По периметру Керченського півострова на велосипеді
Думала почати словами: «Ты когда-нибудь был Керчи? Обязательно съезди в Керчь!», але потом Ялина як завжди бистріше за мене написала звіт і мабуть же іменно так і начала (я ще не читала), тому не буду так писать!
Звідки взялася ідея поїхати в Керч на веліках? Це в Полтаву приїжджали Саша з Лєной (Молочай) перед Новим роком і запропонували кошлатому зайцю розробити маршрут. А кошлатий заєць шо - не довго думав, почитав звіти і склепав карту. По версії зайця - це мала бути чуть лі не сама матрасна подорож (плановий кілометраж на день складав в середньому 40-50 км), але не так сталося, як гадалося. Заєць був без понятія про те, які невероятні вітра дують з двох морів; і не смотря на те, шо існує міліон онлайн-ресурсів, де можна побачити всі перепади висот, які тебе ждуть, або зробити умний вид, шо понімаєш ізолінії на топографічній карті (нам ще тоді показались вони тривожними), заєць був дуже удівльон, коли йому пришлось вимаслювать каждий день на ГОРИ. Вобщем, як то кажуть, був треш, угар і ми увалілі.
Вобще, те, шо я знала про Керч і Керченський пів-в і те, шо оказалося насправді, якось дуже сильно розбіглося.
Планували їхати тим складом, шо і минулого року в Буки - вшістьох (я, Ялина, Толік, Оранжевий (Нікіта), Молочай), але в день відправлення захворів Оранжевий і здав квитки. Ох і згаааадуували ж ми його часто, бо здав він нижні не бокові і тому картина в усіх потягах була однакова: ми п’ятеро ютимся на одній полці і напроти нас возлєжит який-небудь міліціонєр або ще хтось такий.
Проїхали 288 км за 6 днів. Всього подоріж заняла 8 днів: 8-15 травня (це з усіма потягами, електричками і гуляннями по городам).
Переглянути Керченська подорож на карті більшого розміру
Хм... шось в мене карта не відображається
Кошлатий заєць
Вопрос рефреном: ви сестри?
Їдемо з Полтави до Джанкоя (години 3 треба було тусити до електрички на Сім колодязів, де і мала початися велоподорож)
В нас були куплені заздалегідь квитки на всі потяги, крім одної електрички (Джанкой - Сім колодязів). Пішли ж купити, і нам кажуть, шо або заносите упакований вел, або купуйте багажний квиток. Канєшно купимо багажний, бо оце знову розбирати його - та ну. Інформація для велозвірів: електричкою можуть обізвати, шо угодно! В даному випадку обізвали - плацкарт, в який нерозібрані веліки фізично ніяк запхати. І от шо ми маємо: підрулює потяг, а ми з веліками цілими і багажними квитками. Проводнік сказав, шо так не пустить. Ми такі, шо вже почті розбираємо, але ще огризаємося, мол купили ж білєти! Вобщем, він кричить, шо хто таке продав! приведіть! покажіть! скажіть фамілію. Ми шось йому в отвіт таке... Поки не прийшла начальниця Джанкоя і нас запижували в тамбур, який тіпа буде непрохідний і тому хай там напихом веліки їдуть. За 3 години до Семи колодязів через той непрохідний тамбур просочилося стопяццот клубнічників і прочих продавців снєді. Ругалися, розштовхували ті веліки, не знали, як їм перестрибувати.
Якшо хтось розраховував на те, шо в Семи колодязях буде 7 рівненько виставлених сільських колодязів (я собі іменно так уявляла), то знайте, шо не було жодного і це може даже така іздьовка, бо з водою канєшно в них напряжонка.
І от ми після... майже доби в потягах сідаємо на велічки і тулимо до першого місця ночівлі - до села Заводське на берег Азовського моря. По-чесноті: я не особо вірила, шо там буде море. Тобто як... я то вірю картам, але ну.. виходиш ти з електрички - а ти в Котелевському районі напрімєр. Ну при чом тут море?
І тільки одна обставина одразу нам натякнула, шо все буде не так, як в Полтавській області - ВІТЕР. Перший день це викликало недовіру. Мол, та ну... не може бути, шоб отак дуло в лице, шо ти наче крутиш, а наче на місці стоїш, десь якась ошибка... Може нам в інший бік? га? Ну і ладно перший день - нам там треба було кілометрів 10 проїхати і ставати вже. Ну не могло ж бути, шоб оце кожен день таке було!!! *залівісто хохоче* могло ж!
Зверніть увагу на то, шо ми навдівані он які. Такі ми будемо майже завжди, при тому, шо температура повітря була мабуть градусів 30, але вітеееееееееееееееер!
Як це не странно, за якимось сараєм села Заводське, показалося Азовське море.
Всі моментально подіставали свої камери, фотіки, телефони, бо там оказалася не Кіріловка! Фоткав постійно навіть Толік, який ніколи раніше не був в такому улічьон!
Стали там на ночівлю, а вранці прокинулися - вітер нікуди не пропав!
Не покладеш камінь в ту ж секунду - не буде ні клейонки, ні тарілок.
В той день в нас з ложок видувало суп, шоб ви понімали.
Посуд мили виключно хлопці, бо витримати так довго в воді дівчата не могли
Вода була фантастично холодна! Канєшно доводилося кожного дня якось митися там, бо день в дорозі хочеться з себе змити, але це було справжнє випробування постійно. Нема того, шоб повільно заходити і звикати до температури води. Тільки ти наважився вмочити п’яти і хотів просунутися на 5 см вперед, як море вже все за тебе зробило - облизало прибоєм і прівєтік. Всі дні, шо ми там було - штормило.
