Шматочок країни
Це - Мамаєва слобода.
Вона прямо в Киїєві. На вулиці Донця.
Там є невеличка церква, збудована за кресленнями часів Богдана Хмельницького. Там дуже прикольні ікони. Зараз вона працює. Там чи не найкращий дзвонар в Україні, у хорі співають оперні співаки і рівні їм. Свічки безкоштовні, тобто не задарма, а немає цієї жлобської конторки, за якою сидить набундючений поп і продає свічку за 2 чи три на п"ятірку. Цифри зі стелі, я не в курсі, скільки коштують свічки. Там немає бабок, які б"ють чолом землю.
Якщо я вирішу коли-небудь вінчатися (а раптом), то зроблю це тут.
Тут справжні українські хатки, які криті соломою, а не рубероїдом, тут можна готувати смачний борщ чи хліб прямо у печі (щоправда, я цього не вмію), їсти із глиняних тарілок справжніми козацькими вербовими ложками.
Ловити карасиків з місточку, кататися на човниках, спостерігати за качечками, ліпити, майструвати, ходити у вишиванці, валятися у траві.
Але це лірика.
Як завжди, мене дивує агресивний націоналізм.
Чому не можна просто бути українцем?! А неодмінно треба знаходити ворогів, які проти нас і нашої культури плетуть інтриги всесвітнього масштабу.
Власник цієї Мамаєвої слободи для початку повів мене у вищезгадану церкву.
Мені було незручно. Я не хрестилася, не цілувала ікони, не падала на коліна перед розп"яттям. Він одразу поставився до мене із недовірою.
Він звинувачував у знищенні української культури юдеїв (жидів, коротше) із їхнім всепроникним менталітетом, мусульман та відсутність християнського виховання молоді.
Усі пункти мене обурили.
Я люблю жидів.
Я не бачу нічого поганого в мусульманстві.
Мені пофіг релігія.
Це не заважає мені бути нормальною українкою.
Може, ми самі винні в тому, що не пишаємося бути українцями.
Але ж ні - шукати ворога, це ж так круто.
Чорт, чувак зіпсував мені своїми пасажами всі враження від цих красот.
Хоча його запрошенням прийти з друзями і половити рибку я неодмінно скористаюся
Вона прямо в Киїєві. На вулиці Донця.
Там є невеличка церква, збудована за кресленнями часів Богдана Хмельницького. Там дуже прикольні ікони. Зараз вона працює. Там чи не найкращий дзвонар в Україні, у хорі співають оперні співаки і рівні їм. Свічки безкоштовні, тобто не задарма, а немає цієї жлобської конторки, за якою сидить набундючений поп і продає свічку за 2 чи три на п"ятірку. Цифри зі стелі, я не в курсі, скільки коштують свічки. Там немає бабок, які б"ють чолом землю.
Якщо я вирішу коли-небудь вінчатися (а раптом), то зроблю це тут.
Тут справжні українські хатки, які криті соломою, а не рубероїдом, тут можна готувати смачний борщ чи хліб прямо у печі (щоправда, я цього не вмію), їсти із глиняних тарілок справжніми козацькими вербовими ложками.
Ловити карасиків з місточку, кататися на човниках, спостерігати за качечками, ліпити, майструвати, ходити у вишиванці, валятися у траві.
Але це лірика.
Як завжди, мене дивує агресивний націоналізм.
Чому не можна просто бути українцем?! А неодмінно треба знаходити ворогів, які проти нас і нашої культури плетуть інтриги всесвітнього масштабу.
Власник цієї Мамаєвої слободи для початку повів мене у вищезгадану церкву.
Мені було незручно. Я не хрестилася, не цілувала ікони, не падала на коліна перед розп"яттям. Він одразу поставився до мене із недовірою.
Він звинувачував у знищенні української культури юдеїв (жидів, коротше) із їхнім всепроникним менталітетом, мусульман та відсутність християнського виховання молоді.
Усі пункти мене обурили.
Я люблю жидів.
Я не бачу нічого поганого в мусульманстві.
Мені пофіг релігія.
Це не заважає мені бути нормальною українкою.
Може, ми самі винні в тому, що не пишаємося бути українцями.
Але ж ні - шукати ворога, це ж так круто.
Чорт, чувак зіпсував мені своїми пасажами всі враження від цих красот.
Хоча його запрошенням прийти з друзями і половити рибку я неодмінно скористаюся