Битва за Фландрію. Ірена. Дюссельдорф-Ґарат (Частина 2)
Вони вийшли з кафе і, перейшовши через центральний зал Головного вокзалу у Дюссельдорфі, вийшли до першої колії, куди мав прибути швидкісний ICE 517 з Дортмунда. Потяг прибув вчасно, довга біла сталева сигара з тонкою червоною поздовжньою лінією спершу швидко промчала повз них, а потім ніби миттєво, але водночас і поважно, зупинилася. Розчахнулися автоматичні двері вагонів. Йоган з Іреною майже вгадали, де слід чекати - п’ятий вагон, в якому їхав Мартін, зупинився неподалік від них. Оскільки кінцева зупинка ICE 517 була у Мюнхені, з вагонів майже ніхто не виходив.
Ірена відразу подумала, що це Мартін, коли з вагону вийшов середнього зросту худорлявий чоловік у джинсовому костюмі, з бородою. За плечима він мав невеличкого наплічника, такого, якого мають з собою кур’єри-велосипедисти. У руках він тримав пачку цигарок.
- Це просто якась дискримінація. Треба було їхати регіональними потягами, - там ще хоч збереглися вагони для курців. А у цьому InterCity всюди палити заборонено, - сказав він замість привітання. - Мартін, Мартін Вендль, - представився він Ірені і простягнув свою руку з довгими пальцями та жовтими від сигаретного диму неакуратно обрізаними нігтями.
- Ірена Радойчич.
Після привітання з Іреною Мартін міцно обняв Йогана.
- Скоро доведеться боротися за права курців, - продовжив він свою тему по дорозі до авто. Сподіваюся, Ірена не буде дуже проти того, аби я запалив цигарку в машині. У поїзді не можна, у кафе не можна, на пероні не можна... Ірена, я Вам дуже дякую, що Ви з нами їдете до моєї доньки. Не знаю, чи Йоган Вам казав, чому серед нас має бути жінка...
- Не казав.
- Гаразд, я Вам скажу. Розумієте, моя донька... вона... ми до того часу, як їй виповнилося два роки жили всі разом, я, Ірена і моя колишня дружина Роза. У Ірени збереглися ці дитячі спогади про сім’ю. Розу вона пам’ятає погано, мене добре. Будь-яка жінка, з якою я приходжу її навідувати, автоматично в очах Ірени перетворюється на її маму, на Розу. Якщо я приходжу сам або тільки у чоловічій компанії, то часто вона мене навіть не впізнає, зовсім на мене не реагує... Персонал жіночий притулку вона теж увесь знає, мусить бути хтось зі сторони. Дітям вона теж дуже радіє. Ми з Розою і з нею часто гуляли парком... Одним словом, я Вам ще раз дякую, що погодилися приїхати... З мене поганий батько. Вибачте мені...
Як тільки вони сіли у авто, Мартін розмістився поряд з водієм, прочинив своє вікно, запалив цигарку і жадібно, великими затяжками, почав ковтати сигаретний дим. Він сидів трохи розвернувшись до вікна, ніби виглядаючи у ту шпарину, яка утворилася між дверима і приспущеним вікном. Ірені, яка сиділа позаду, чітко було видно його сивий йоржик, його зморшкувате втомлене обличчя з колами навколо синіх очей, вольове виступаюче підборіддя. Щось їй у ньому подобалося, якась нескореність. Він був ніби повною протилежністю домашньому Йогану, принаймні за виглядом.
Дорогою всі мовчали, кожен думав про своє. У суботу дороги Дюссельдорфа були майже порожніми, тож вони доволі швидко доїхали до брами притулку для неповноправних, розташованого у південній частині міста. Брама була прочинена, сьогодні був день відвідин. Сам притулок розташовувався неподалік від річки, у густому парку. Це була триповерхова будівля побудови сімдесятих років, з великим паркінгом, окремими корпусами для пацієнтів різного віку.
Вся споруда, яка довгою ламаною геометричною лінією простягнулася вздовж річки, потопала у зелені. На території було кілька ставочків, обгороджених невисоким парканом, парк був перерізаний зовсім не німецькими кривими доріжками з безліччю зручних лавочок. Вхід до притулку був обладнаний пандусом, всередині у всіх коридорах вздовж стін були закріплені бильця. На дверях кімнат, де мешкали пацієнти, висіли керамічні таблички з їхніми іменами. Кожна табличка була оригінальна, зі своєю мініатюрною фігуркою - сонечка, квіточки, скрипки тощо. Ця відмова від звичних номерів, від цифр, які позначають місця перебування людей в готелі, лікарні, в’язниці, дуже зворушила Ірену. Вона подумала, що ці керамічні таблички з іменами може навіть більше ніж пандус, бильця і усміхнений персонал говорять про те, що тут для людей намагаються створити атмосферу дому, адже номери на дверях наших помешкань свідчать про те, що ми тут тимчасові гості.