Заїжджаємо на АЕС, будівництво якої зупинили одразу після аварії на Чорнобилі.
Трохи там лазимо і вирішуємо їхати вздовж Акташського озера (солоного), зрізаючи таким чином добрячий кусок, бо ми вже бачили, шо не вкладаємося в план (хотіли на Казантип заїхати, але пожертвували).
Озеро. На дні.
Депутат з Семенівки, яку ми зустріли перед АЕС (якраз в процесі святкування дня побєди) розказувала, шо коли вона сюди вийшла заміж (ммм.. років 20-30 тому це було на вид), то Акташ був величезний і повноводний і їй здавалося, шо з обох боків море. А тепер от ми по дну проїхали на веліках.
Ясно, шо там все одно багато де болото, очерет, просто ропа і треба шукати відносно нормальну дорогу. Питати ні в кого. Інколи даже дістаємо компас!
Взагалі, дуже сильно подорож відрізнялася від попередніх (на материку): села попадаються дуже рідко, інколи - одне на добу. Людей ніде нема, води нема, магазинів нема.
Добираємося до с. Азовське вже з пустими баками. Терміново нада води. Натрапляємо на людей і дізнаємося, шо магазина в селі нема, а в людей вода по лічильнику! Було сказано так, шо ясно вже - і не продадуть даже.
Ця подорож показала залежність доброзичливості людей від наявності прісної води. Скільки ми їздили по Полтавській, Черкаській областях, на Західній Україні. Люди в восторгє від того, шо до них в село заїдуть велосипедисти - дадуть все, шо є, розкажуть свою судьбу, розпитають нас про світ широкий ). Тут теж канєшно видно інтірєс в глазах, але нема в людей привички до доброго слова ). Шо цікаво, Азовське узбережжя трохи відрізняється від Чорноморського. По мірі наближення до Чорного моря і потім вздовж, спостерігалося поліпшення настрою в місцевого населення (крім маяка, ага).
Вобщем, відправили нас до наступного села, в якому мав бути магазин. В Піщане! Охохо... говоряще названіє. Дуже туди була кепська дорога (ми про неї читали у всіх звітах, але думали, шо може якто минеться, може бочком десь просочимося, може повезе): глибокий пісок, немислимі комарі в лісах, стіральна доска, якісь вобще затоплені луги.
Переїжджаємо Узунларський вал
Вобще невероятне на вид. Такі плюшові гори непонятного походження. При першій же можливості Ялина нам прочитала з підготовленої доповіді, шо це один з оборонних валів, які будувалися в 4-3 віці до н.е. Він перетинає весь півострів, на мінуточку!
Підбираємося до Золотого, а в мене шось сталося з веліком таке, шо наче мене вже поплам ріжуть - такий звук душераздірающий. І чим далі - тим більше схоже на мопед. Тестували по-всякому, роздивлялися - нічо не ясно. Велік їде, але гарчить і шкварчить так, шо понятно - ось-ось він розвалиться на куски. Вирішили вже стати на ніч, а вранці або якось ремонтувати, або дотягнути чудом до Керчі і там в веломагазин.
Стаємо на одному з перших генеральських пляжів (красотаааа, чистотаааааа)
До нас підходе хлопець, який став тут на ніч теж неподалік і пита, чи нема серед нас шарящого человека, бо в нього шось з заднім колесом і велік вобще вже не їде. Знаходжу родствєнну душу і показую йому свій - каже, шо в нього шось інше, бо звук не такий і не їде. В результаті він вранці їде з одним колесом маршруткою в Керч, а потім повертається з новим і через два дні наздоганяє нас. Пользуясь случаєм передаю йому привіт, якшо він раптом читає цей звіт ) (Хлоп з Донецька, в кумедній шапочці, подорожував з дівчиною).
А мене спасли дуже просто і геніально: Саша вранці окропив велік ведешкою і всьо як рукою зняло ).
Чого Шотландія. Весь 3-й день їхали отакими краєвидами. Страшне красіво, але на гору - з гори + вітер в обличчя стабільно! Ніколи раніше я так часто не перемикала швидкості.
Під’їжджаємо до Курортного. З одного боку море, з іншого - Чокракське озеро. Всі озера солоні і на вид схожі. В деяких ще є трохи води, але в основному це просто такі білі поля солі.
Дороги в Курортному жахливі!
Скупляємося і думаємо, де ставати на ніч. Карта каже, шо є нєкая бухта ріфов. За попередні ночівлі і цілий день невероятних красот ми звикли до того, шо місць для стояння міліон і всі волшебні. Бухта ріфов розвінчала цей міф.
Видивляємося з якоїсь гори, де б там стати:
Спускаємося в якийсь рибацький посьолок ноунейм і хочемо стати за ним, але пляжі вузькі, непривітні і дуже засмічені! Ми оце скільки не бачили взагалі сміття на пляжах (територія генеральських пляжів, закрита зона в минулому), а тут возврат в реальність.
Пішли з Толіком на розвідку і натрапили на мертвого дельфіна дуже странного виду з відкушеними чи відрізаними плавниками. От тільки шо погуглила і мабуть знайшла такого, як ми бачили: (спеціально не вставляю картинкою, бо не ліцеприятне). Це фото з статті про морських свиней (дельфінів), які в азовському морі теж водяться і називаються - азовка.
Вобщем, така місцина... не очінь. Рекомендація велозвірам: якшо у вас є можливість доїхати до Керчі в цей день - їдьте! Як виявилося наступного дня, там було хвилин 40 їзди до Керчі, бо нормальна дорога і майже весь час з гірки.
