На частоті закоханості
Чи бувало з вами таке, що хтось, чию думку ви, безсумнівно, поважаєте і цінуєте, щиро радить прочитати саме цю книгу чи переглянути саме цю кінострічку? Після бурхливих розповідей і очей, сповнених захоплення, натхненно берешся читати/дивитися… і розчаровано чекаєш того місця, де нарешті почнеться обіцяне «цікаво, неймовірно, фантастично»?.. Певно, таке трапляється з кожним. І справа тут не в різних мистецьких смаках, а іноді навіть не в тому, що твори варто сприймати в особливій обстановці чи після певної підготовки. Існує у Всесвіті особлива частота радіохвиль, якась невловима сутність сприйняття кожної людини, яка і визначає те, сподобається нам книга, інтер’єр, людина - чи ні. Твоє - або не твоє.
Вгадати, яка радіостанція мистецького всесвіту твоя? Дуже просто: пробуєш все підряд, що сподобалося - те і твоє…
Особливо важливою проблемою така налаштованість є для людей, які зібралися у подорож. Гортаєш сторінки путівника, питаєш у знайомих, читаєш відгуки в інтернеті - все ніби з добрими намірами підготуватися до «правильного» сприйняття незнайомого місця. Шар за шаром, мов млинці на Масляну, у думках потихеньку складається певний стереотип, передустановка сприйняття. І ще навіть не рушивши у напрямку до омріяного місця, нібито орієнтуєшся у місцевих звичаях, знаєш, яка там природа. А потім… прибувши до місця призначення, бачиш щось абсолютно не таке, не завжди гірше, зазвичай просто зовсім не таке, як ти його собі малював перед сном в уяві!.. Та є у світі місця, які однаково дивують, захоплюють, змушують благоговіти тисячі, мільйони подорожувальників. Багато років привертає до себе увагу, манить гостинністю і простотою, якимсь східноєвропейським шармом, польська столиця Варшава.
…Фірмовий потяг привіз мене на станцію «Варшава Центральна». Очі, які звикли до пафосних чи не дуже, обшарпаних чи підштукатурених українських вокзалів, здивовано шукають неба. Небо не тут, небо вище. Виходимо з-під землі (чимсь нагадує метрополітен) - і мати моя рідна! Ми в самісінькому центрі. Кажуть, що до історичної частини міста пішки можна дійти хвилин за двадцять. Настрій піднесений, в голові радісна думка «Прибули!». Варшава чепурненька, акуратна, стильна. Повз нас проходять люди, не дуже заклопотані чимсь. Точно, сьогодні ж вихідний. Перехожі вдягнені просто, в помірній теплій гаммі міського кежуал, особлива прикмета - стильні шарфи й замшеві черевики.
Здивував і вразив мітинг, де люди вимагали (!) окремих велосипедних доріжок. Це пречудово! Не уявляю чогось такого в нас. А велосипедів тут дійсно вдосталь, особливо сподобався спарений, на якому їхав чоловік, а позаду - дворічний на вигляд син. Або дівчина, вдягнена так, ніби частину речей забрала у бабусі, яка в молодості була та ще модниця. Її салатовий у горошку велосипед прикрашав попереду плетений кошик, де вона везла гарбузика: явно готується до Хелоуїну.
У центрі суцільній рай для кавоманів. Я не підозрювала, що в світі існує стільки способів приготування і подачі кави. Смакові рецептори щоразу вдячно відгукувалися на нові, часом доволі екзотичні поєднання. Головне - не засиджуватися довго в усіляких затишних кафешках, довкола - місто, яке варте того, щоб ввечері ноги трошки гули.
Сідаємо на швидкий сучасний трамвайчик - їдемо пару зупинок, починаємо прогулянку. Не дай боже нашій людині ходити по польських вуличках! Не втримаєшся від того, щоб читати пошепки назви на вивісках, а вони для українського вуха часто смішні, хоч нібито і знайомі.
Ось ми вже у Старому місті. Тут майже немає машин, лише гуляють варшав’яни та інколи туристи, яких легко розпізнати, по-перше, за мовою, по-друге, за манерою вдягатися. Будинки нібито старовинні, однак на вигляд аж занадто новенькі. Виявляється, Варшава майже повністю була зруйнована під час Другої світової, а відтак відбудована за старими зразками. Втім, це не заважає сприймати її як казкове старовинне містечко.
Книги-книги-книги. Багато книг. Дивно, але не побачила жодного разу в громадському транспорті когось із електронною «читалкою» (в київському метро, здається, це типова картина). Навпаки, з приємним подивом бачу людей із нормальними, друкованими книжками. А в книгарнях, яких, до речі, у Варшаві, чимало, - завжди є відвідувачі, навіть у тихих райончиках. Сподобалося, що в таких магазинах є крісла, де можна почитати, а подекуди й замовити собі кави з тістечками.
На вулиці якась дивакувато вдягнена молодь співає, танцює - виявляється, то студенти місцевої «театралки» збирають собі на нову виставу. Над головами здіймаються хмарою голуби, туристи фотографують, продавці сувенірів байдуже продовжують читати газети.
