майже, близько опівночі все ж. Я спершу сів, а потім приліг на лавку, і незчувся як був уже Гьоттінгені, на кінцевій. Провідничка чи як там по-їхньому, збудила мене і повідомила, що поїзд далі не йде.
Я мав жалюгідний вигляд. Невиспаний, я не розумів, що діється навколо. Як робот йшов до помешкання, у якому ми з Олегом жили. Йшов нічними вулицями як зомбі. За кілька кроків від мене якісь молодики розбивали паркувальний автомат щоб видобути з нього монет. Холодно було.
У помешканні, де ми жили, відімкнене опалення. Я ліг на підлогу, накрився курткою, і десь з годину трусився під нею. Від холоду можливо, а може від розпачу. Зрештою зігрівся і заснув.
А коли назавтра прокинувся, то захотів вже, негайно, їхати до неї. Щоб побачити її ще раз, щоб порозмовляти, торкнутися її. Щоб не загубити її у цій великій країні, що самому не загубитися. Їдь, каже Олег, як ти не наважуєшся, то я сам тобі білет куплю. Я ж бачу все по тобі.
І я поїхав. Тим самим поїздом, що ми їхали в ньому вчора, чи не з тими туркенями, повз ті ж самі містечка і села, через Гановер. Та тепер я був сам один, і хотів думати, що я їй скажу, які слова підібрати. Та не думалося зовсім, жодні слова до голови не йшли. Вийшов з вагону, пішов знову по тому мосту, по тих неосвітлених вулицях попри залізницю, через шум потягів і дух річки.
Тихенько постукав у віконце у дворі. Йди туди, я відчиню. І вона зустріла мене. Я знала що ти повернешся.
Як я вдячний вам, люди! Тим, що знайомили і розлучали мене з іншими людьми. Тим, що любили і недолюблювали мене. Тим, що ділили зі мною дороги і хліб. Я люблю вас.
Що я сказав Марії? Та й сам добре не знаю. Кажу, добре мені з тобою так було вчора, так пройняло мене всього, як холодом, як жаром. Хочеться бути з тобою. Я не знаю як. Можна, я залишуся?
Так. І ми ще довго шепталися щоб не почули сусіди і не доповіли господині. Ми лежали удвох, і пошепки говорили, як добре нам, і хочеться щоб ця ось секунда ніколи не закінчувалася, щоб мить ця з нами завжди була. І були поцілунки, такі ніжні, такі п’янкі. І не було в них нічого від хтивості, нічого сексуального, збудливого, гріха у них не було.
Щось такого неземного я відчував, такого занурення у стан може плоду в череві матері, може приспаної на материнському лоні дитини. Якби я міг це пам’ятати! Якби я міг це пам’ятати, то я може краще б описав все це, все це щастя, спокій, ніжність, тепло. Якби я міг це взяти з собою, як музичний запис, як вирвану сторінку з книги. Зараз мені здається, що це було не зі мною, а з кимось іншим, і він просто переповів мені все це у курному вагоні потяга, чи я прочитав все це, і переказую. Це не з нами було. Бо якби люди таке насправді переживали, а не наснилося це все їм, то може якось генетично, через покоління поколінь навчилися б зберігати це, затамовувати подих настільки, щоб серце негайно зупинялося б, і вони помирали б від цього, або засинали на грудях одне в одного, або світ би завмирав назавжди перед тим їхнім спокоєм, перед любов’ю їхньою. Вони навчилися б робити ессенцію з тих сліз радості, і як зюскіндівський парфумер, пахтилися б ними.
А може це дійсно Бог на секунду нам давав відчути що таке рай, давав нам ковток з чаші своєї, причащав нас любов’ю, тією справжньою, відчутою нами любов’ю?
Але ні, це було не з нами. Це було з якимись іншими людьми, вільними людьми, Богом любимими людьми.
Назавтра вона пішла на роботу, а я сходив по продукти, купив у ALDI тюльпанів, швендяв по місту, і чекав коли вона прийде. Дивився телевізор, лежачи на підлозі.
А потім знову була вона, і знову тисячі поцілунків. Тисячі обірваних ними слів, і це вперше я чув, Ich liebe Dich, mein Schatz. Вона знала їх стільки, цих слів, англійських, словацьких, французьких, фінських і німецьких, щоб сказати це мені, щоб заспокоїти мене, втамувати спрагу мою за ніжністю, за любов’ю, за юністю моєю. Я казав їй, говори своєю казковою мовою, говори про що хочеш, я буду слухати, хоч до самого ранку.
А ще було те її тверде німецьке “l”. І така впертість, що Целле, а не Целлє, і сміх, і як ми за руки ходили по центру, і навіть не боялися.
І розповіді її. Про маленьке, таке як Целлє, а може й менше містечко Вранув-над-Топлев у Словаччині. Про свої мрії.
Тобі треба знайти роботу. У мене є знайомі у чеському ресторані «Швейк» біля ратуші. Зайди до них, і запитай старшого. Але з будь-ким не говори. Тільки зі старшим. У них має бути якась робота на кухні.
Зранку я поплівся в той «Швейк». Ноги, руки ватяні, язик заплітається. Фрази вивчив напам’ять, та службовці ресторану завертають мене ще до того, як я встиг поговорити зі старшим.
То нічого, у мене тут купа знайомих поляків, чехів. Я попитаю в них за роботу для тебе. А як ні - в Гановері точно можна роботу знайти. Там купа ваших, ну тих що по-російськи говорять. Я мало не образився, звичайно, ну, за ваших.
Мартін Гайдеггер це Das Sorge називав.
А ввечері вона прийшла втомлена така. Ледве черевики скинула, навіть чаю не пила, і каже. Сусід наш інвалід війни, ти його бачив, він під нашими вікнами часто ходить. Розповів моїй господині, що ти тут живеш у мене. Розумієш, якщо мешкання для однієї особи, то двоє не можуть жити. Її магістрат за це оштрафувати може. Та й води, світла йде більше. Я сказала їй, що ти мій брат. Але так довго не може тривати. Що робити будемо?
Поїду я, кажу. Але можна, ще день з тобою побути? Завтра ввечері поїду, добре?
Такі сльози її маленькі з очей, жаль такий у мене, груди стиснуло.
Назавтра на роботу не пішла вона, подзвонила що хвора, і ми цілий день по місту ходили, до ратуші, на замок дивитися, по магазинах дорогих різних, парфумів нанюхалися. Веселі такі якісь були, хоч прощалися.
Тут не час для нас, і не місце для нас, і все вже вирішено за нас. Кльова така пісня, і правдива головне.
Микола Мельник ©, 15.12.2000 - 11.01.2007, Львів