В цей вечір мама дзвоне і каже, шо передають штормове попередження. А в нас наче і так весь час не штиль. Але дійсно - в цю ніч палатку просто відривало від землі. Доречі, ото побалакала з мамою і злизало в мене з рахунку нормально так. Бо шо? Бо я в роумінгу! Оце з цього місця почали мені йти смс косяками про російські тарифи (МТС).
Случилося в нас ще одне урізання маршруту - не попали на грязеві вулкани. Бачили, шо як тількиии виїдемо на трасу з бухти рифів, перший поворот наліво - наш. Ну і якось так - вжик... і ми в Керчі! неожиданно!
В Керчі красіво!
Першим пунктом екскурсії стала крєпость Єні-Калє.
Ой, даже розказувати нічо не буду, бо пиляли ми до неї кілометрів 20 (проти вітру, звісно), а там отаке і всьо
Перепочили, послухали Ялинин сказ і помаслали назад 20 км (чуть лі не вперше нам вітер був в спину).
Далі в центр, до гори Мітрідата (залазити ніхто даже не подумав)
Починаємо питати людей, як проїхати до крєпості Керч (форт Тотлебен), де ми планували її оглянути і заночувати десь там. Ніхто не зна, шо за крєпость, всі думають на оту куцу Єні-Калє і тільки після того, як показуєш на карті, де вона має бути і розказуєш все про неї, шось в них шевелиться і кажуть: та наче отуди... тільки там нічо нема - просто трава.
Охохо!
Це ж мегацікава штука, на яку б побільше часу, шоб полазити кругом. Вона не дуже стара (1877 року), але з ізюмінкой: огромну крєпость з ходами, залами, закапелками повністю закопали в землі для маскіровки і тільки проколупали дірочки, через які стріляти.
Коли під’їжджаєш, то крєпость дійсно виглядає так, наче її там нема і нада всіх відправляти в Єні-Калє:
Але нам якось чудом пощастило спуститися по правильній тропі і ми одразу побачили куски крєпості, шо виглядають з землі.
Там і стали на ніч - кошлатий заєць рекомендує! Це перше місце, де хвилі не норовили тебе накрити з головою (того, шо залів, а не відкрите море, кстаті, вже Чорне).
Наступного дня довга унила дорога (проти вітру, якшо хто вдруг забув), поки вибралися з промислових районів Керчі.
Знову їдемо по перешийку між морем і солоним озером (Тобичикське)
В Набережному заходимо в магазин (закупляємося на довго). Це майже останнє село до Феодосії. Є ще Завітне, але ми і думали, шо скупляємося в Завітному, поки не доїхали до нього ). Далі військові полігони - українські і російські і взагалі не дуже ясно, чи можна там їхати, бо таке як там ракети запускають і всяке таке.
Ага, так от, в Набережному два чоловіка наперебій хочуть нам розказати історію рідного краю, один навіть проганя свого малолітнього сина, шоб не мішав. Але видавлюють вони з себе не багато: кажуть, шо є гарний маяк (знаєм, туди і держим путь) і заповідник Опук (тоже знаєм, тоже хочем).
- а легенду про Опук знаєте?
- нє! розкажіть!
- жили на горі Опук дві сестри. Одну звали О, а другу Пук...
- о! і шо, і шо? шо було далі?
- а далі я забув *колупа піч*
Їдемо далі. Шо се? Се море ковили! Красиво - слов нєт! Волнується, переливається, і шовковИться
Маяк
Такий красівий, і вобще - такий, як я уявляла і бачила в кінах маяки (наживо - це мій перший маяк), але має злого смотрітєля
Прогнав нас відти поганою мітлою. Хоча ми були просто під воротами. Сказав, шо секретний об’єкт і всьо такоє прочеє.
Їдемо на Опук. Бачимо всякі військові мєтки: то огорожі, то таблички. Кілька разів спілкувалися з всякими воєнними - інколи нас пропускали, і радувалися, шо побачили живих людей в цьому пустинному краї, а інколи доводилося об’їжджати.
Опук - це мис, і гора, і заповідник. Під’їжджаємо до території заповідника і бачимо великий холм з вершиною-плато. Плато дуже волшебне на вид і нагадало мені «Затеряный мир» і «Страну чудес без тормозов» Муракамі, де на отакому плато було місто, оточене стінами і там жили єдинороги, а в паралельному (реальному) світі Муракамі пише про знайдений єдинорожий череп на плато саме в Україні!!!
На тому плато дійсно було місто і зараз там є залишки стін - частини римської цитаделі; пізніше там жили греки.
Як тільки заїхали на територію заповідника, в Саші-Лєни пробилося в черговий раз колесо і тому ми мали час насолодитися природою Опука. Слухали фазанів - кричали з сусідніх кущів, боялися сходити і на міліметр з дороги в траву, бо понімали, шо там КИШИТЬ звірйом, роздивлялися безлюдну дику природу. А дійсно, в цьому заповіднику не покидає відчуття, шо ти тут сам - ти і звірі! Ну, там і справді люди ніде поряд не живуть, але все таки дивне відчуття.
Кожного дня на Опук приїжджає єгерь, який живе в с. Яковенкове (кілометрів 15 звідти мабуть). В той день він вже повертався додому на мопеді і віз наукового працівника - молодого ентузіастичного хлопця з фотоапаратом. Спинилися біля нас побалакати. Науковий працівник одразу ж почав показувати на фотоапараті знімки танцюючих фазанів - те, чим він тільки шо займався, а єгерь розказав, які тут є принади. Каже, шо дуже цікаво на плато: і древні розвалини, і печери, і ущелья, якісь там диковинні кажани, розові скворци, жовті мачки, джерело і т.д., і т.п. Але на це треба виділяти цілий день і йти з екскурсоводом, а ми були вже під вечір.