У Німеччині і всюди у Західній Європі люди з фізичними та психічними вадами, крім якихось вже дуже важких випадків, живуть серед людей, ходять чи пересуваються на візках вулицями, їх можна побачити у транспорті, у кафе, в кінотеатрі, школі та університеті. Це в Україні вони приречені бути вічним тягарем для своїх батьків чи інших родичів, сидіти у чотирьох стінах на смердючих матрацах і дякувати за те, що не помирають з голоду.
Ірені пригадалася атмосфера львівської психлікарні на Кульпарківській, куди вони з мамою приходили навідувати мамину цьоцю, яку туди помістили “добрі родичі” аби привласнити її квартиру. Бруд, сморід від ліків, згорілої каші і туалету, синьо-сіра білизна, обдерті стіни зі слідами затоплення, цвіль, ґрати на вікнах. А ще їй запам’яталися крики з туалету, розташованого неподалік від палати, де лежала цьоця. Відділення не були поділені на жіночі і чоловічі, тож брудний туалет часто ставав місцем для сексуальних побачень божевільних або просто нещасних пацієнтів психіатричної лікарні.
Тут все було по-іншому. Табличка біля входу обіцяла всі види турботи і піклування - Stationäre Pflege, Tagespflege, Nachtpflege, Kurzzeitpflege, Häusliche Pflege, світило сонце, пробиваючись через великі вікна коридорів.
Донька Мартіна сиділа у інвалідному візку, вдягнута у довгу коричневу спідницю та білу сорочку. Обличчя майже не було видно, вона сиділа згорблено, стиснувши докупи коліна і руки, які лежали на колінах. В кімнаті був ідеальний порядок. На столі стояв вазонок з квітами, Біблія, якась маленька скринька і маленька іграшкова машинка. Всі предмети були розташовані від великого до найменшого.
Першим без стуку увійшов Мартін. Він заглянув до кімнати і сказав:
- Де живе моя маленька пташка?
Так звертаються до маленької дитини, а тут дорослий дядько, майже дід, говорив до майже сорокарічної жінки.
Мартінова донька підняла голову. Її втомлене зморшкувате обличчя чомусь з монголоїдними рисами просяяло раптовою цікавістю, у карих очах з’явилася радість. Вона стала з візка і почала неголосно плескати в долоні, промовляючи: “Vater, Vater, Vater”. Потім її погляд впав на Ірену. “Mutter, Mutter, Mutter”.
Мартін обійняв її, взяв за руку, і вони всі разом рушили на прогулянку до парку. Йоган завбачливо покотив перед собою інвалідного візка, хоч Ірена Вендль йшла своїм ходом. Дорогою Мартін розповідав своїй доньці про свою роботу, що у нього нового, кого він зустрічав. І знову це здалося нашій Ірені фантасмагоричним. Щойно він говорив до неї як до немовляти, і зараз говорить як з дорослою. Вона з запитанням у очах глянула на Йогана. Він вгадав, що вона хотіла у нього запитати, і неголосно сказав: “Вона любить слухати, як він говорить, про що б він не говорив”.
Дорогою донька Вендля стрибала то на одній, то на другій нозі, з її вуст вилітали якісь звуки, перемішані зі словами “тато” і “мама”. Була гарна погода, субота, тож надворі біля притулку було багато людей. Вони зупинилися біля ставка. Ірена Вендль збирала пласкі камінці і складала з них пірамідки, рвучкими рухами рвала траву, прокладаючи доріжки між пірамідами. Її гра не була схожою на дитячу, у ній була якась ніби доросла продуманість. Час від часу вона підбігала до своїх відвідувачів, закликаючи їх подивитися, що у неї вийшло. Свої дії донька Вендля супроводжувала дивними пташиними звуками.
Мартін продовжував їй розповідати про свою роботу, поїздки, статті, лекції, про сусідів-турків, про те, що у нього зламався “Вольксваґен-Гольф”, про те, що він вже менше курить, всього дві пачки на день.
Десь через дві години до них підійшла працівниця притулку і запросила на обід. “Йдемо їсти,” - сказав Мартін до доньки. Та радісно застрибала і заплескала в долоні, а потім взяла Ірену та Мартіна за руки.
Обід для відвідувачів у їдальні притулку коштував символічні 3 євро з персони. Вибір страв був небагатий - горохова зупа з сосисками або рис з морепродуктами, на десерт напої на вибір та тістечка. Спершу опікунка Ірени Вендль запропонувала свою допомогу у її годуванні, але Мартін сказав, що впорається сам. Він сів біля своєї доньки і терпляче погодував її з ложки.
Після обіду Ірена Вендль слухняно сіла до інвалідного візка і задрімала. Це була частина її повсякденного розпорядку - спати після обіду, тож вони відвезли її до її помешкання, і Мартін акуратно переклав її на ліжко, знявши взуття.
- Вона проспить не менше двох годин.
