Місце, де сплять поїзди
Сьогодні я знайшла місце, де сплять поїзди. Під автострадою, поряд з негритянськими бараками, недалеко від вокзалу. Зберігаючи у салоні тепло останніх пасажирів, дрімають, заплющивши два ока. Третім вони крізь сон освітлюють колію, подають сигнал - койка зайнята, товариші, об’їжджайте.
Один, два, три. Три велетні, розтягнувшись на дальніх коліях, відпочивають від денної гарячки. Дивлюся на годинник - тільки сьома. Лягають вони завчасно, бо арбайт-арбайт починається зовсім рано. От німчура. А повз них пролітають колеги, відпрацьовуючи нічну зміну. Кишать людом, що поспішає додому, в ліжко, бо арбайт-арбайт починається зовсім рано. Німчура?
Прямо навпроти мене старенький потяг. Йому не спиться, всі три ока уважно розглядають рельси попереду, підпори моста, червоне світлофорів. Мовчки. І сумно. Може його турбує радикуліт? Чи примусова пенсія?
«Waiting for, waiting for, waiting for…» У мене в вухах грає Peter Geldof в реміксі Dennis Christopher. Я чекаю. Поїзд чекає. А присмерки неодмінно настануть. Вони на роботі.
Я хочу подзвонити тобі і поділитися місцем. Цим чудовим місцем, де сплять поїзди. Де на фоні брудно-синього неба яскраві спалахи ліхтарів відблискують у безкінечних переплетіннях дротів. Де згустки повітря осідають на рельси, а час повільнішає; і тільки раз на годину його скуйовджує гуркіт нічної електрички. Індустріальна романтика.
Я набираю тебе і розповідаю про те, як люблю гуляти вулицями, коли темніє, і пастися в чужих вікнах. Безкоштовний театр, німа пантоміма.
«У нас навіть збочення однакові,» абсолютно просто, не задумуючись, відповідаєш ти. А хіба може бути інакше?
березень 2008
Один, два, три. Три велетні, розтягнувшись на дальніх коліях, відпочивають від денної гарячки. Дивлюся на годинник - тільки сьома. Лягають вони завчасно, бо арбайт-арбайт починається зовсім рано. От німчура. А повз них пролітають колеги, відпрацьовуючи нічну зміну. Кишать людом, що поспішає додому, в ліжко, бо арбайт-арбайт починається зовсім рано. Німчура?
Прямо навпроти мене старенький потяг. Йому не спиться, всі три ока уважно розглядають рельси попереду, підпори моста, червоне світлофорів. Мовчки. І сумно. Може його турбує радикуліт? Чи примусова пенсія?
«Waiting for, waiting for, waiting for…» У мене в вухах грає Peter Geldof в реміксі Dennis Christopher. Я чекаю. Поїзд чекає. А присмерки неодмінно настануть. Вони на роботі.
Я хочу подзвонити тобі і поділитися місцем. Цим чудовим місцем, де сплять поїзди. Де на фоні брудно-синього неба яскраві спалахи ліхтарів відблискують у безкінечних переплетіннях дротів. Де згустки повітря осідають на рельси, а час повільнішає; і тільки раз на годину його скуйовджує гуркіт нічної електрички. Індустріальна романтика.
Я набираю тебе і розповідаю про те, як люблю гуляти вулицями, коли темніє, і пастися в чужих вікнах. Безкоштовний театр, німа пантоміма.
«У нас навіть збочення однакові,» абсолютно просто, не задумуючись, відповідаєш ти. А хіба може бути інакше?
березень 2008