Розказав, якою дорогою нам рухатися далі, де можна стати на ніч і ми собі поїхали.
Оце вже будучи дома, глянула ж легенду про Опук, шо ж там за сестри О і Пук ).
Розширена версія:
На мисі Опук, на отому плато жили люде (добрі, трудолюбиві, позитивні герої). Одного разу, неподалік розбився об скелі корабель. Загинули всі, крім двох сестер (такі да! Їх звали О і Пука), жителі міста їх підібрали, обігріли і бігом справили домішко. А сестри, як виявилося пізніше, прибули з якоїсь країни злих нравів і обичаїв і не довго могли тримати ліцо. Дуже швидко поработили людей і почали користуватися їх добротою і покірністю. Вобщем, люди почали дуже страдать, але покорні - шо поробиш... страдаєш і всьо.
Аж одного разу забрів на їх мис якийсь подорожник-старець. Якось всі одразу відчули, шо йому можна нажалуваться про все і почали стогнати про гніт цих двох женщин. Він каже: ану покажіть мені їх! Ну і всі повели його в центр міста, де на тронах сиділи О і Пука і началась заварушка. Прихвостні цариць хотіли мудреця замочить, але він бігом вихватив свій посох і вспів їх (не прихвостнів, а цариць О і Пуку) проклясти і перетворити на... отут щас буде неожиданно... ОДУДІВ!
Ну і далі ви вже можете здогадатися і самі, бо всі легенди закінчуються однаково. Канєшно ж і по цей день там живуть дві самки одудів, які не дають потомства! І тільки печально курличать і цей звук похож на оооо-пуууук. І з того часу те плато і той мис стали звати Опук.
А невдовзі після цього на тому місці, де розбився корабель, виросли скелі, які своїми обрисами нагадували кораблі.
(дивіться на море)
Вони нагадували мешканцям того міста, звідки прийшла небезпека і шо треба бути весь час на чеку.
Аж вечоріло і ми стали на ніч між мисом Опук і мисом Чауда
Кругом дуже безлюдно, а сміття валом! А чого? бо його викидає море. Смітять в Турції, а ловимо ми.
Ше Саша зловив босими руками рибу!
Але вона була якась в’яла... сама в руки йшла і тому ми побоялися її їсти.
Вранці по дорозі почало попадатися більше і більше всяких баз військових - покинутих і не дуже.
На одному КПП нас спинили, почали узнавати, як ми сюди попали, чи припливли з турецького берега чи яким таким чином. Дзвонили погранцам попереднім, шоб спитати, чи просочувалася мимо них група велосипедистів. Записали наші показанія, фамілії, професії, місця роботи. Після того, як нагодували погранічного песа салом, нас відпустили з миром.
Це вже був наш останній велічний день і він був єдиний з одноманітною дорогою в Унильск:
Ніяких підйомів-спусків, ніяких красот і даже вітер почав дути в спину, бо ми їхали від моря.
Але о чудо! Дорогу перебіг ховрах! Я все кинула, вихватила фотік і бігом за ним.
От пожалуста:
Ще в той день перебіг дорогу заєць, але він бистрий, тому не фоткала. Багато разів бачила перечавлених ОГРОМНИХ в діаметрі змій (живих не попалося, фух), і ще були чудні птички з колінами назад:
Хотілося вже пошвидше в Феодосію, бо по плану ніяких більше красот не намічалося. І вже прямо під Приморським, коли до Феодосії рукою подать... опять КПП. Цього разу російське і цього разу не пропустили, а погнали в об’їзд (.
Дуже це не приємно, коли перегороджена єдина дорога (вона є на карті, ти на неї розраховуєш) і ти мусиш якось обходити по копаному.
Хочеться згадать добрим словом село Приморське. На трасі є зупинка з магазинчиком, де ми одразу впали, бо треба було поновити калорію. Прекрасний магазин з чудовими продавщицями-татарками (наче татарки ж...). Трохи поспілкувалися на одвічну тему «а відки ви і де ви жиєте» і купила в них урюк, а потом ще раз і ще раз. Вперше скуштувала цей продукт абрикоса - в захваті! Де в Полтаві продається урюк?
Ще трохи по трасі вздовж моря і ми в Феодосії. Красіве і надзвичайно зелене місто. Якось я собі інакше його уявляла.
Гуляли, їли смачну їжу і відпочивали. Людей нема взагалі, ввечері ходили як по музею.
Останній день - желєзнодорожний. В Джанкої треба потусити 5 годин. І зупинилися в двох шагах від вокзала, але все одно намокли під страшною зливою, яка на нас обрушилася.
Взагалі, посадка в потяг - це кожен раз епопея, бо велік треба спочатку розібрати і упакувати, а далі бігти з ним і баулом до свого вагону, а ніхто і ніколи не може точно сказати, де буде твій вагон, навіть якшо хтось знає, з голови якого хвоста почнеться нумерація. А тут ще й злива страшна. Тобто, навіть якшо ти знаєш точку, де буде твій вагон, то не потіліпаєшся ж зараз туди, бо дощ стіною, а коли приїде потяг - стоятиме 2 хв, а ще й запізнився на 20 хв, тому 2 хвилини скорочуються до пів хвилини, ну вобщем ви поняли ).
Але ще ніколи такого не було, шоб оце бути на пероні і не сісти ). Не смотря на всіх клубнічників, шо мішають тобі жить, все одно всіх погрузять і все буде харашо ).