Вся компанія відвідувачів знову вирушила до ставка. Мартін дуже хотів запалити цигарку, тож, узявши переносну попільничку з автомобіля Йогана, вийшов аж за браму притулку - на його території палити було категорично заборонено. Через відкриту хвіртку Ірена з Йоганом вийшли до Рейну. Річкою неспішно пливли баржі та прогулянкові катери, схилялись до води вітрильники.
- Тут неподалік є гарний замок, вірніше палац, Schloss Benrath. Якщо Ви не проти, зараз до нас приєднається Мартін, і підемо туди. На території є штучне озеро, канал, два музеї - паркового мистецтва та природничої історії. Коли б ми там не були, у парку та біля палацу завжди знімають якісь фільми...
- Я вже там була, і неодноразово, - сумно посміхнулася Ірена. І все це бачила - і рожевий Corps de logis, і бокові павільйони, і чорних лебедів на озері, і обидва музеї, і оранжереї зі східною чудасією. Але чому б не піти ще раз?
Через деякий час до них приєднався Мартін. Однієї цигарки йому було мало, довге утримання від паління змусило його припалювати одну сигарету від іншої.
Дорогою до парку всі мовчали, але перед самим входом Мартін зупинився і сказав:
- Не знаю що робити. Алжирська газета“El Khabar” замовила мені цикл статей на тему промислового розвитку Німеччини. Вони дуже хочуть отримати алхімічний камінь економічного процвітання, зрозуміти, чого у німців виходить, а в них - ні. І відмовлятися негоже... Поки їхав у поїзді, хотів вас попросити мені допомогти. Ви ж працюєте на нашого енергетичного звіра... Може поділитеся, у чому ж секрет?
Мартін вдавано хитро примружив очі.
- Ти рідко буваєш у нас в Ессені. Давай завтра йдемо до Музею Круппа. Там у тебе буде натхнення написати про економіку Німеччини, - сказав Йоган. - Переночуєш у нас. Ружена дуже за тобою скучила, і діти теж. Ірена до нас приєднається, правда ж? Такі гарні зараз літні дні, не сидіти ж у бібліотеці!
- Гаразд, неділя у мене вільна. Дякую за запрошення.
Після прогулянки по квадратному парку біля Рожевого замку, вони знову рушили до притулку. Ірена вже не спала, вона сиділа на ліжку так само, як на початку їхнього візиту сиділа у візку, непорушно, стиснувши коліна, поклавши на них руки долонями догори, опустивши голову. На слова Мартіна вона більше не реагувала.
Засмучений Мартін повернувся до Йогана з Іреною і сказав:
- Таке буває. Вона сьогодні більше нікого не хоче бачити...
І рушив до виходу, рефлективно витягнувши з пачки цигарку. Ірена з Йоганом поплелися за ним.
Дорогою всі мовчали. Мартін курив цигарку за цигаркою, засипавши акуратний салон Йоганового автомобіля попелом, задимівши його. Ірена страх як не любила тютюнового диму, але нічого не казала. Вона увесь час думала про свою тезку, яку вони сьогодні навідували. Про те, що ця жінка ніколи в житті не відчує того, що відчувала вона, Ірена Радойчич, ніколи не побачить всього багатства світу, не прочитає книжок, не зазирне під руки водоспадів, не народить дітей. Ніколи не полюбить чоловіка, його силу і слабкості, не буде знати щасливих ранків і ніжних вечорів, а має лише ліжко, стільчик, інвалідний візок, харчування за розкладом та велике вікно у сад, сидіти і чекати (якщо чекати!) наступного візиту батька, згадувати (якщо згадувати!) дитинство з мамою і з татом.
Якими маленькими видалися Ірені її особисті проблеми, її відчуття самотності і навіть непотрібності, перед життям людей з притулку. І байдуже, що у них тут умови у тисячу разів кращі, ніж в Україні в таких людей. Все це все одно не життя, а довга мука під наглядом дбайливих лікарів.
Тримають душу цупко
На цій гидкій землі
Тверді холодні пальці
Байдужих лікарів.
(“Чорний вересень”, “Весна”)
А може так має бути? А може ці люди щасливі своїм особливим щастям у своєму особливому житті? Може цей прихід батька для неї важливіший, ніж всі мої переживання за Сашком, за прочитані книжки і сторазбаченіміста, за жіноче щастя зі Штефаном? Звідки мені це знати? Може Бог має для них свій план, і це ми нещасні, бо багато маємо, і будемо за це відповідати, а вони щасливі, бо їм дано мало всього, крім випробувань, і з них мало запитають? Може це ангели? Може це така небесна перевірка для нас, такий тест на те, які ми люди, як ми про них піклуємося. Не тільки про чистоту, порядок, їжу чи ліки для них. Але чи ми не відгороджуємося від них за охайними притулками, за соціальними виплатами, за пожертвами у церкві. Чи сприймаємо їх як людей?
Ірена не могла знайти відповіді на свої питання.