Ця книга вийшла у видавництві "Грані-Т" поза будь-якими серіями - просто дитяча книга. Але мені важко відразу визначити, на який вік вона розрахована. Як на мене - вона для дорослих. Я б її, певне, видала ще в одному варінаті з відповідним оформленням - суто для дорослого читача . Її варто прочитати батькам. Тут немає дивовижних пригод, детективних історій, фантастичних сюжетних поворотів. Описане все так, як є в житті. В цій книзі акцент робиться на думках і почуттях внутрішньо самотньої дитини. Автор знається на дитячій психології - читаючи розповідь хлопчика, ловиш себе на думці, що, певне, ти робив би все так само, якби опинився в схожій ситуації.
Тут моя рецензія, написана для ДЧ, плюс трохи цитат
Один вдома. Розповідь самотньої дитини
Мебс Ґудрун. Я-бо знаю, де висить ключ. - К.: Грані-Т, 2009. - 96с.,іл.
Це відчуття знайоме багатьом, коли в певний момент дитинства батьки нарешті наважуються лишати тебе вдома самого. На день чи навіть на два. Тоді ти почуваєшся ой яким самостійним і дорослим, адже всі рішення приймаєш сам. Хочеш - обідаєш цукерками, хочеш - вмикаєш гучно музику, стрибаєш, співаєш чи дивишся телевізор до ранку. Але в таких випадках холодильник забитий їжею, а ти знаєш, куди поїхали батьки і коли вернуться, і до кого звертатися, раптом що.
Зовсім інше - коли ти вирішуєш лишитися сам в домі, без відома батьків, в іншій країні, втікши з дитячого табору. Чи кожен на таке відважиться і не розгубиться, коли виявиться, що їсти нема чого, а вийти з будинку не можна, адже ти - втікач?
Хлопчик Роберт щоліта приїздить з мамою з Німеччини на південь Італії, де в них є хатинка - без світла й інших цивілізаційних благ. Роберт не знає свого тата і вся його сім’я - це мама - жінка з вічними головними болями та істериками. Мама щоліта залишає Роберта в італійському таборі, а сама кудись їде - куди саме, хлопчик не знає. Йому це набридає і одного літа він втікає з табору і вертається в будиночок, щоб залишитись тут до маминого приїзду. Проблема лише в тому, що з їжі тут - лише пачка макаронів та банка мармеладу, а з води - єдина пляшка лимонаду.
Та раптом він знаходить собі друга. Навіть двох. Вольфганга - художника, який взагалі-то бажає самоти, та його пса. Це історія дружби дорослого чоловіка та маленького хлопчика, який ніколи не мав батька і вперше відкриває для себе радості спілкування із старшим чоловіком. Роздуми хлопчика про те, чи потрібен він Вольфгангу та про те, як добре мати тата. Маленькі радості самотньої дитини, яка вперше стикається з дорослим, який її розуміє.
Ця книга - розповідь самотньої дитини. В книзі багато деталей, від яких шкірою біжать мурашки. Як, наприклад, перша ніч, яку Роберт проводить в будинку сам. Хлопчик вдягає мамину нічну сорочку і уявляє себе мамою, з якою перед сном говорить її син Роберт, тобто він сам. Ця сцена дуже сильна. Хлопчик відтворює можливий діалог між ним і мамою, але діалог, якого зазвичай не буває. Він перебирає фрази, які сказав би собі на місці своєї мами.
«Йди-но сюди і посидь коло мене, як добре, що ти в мене є…» Роберт трішки підсувається і тицяється носом мені в шию. «Ти так вражаюче пахнеш, мамо, - каже він. - Мені подобається, коли ти так пахнеш».
- Дякую, Роберте, відказую я, - але сьогодні ввечері я вже нікуди не піду, я лишуся тут..
- Обіцяєш? - питає він
- Атож, - мовлю я, - я не залишу свого Роберта самого».
Попри мамині істерики і вічні головні болі, Роберт її любить і сумує за нею. Він навіть готує до її приїзду сюрприз - прикрашає будинок травою, гілками та камінням, але мама, впадає в істерику, побачивши в цьому лише пустощі і гармидер в домі. В цей момент стає гірко. Але дорослий читач розуміє, що в матері це не від солодкого життя, і що найбільший її страх - бути поганою матір’ю для своєї дитини. Мамина істерика не через траву у домі, а через те, що приїхавши за сином в табір, його там не знайшла.
Цю книгу варто читати батькам. Щоб краще зрозуміти мотивацію вчинків дітей. Вчинки, за які батьки карають, вважаючи їх всього лиш бажанням дітей «насолити». А насправді навіть найбезглуздіші вчинки дітей мають глибоке психологічне підґрунтя. Ця книга про дитячу самотність та бажання порозумітись зі старшими. Придивіться, чи ваша дитина часом не самотня?
ЦИТАТИ
1. - Вибач, Роберте, - мовить Вольфганг. Спокійно як слон. Він не кричить, не лається, не йде. він вибачився. Переді мною! А я його вдарив - і хотів ще додати! тепер більше не буду... "Твоя правда, Роберте, - мовить він, - я не лише телепень, але й підлий телепень. Той, хто верзе нісенітницю. Проїхали?" Проїхали? я просто взяв і вдарив великого, дорослого. Для дитини то гріх. Вуха в мене пашіють. "Не сердься, - каже Вольфганг, -я ж уклінно прошу в тебе вибачення!" І подає мені руку. Цілком серйозно. Він сприймає все серйозно, я це добре бачу.
2. Я дивився на його спину і голову, де плішину оточував ріденький колючий йоршик... Спина мені подобалась. Чоловіча спина, та й годі! Був би я малюком, проїхався б на ній!Це таки татусева спина! звісно, тоді б мого тата звали б вольфгангом...
3. я хотів сказати ,як гарно тут було досі, як усе милувало зір, та я й вивіску намалював, і каву зварив ,і грози я вже не лякався...Вона мене зовсім не слухала...
вона схопилась за голову, і я миттю зник. Бо знав, що зараз у неї заболить голова! Усе як завжди, як завжди...і я у своїй кімнаті, випханий геть...Мені зле! Вона нічогон е побачила! і як чисто тут, і як гарно було прикрашено...вона нічогон е побачила. Моя матуся -це моя матуся та й годі, я ж це знав!
4. Я вискакую і розчиняю двері до лазнички. на кришці унітазу сидить моя матуся - і плаче! Вона плаче!!!Вона ж ніколи не плаче! Від страху в мене ноги підломлюються! Мама плаче!
...
- Я не впевнена, Роберте, -каже вона надірваним голосом, хистким ,як і мої ноги, -я справді не впевнена, чи гарна я тобі мати.
Дурня! що за дурня!!! Я аж посміхнувся. Вона ж моя мати, вона ж така,як є!