Полтава, Південний вокзал, 6:25 - ми з Ялиною базарюємо! Якшо не казать, шо це ми тільки шо вийшли з потяга, то можна гордиться цією фотографією, бо в обичний день такого не случиться )
Пішла читать Ялиновий звіт
Звідки взялася ідея поїхати в Керч на веліках? Це в Полтаву приїжджали Саша з Лєной (Молочай) перед Новим роком і запропонували кошлатому зайцю розробити маршрут. А кошлатий заєць шо - не довго думав, почитав звіти і склепав карту. По версії зайця - це мала бути чуть лі не сама матрасна подорож (плановий кілометраж на день складав в середньому 40-50 км), але не так сталося, як гадалося. Заєць був без понятія про те, які невероятні вітра дують з двох морів; і не смотря на те, шо існує міліон онлайн-ресурсів, де можна побачити всі перепади висот, які тебе ждуть, або зробити умний вид, шо понімаєш ізолінії на топографічній карті (нам ще тоді показались вони тривожними), заєць був дуже удівльон, коли йому пришлось вимаслювать каждий день на ГОРИ. Вобщем, як то кажуть, був треш, угар і ми увалілі.
Вобще, те, шо я знала про Керч і Керченський пів-в і те, шо оказалося насправді, якось дуже сильно розбіглося.
Планували їхати тим складом, шо і минулого року в Буки - вшістьох (я, Ялина, Толік, Оранжевий (Нікіта), Молочай), але в день відправлення захворів Оранжевий і здав квитки. Ох і згаааадуували ж ми його часто, бо здав він нижні не бокові і тому картина в усіх потягах була однакова: ми п’ятеро ютимся на одній полці і напроти нас возлєжит який-небудь міліціонєр або ще хтось такий.
Проїхали 288 км за 6 днів. Всього подоріж заняла 8 днів: 8-15 травня (це з усіма потягами, електричками і гуляннями по городам).
Переглянути Керченська подорож на карті більшого розміру
Хм... шось в мене карта не відображається
Кошлатий заєць
Вопрос рефреном: ви сестри?
Їдемо з Полтави до Джанкоя (години 3 треба було тусити до електрички на Сім колодязів, де і мала початися велоподорож)
В нас були куплені заздалегідь квитки на всі потяги, крім одної електрички (Джанкой - Сім колодязів). Пішли ж купити, і нам кажуть, шо або заносите упакований вел, або купуйте багажний квиток. Канєшно купимо багажний, бо оце знову розбирати його - та ну. Інформація для велозвірів: електричкою можуть обізвати, шо угодно! В даному випадку обізвали - плацкарт, в який нерозібрані веліки фізично ніяк запхати. І от шо ми маємо: підрулює потяг, а ми з веліками цілими і багажними квитками. Проводнік сказав, шо так не пустить. Ми такі, шо вже почті розбираємо, але ще огризаємося, мол купили ж білєти! Вобщем, він кричить, шо хто таке продав! приведіть! покажіть! скажіть фамілію. Ми шось йому в отвіт таке... Поки не прийшла начальниця Джанкоя і нас запижували в тамбур, який тіпа буде непрохідний і тому хай там напихом веліки їдуть. За 3 години до Семи колодязів через той непрохідний тамбур просочилося стопяццот клубнічників і прочих продавців снєді. Ругалися, розштовхували ті веліки, не знали, як їм перестрибувати.
Якшо хтось розраховував на те, шо в Семи колодязях буде 7 рівненько виставлених сільських колодязів (я собі іменно так уявляла), то знайте, шо не було жодного і це може даже така іздьовка, бо з водою канєшно в них напряжонка.
І от ми після... майже доби в потягах сідаємо на велічки і тулимо до першого місця ночівлі - до села Заводське на берег Азовського моря. По-чесноті: я не особо вірила, шо там буде море. Тобто як... я то вірю картам, але ну.. виходиш ти з електрички - а ти в Котелевському районі напрімєр. Ну при чом тут море?
І тільки одна обставина одразу нам натякнула, шо все буде не так, як в Полтавській області - ВІТЕР. Перший день це викликало недовіру. Мол, та ну... не може бути, шоб отак дуло в лице, шо ти наче крутиш, а наче на місці стоїш, десь якась ошибка... Може нам в інший бік? га? Ну і ладно перший день - нам там треба було кілометрів 10 проїхати і ставати вже. Ну не могло ж бути, шоб оце кожен день таке було!!! *залівісто хохоче* могло ж!
Зверніть увагу на то, шо ми навдівані он які. Такі ми будемо майже завжди, при тому, шо температура повітря була мабуть градусів 30, але вітеееееееееееееееер!
Як це не странно, за якимось сараєм села Заводське, показалося Азовське море.
Всі моментально подіставали свої камери, фотіки, телефони, бо там оказалася не Кіріловка! Фоткав постійно навіть Толік, який ніколи раніше не був в такому улічьон!
Стали там на ночівлю, а вранці прокинулися - вітер нікуди не пропав!
Не покладеш камінь в ту ж секунду - не буде ні клейонки, ні тарілок.
В той день в нас з ложок видувало суп, шоб ви понімали.
Посуд мили виключно хлопці, бо витримати так довго в воді дівчата не могли
Вода була фантастично холодна! Канєшно доводилося кожного дня якось митися там, бо день в дорозі хочеться з себе змити, але це було справжнє випробування постійно. Нема того, шоб повільно заходити і звикати до температури води. Тільки ти наважився вмочити п’яти і хотів просунутися на 5 см вперед, як море вже все за тебе зробило - облизало прибоєм і прівєтік. Всі дні, шо ми там було - штормило.
Заїжджаємо на АЕС, будівництво якої зупинили одразу після аварії на Чорнобилі.
Трохи там лазимо і вирішуємо їхати вздовж Акташського озера (солоного), зрізаючи таким чином добрячий кусок, бо ми вже бачили, шо не вкладаємося в план (хотіли на Казантип заїхати, але пожертвували).
Озеро. На дні.
Депутат з Семенівки, яку ми зустріли перед АЕС (якраз в процесі святкування дня побєди) розказувала, шо коли вона сюди вийшла заміж (ммм.. років 20-30 тому це було на вид), то Акташ був величезний і повноводний і їй здавалося, шо з обох боків море. А тепер от ми по дну проїхали на веліках.
Ясно, шо там все одно багато де болото, очерет, просто ропа і треба шукати відносно нормальну дорогу. Питати ні в кого. Інколи даже дістаємо компас!
Взагалі, дуже сильно подорож відрізнялася від попередніх (на материку): села попадаються дуже рідко, інколи - одне на добу. Людей ніде нема, води нема, магазинів нема.
Добираємося до с. Азовське вже з пустими баками. Терміново нада води. Натрапляємо на людей і дізнаємося, шо магазина в селі нема, а в людей вода по лічильнику! Було сказано так, шо ясно вже - і не продадуть даже.
Ця подорож показала залежність доброзичливості людей від наявності прісної води. Скільки ми їздили по Полтавській, Черкаській областях, на Західній Україні. Люди в восторгє від того, шо до них в село заїдуть велосипедисти - дадуть все, шо є, розкажуть свою судьбу, розпитають нас про світ широкий ). Тут теж канєшно видно інтірєс в глазах, але нема в людей привички до доброго слова ). Шо цікаво, Азовське узбережжя трохи відрізняється від Чорноморського. По мірі наближення до Чорного моря і потім вздовж, спостерігалося поліпшення настрою в місцевого населення (крім маяка, ага).
Вобщем, відправили нас до наступного села, в якому мав бути магазин. В Піщане! Охохо... говоряще названіє. Дуже туди була кепська дорога (ми про неї читали у всіх звітах, але думали, шо може якто минеться, може бочком десь просочимося, може повезе): глибокий пісок, немислимі комарі в лісах, стіральна доска, якісь вобще затоплені луги.
Переїжджаємо Узунларський вал
Вобще невероятне на вид. Такі плюшові гори непонятного походження. При першій же можливості Ялина нам прочитала з підготовленої доповіді, шо це один з оборонних валів, які будувалися в 4-3 віці до н.е. Він перетинає весь півострів, на мінуточку!
Підбираємося до Золотого, а в мене шось сталося з веліком таке, шо наче мене вже поплам ріжуть - такий звук душераздірающий. І чим далі - тим більше схоже на мопед. Тестували по-всякому, роздивлялися - нічо не ясно. Велік їде, але гарчить і шкварчить так, шо понятно - ось-ось він розвалиться на куски. Вирішили вже стати на ніч, а вранці або якось ремонтувати, або дотягнути чудом до Керчі і там в веломагазин.
Стаємо на одному з перших генеральських пляжів (красотаааа, чистотаааааа)
До нас підходе хлопець, який став тут на ніч теж неподалік і пита, чи нема серед нас шарящого человека, бо в нього шось з заднім колесом і велік вобще вже не їде. Знаходжу родствєнну душу і показую йому свій - каже, шо в нього шось інше, бо звук не такий і не їде. В результаті він вранці їде з одним колесом маршруткою в Керч, а потім повертається з новим і через два дні наздоганяє нас. Пользуясь случаєм передаю йому привіт, якшо він раптом читає цей звіт ) (Хлоп з Донецька, в кумедній шапочці, подорожував з дівчиною).
А мене спасли дуже просто і геніально: Саша вранці окропив велік ведешкою і всьо як рукою зняло ).
Чого Шотландія. Весь 3-й день їхали отакими краєвидами. Страшне красіво, але на гору - з гори + вітер в обличчя стабільно! Ніколи раніше я так часто не перемикала швидкості.
Під’їжджаємо до Курортного. З одного боку море, з іншого - Чокракське озеро. Всі озера солоні і на вид схожі. В деяких ще є трохи води, але в основному це просто такі білі поля солі.
Дороги в Курортному жахливі!
Скупляємося і думаємо, де ставати на ніч. Карта каже, шо є нєкая бухта ріфов. За попередні ночівлі і цілий день невероятних красот ми звикли до того, шо місць для стояння міліон і всі волшебні. Бухта ріфов розвінчала цей міф.
Видивляємося з якоїсь гори, де б там стати:
Спускаємося в якийсь рибацький посьолок ноунейм і хочемо стати за ним, але пляжі вузькі, непривітні і дуже засмічені! Ми оце скільки не бачили взагалі сміття на пляжах (територія генеральських пляжів, закрита зона в минулому), а тут возврат в реальність.
Пішли з Толіком на розвідку і натрапили на мертвого дельфіна дуже странного виду з відкушеними чи відрізаними плавниками. От тільки шо погуглила і мабуть знайшла такого, як ми бачили: (спеціально не вставляю картинкою, бо не ліцеприятне). Це фото з статті про морських свиней (дельфінів), які в азовському морі теж водяться і називаються - азовка.
Вобщем, така місцина... не очінь. Рекомендація велозвірам: якшо у вас є можливість доїхати до Керчі в цей день - їдьте! Як виявилося наступного дня, там було хвилин 40 їзди до Керчі, бо нормальна дорога і майже весь час з гірки.
В цей вечір мама дзвоне і каже, шо передають штормове попередження. А в нас наче і так весь час не штиль. Але дійсно - в цю ніч палатку просто відривало від землі. Доречі, ото побалакала з мамою і злизало в мене з рахунку нормально так. Бо шо? Бо я в роумінгу! Оце з цього місця почали мені йти смс косяками про російські тарифи (МТС).
Случилося в нас ще одне урізання маршруту - не попали на грязеві вулкани. Бачили, шо як тількиии виїдемо на трасу з бухти рифів, перший поворот наліво - наш. Ну і якось так - вжик... і ми в Керчі! неожиданно!
В Керчі красіво!
Першим пунктом екскурсії стала крєпость Єні-Калє.
Ой, даже розказувати нічо не буду, бо пиляли ми до неї кілометрів 20 (проти вітру, звісно), а там отаке і всьо
Перепочили, послухали Ялинин сказ і помаслали назад 20 км (чуть лі не вперше нам вітер був в спину).
Далі в центр, до гори Мітрідата (залазити ніхто даже не подумав)
Починаємо питати людей, як проїхати до крєпості Керч (форт Тотлебен), де ми планували її оглянути і заночувати десь там. Ніхто не зна, шо за крєпость, всі думають на оту куцу Єні-Калє і тільки після того, як показуєш на карті, де вона має бути і розказуєш все про неї, шось в них шевелиться і кажуть: та наче отуди... тільки там нічо нема - просто трава.
Охохо!
Це ж мегацікава штука, на яку б побільше часу, шоб полазити кругом. Вона не дуже стара (1877 року), але з ізюмінкой: огромну крєпость з ходами, залами, закапелками повністю закопали в землі для маскіровки і тільки проколупали дірочки, через які стріляти.
Коли під’їжджаєш, то крєпость дійсно виглядає так, наче її там нема і нада всіх відправляти в Єні-Калє:
Але нам якось чудом пощастило спуститися по правильній тропі і ми одразу побачили куски крєпості, шо виглядають з землі.
Там і стали на ніч - кошлатий заєць рекомендує! Це перше місце, де хвилі не норовили тебе накрити з головою (того, шо залів, а не відкрите море, кстаті, вже Чорне).
Наступного дня довга унила дорога (проти вітру, якшо хто вдруг забув), поки вибралися з промислових районів Керчі.
Знову їдемо по перешийку між морем і солоним озером (Тобичикське)
В Набережному заходимо в магазин (закупляємося на довго). Це майже останнє село до Феодосії. Є ще Завітне, але ми і думали, шо скупляємося в Завітному, поки не доїхали до нього ). Далі військові полігони - українські і російські і взагалі не дуже ясно, чи можна там їхати, бо таке як там ракети запускають і всяке таке.
Ага, так от, в Набережному два чоловіка наперебій хочуть нам розказати історію рідного краю, один навіть проганя свого малолітнього сина, шоб не мішав. Але видавлюють вони з себе не багато: кажуть, шо є гарний маяк (знаєм, туди і держим путь) і заповідник Опук (тоже знаєм, тоже хочем).
- а легенду про Опук знаєте?
- нє! розкажіть!
- жили на горі Опук дві сестри. Одну звали О, а другу Пук...
- о! і шо, і шо? шо було далі?
- а далі я забув *колупа піч*
Їдемо далі. Шо се? Се море ковили! Красиво - слов нєт! Волнується, переливається, і шовковИться
Маяк
Такий красівий, і вобще - такий, як я уявляла і бачила в кінах маяки (наживо - це мій перший маяк), але має злого смотрітєля
Прогнав нас відти поганою мітлою. Хоча ми були просто під воротами. Сказав, шо секретний об’єкт і всьо такоє прочеє.
Їдемо на Опук. Бачимо всякі військові мєтки: то огорожі, то таблички. Кілька разів спілкувалися з всякими воєнними - інколи нас пропускали, і радувалися, шо побачили живих людей в цьому пустинному краї, а інколи доводилося об’їжджати.
Опук - це мис, і гора, і заповідник. Під’їжджаємо до території заповідника і бачимо великий холм з вершиною-плато. Плато дуже волшебне на вид і нагадало мені «Затеряный мир» і «Страну чудес без тормозов» Муракамі, де на отакому плато було місто, оточене стінами і там жили єдинороги, а в паралельному (реальному) світі Муракамі пише про знайдений єдинорожий череп на плато саме в Україні!!!
На тому плато дійсно було місто і зараз там є залишки стін - частини римської цитаделі; пізніше там жили греки.
Як тільки заїхали на територію заповідника, в Саші-Лєни пробилося в черговий раз колесо і тому ми мали час насолодитися природою Опука. Слухали фазанів - кричали з сусідніх кущів, боялися сходити і на міліметр з дороги в траву, бо понімали, шо там КИШИТЬ звірйом, роздивлялися безлюдну дику природу. А дійсно, в цьому заповіднику не покидає відчуття, шо ти тут сам - ти і звірі! Ну, там і справді люди ніде поряд не живуть, але все таки дивне відчуття.
Кожного дня на Опук приїжджає єгерь, який живе в с. Яковенкове (кілометрів 15 звідти мабуть). В той день він вже повертався додому на мопеді і віз наукового працівника - молодого ентузіастичного хлопця з фотоапаратом. Спинилися біля нас побалакати. Науковий працівник одразу ж почав показувати на фотоапараті знімки танцюючих фазанів - те, чим він тільки шо займався, а єгерь розказав, які тут є принади. Каже, шо дуже цікаво на плато: і древні розвалини, і печери, і ущелья, якісь там диковинні кажани, розові скворци, жовті мачки, джерело і т.д., і т.п. Але на це треба виділяти цілий день і йти з екскурсоводом, а ми були вже під вечір.
Розказав, якою дорогою нам рухатися далі, де можна стати на ніч і ми собі поїхали.
Оце вже будучи дома, глянула ж легенду про Опук, шо ж там за сестри О і Пук ).
Розширена версія:
На мисі Опук, на отому плато жили люде (добрі, трудолюбиві, позитивні герої). Одного разу, неподалік розбився об скелі корабель. Загинули всі, крім двох сестер (такі да! Їх звали О і Пука), жителі міста їх підібрали, обігріли і бігом справили домішко. А сестри, як виявилося пізніше, прибули з якоїсь країни злих нравів і обичаїв і не довго могли тримати ліцо. Дуже швидко поработили людей і почали користуватися їх добротою і покірністю. Вобщем, люди почали дуже страдать, але покорні - шо поробиш... страдаєш і всьо.
Аж одного разу забрів на їх мис якийсь подорожник-старець. Якось всі одразу відчули, шо йому можна нажалуваться про все і почали стогнати про гніт цих двох женщин. Він каже: ану покажіть мені їх! Ну і всі повели його в центр міста, де на тронах сиділи О і Пука і началась заварушка. Прихвостні цариць хотіли мудреця замочить, але він бігом вихватив свій посох і вспів їх (не прихвостнів, а цариць О і Пуку) проклясти і перетворити на... отут щас буде неожиданно... ОДУДІВ!
Ну і далі ви вже можете здогадатися і самі, бо всі легенди закінчуються однаково. Канєшно ж і по цей день там живуть дві самки одудів, які не дають потомства! І тільки печально курличать і цей звук похож на оооо-пуууук. І з того часу те плато і той мис стали звати Опук.
А невдовзі після цього на тому місці, де розбився корабель, виросли скелі, які своїми обрисами нагадували кораблі.
(дивіться на море)
Вони нагадували мешканцям того міста, звідки прийшла небезпека і шо треба бути весь час на чеку.
Аж вечоріло і ми стали на ніч між мисом Опук і мисом Чауда
Кругом дуже безлюдно, а сміття валом! А чого? бо його викидає море. Смітять в Турції, а ловимо ми.
Ше Саша зловив босими руками рибу!
Але вона була якась в’яла... сама в руки йшла і тому ми побоялися її їсти.
Вранці по дорозі почало попадатися більше і більше всяких баз військових - покинутих і не дуже.
На одному КПП нас спинили, почали узнавати, як ми сюди попали, чи припливли з турецького берега чи яким таким чином. Дзвонили погранцам попереднім, шоб спитати, чи просочувалася мимо них група велосипедистів. Записали наші показанія, фамілії, професії, місця роботи. Після того, як нагодували погранічного песа салом, нас відпустили з миром.
Це вже був наш останній велічний день і він був єдиний з одноманітною дорогою в Унильск:
Ніяких підйомів-спусків, ніяких красот і даже вітер почав дути в спину, бо ми їхали від моря.
Але о чудо! Дорогу перебіг ховрах! Я все кинула, вихватила фотік і бігом за ним.
От пожалуста:
Ще в той день перебіг дорогу заєць, але він бистрий, тому не фоткала. Багато разів бачила перечавлених ОГРОМНИХ в діаметрі змій (живих не попалося, фух), і ще були чудні птички з колінами назад:
Хотілося вже пошвидше в Феодосію, бо по плану ніяких більше красот не намічалося. І вже прямо під Приморським, коли до Феодосії рукою подать... опять КПП. Цього разу російське і цього разу не пропустили, а погнали в об’їзд (.
Дуже це не приємно, коли перегороджена єдина дорога (вона є на карті, ти на неї розраховуєш) і ти мусиш якось обходити по копаному.
Хочеться згадать добрим словом село Приморське. На трасі є зупинка з магазинчиком, де ми одразу впали, бо треба було поновити калорію. Прекрасний магазин з чудовими продавщицями-татарками (наче татарки ж...). Трохи поспілкувалися на одвічну тему «а відки ви і де ви жиєте» і купила в них урюк, а потом ще раз і ще раз. Вперше скуштувала цей продукт абрикоса - в захваті! Де в Полтаві продається урюк?
Ще трохи по трасі вздовж моря і ми в Феодосії. Красіве і надзвичайно зелене місто. Якось я собі інакше його уявляла.
Гуляли, їли смачну їжу і відпочивали. Людей нема взагалі, ввечері ходили як по музею.
Останній день - желєзнодорожний. В Джанкої треба потусити 5 годин. І зупинилися в двох шагах від вокзала, але все одно намокли під страшною зливою, яка на нас обрушилася.
Взагалі, посадка в потяг - це кожен раз епопея, бо велік треба спочатку розібрати і упакувати, а далі бігти з ним і баулом до свого вагону, а ніхто і ніколи не може точно сказати, де буде твій вагон, навіть якшо хтось знає, з голови якого хвоста почнеться нумерація. А тут ще й злива страшна. Тобто, навіть якшо ти знаєш точку, де буде твій вагон, то не потіліпаєшся ж зараз туди, бо дощ стіною, а коли приїде потяг - стоятиме 2 хв, а ще й запізнився на 20 хв, тому 2 хвилини скорочуються до пів хвилини, ну вобщем ви поняли ).
Але ще ніколи такого не було, шоб оце бути на пероні і не сісти ). Не смотря на всіх клубнічників, шо мішають тобі жить, все одно всіх погрузять і все буде харашо ).
Полтава, Південний вокзал, 6:25 - ми з Ялиною базарюємо! Якшо не казать, шо це ми тільки шо вийшли з потяга, то можна гордиться цією фотографією, бо в обичний день такого не случиться )
Пішла читать Ялиновий звіт