У Старому місті звертаємо на якусь площу (чимсь вона мені нагадує Ринкову, ту, що у Львові), де саме в розпалі ярмарок, зі справжніми наметами, іграшками, пригощаннями, піснями і танцями. Колектив з двох пар дідусів і бабусь наспівують «Варшава, кохана…». Тут однозначно в повітрі якісь флюїди, навіть слоган міста обрали влучно - «закохайся в Варшаву». Хоча так само можна перекласти і «закохайся у Варшаві». На частоті закоханості - не перемикайте!
…Вражень безліч, різних, яскравих, смачних, як цукерки на Новий рік. Коли я збиралася до Варшави, про неї мені розказували «бувалі» знайомі. Однак для мене це спокійне місто відкрилося інакше. Я спіймала «свою» радіохвилю - і тепер слухаю постійно.
Вгадати, яка радіостанція мистецького всесвіту твоя? Дуже просто: пробуєш все підряд, що сподобалося - те і твоє…
Особливо важливою проблемою така налаштованість є для людей, які зібралися у подорож. Гортаєш сторінки путівника, питаєш у знайомих, читаєш відгуки в інтернеті - все ніби з добрими намірами підготуватися до «правильного» сприйняття незнайомого місця. Шар за шаром, мов млинці на Масляну, у думках потихеньку складається певний стереотип, передустановка сприйняття. І ще навіть не рушивши у напрямку до омріяного місця, нібито орієнтуєшся у місцевих звичаях, знаєш, яка там природа. А потім… прибувши до місця призначення, бачиш щось абсолютно не таке, не завжди гірше, зазвичай просто зовсім не таке, як ти його собі малював перед сном в уяві!.. Та є у світі місця, які однаково дивують, захоплюють, змушують благоговіти тисячі, мільйони подорожувальників. Багато років привертає до себе увагу, манить гостинністю і простотою, якимсь східноєвропейським шармом, польська столиця Варшава.
…Фірмовий потяг привіз мене на станцію «Варшава Центральна». Очі, які звикли до пафосних чи не дуже, обшарпаних чи підштукатурених українських вокзалів, здивовано шукають неба. Небо не тут, небо вище. Виходимо з-під землі (чимсь нагадує метрополітен) - і мати моя рідна! Ми в самісінькому центрі. Кажуть, що до історичної частини міста пішки можна дійти хвилин за двадцять. Настрій піднесений, в голові радісна думка «Прибули!». Варшава чепурненька, акуратна, стильна. Повз нас проходять люди, не дуже заклопотані чимсь. Точно, сьогодні ж вихідний. Перехожі вдягнені просто, в помірній теплій гаммі міського кежуал, особлива прикмета - стильні шарфи й замшеві черевики.
Здивував і вразив мітинг, де люди вимагали (!) окремих велосипедних доріжок. Це пречудово! Не уявляю чогось такого в нас. А велосипедів тут дійсно вдосталь, особливо сподобався спарений, на якому їхав чоловік, а позаду - дворічний на вигляд син. Або дівчина, вдягнена так, ніби частину речей забрала у бабусі, яка в молодості була та ще модниця. Її салатовий у горошку велосипед прикрашав попереду плетений кошик, де вона везла гарбузика: явно готується до Хелоуїну.
У центрі суцільній рай для кавоманів. Я не підозрювала, що в світі існує стільки способів приготування і подачі кави. Смакові рецептори щоразу вдячно відгукувалися на нові, часом доволі екзотичні поєднання. Головне - не засиджуватися довго в усіляких затишних кафешках, довкола - місто, яке варте того, щоб ввечері ноги трошки гули.
Сідаємо на швидкий сучасний трамвайчик - їдемо пару зупинок, починаємо прогулянку. Не дай боже нашій людині ходити по польських вуличках! Не втримаєшся від того, щоб читати пошепки назви на вивісках, а вони для українського вуха часто смішні, хоч нібито і знайомі.
Ось ми вже у Старому місті. Тут майже немає машин, лише гуляють варшав’яни та інколи туристи, яких легко розпізнати, по-перше, за мовою, по-друге, за манерою вдягатися. Будинки нібито старовинні, однак на вигляд аж занадто новенькі. Виявляється, Варшава майже повністю була зруйнована під час Другої світової, а відтак відбудована за старими зразками. Втім, це не заважає сприймати її як казкове старовинне містечко.
Книги-книги-книги. Багато книг. Дивно, але не побачила жодного разу в громадському транспорті когось із електронною «читалкою» (в київському метро, здається, це типова картина). Навпаки, з приємним подивом бачу людей із нормальними, друкованими книжками. А в книгарнях, яких, до речі, у Варшаві, чимало, - завжди є відвідувачі, навіть у тихих райончиках. Сподобалося, що в таких магазинах є крісла, де можна почитати, а подекуди й замовити собі кави з тістечками.
На вулиці якась дивакувато вдягнена молодь співає, танцює - виявляється, то студенти місцевої «театралки» збирають собі на нову виставу. Над головами здіймаються хмарою голуби, туристи фотографують, продавці сувенірів байдуже продовжують читати газети.
У Старому місті звертаємо на якусь площу (чимсь вона мені нагадує Ринкову, ту, що у Львові), де саме в розпалі ярмарок, зі справжніми наметами, іграшками, пригощаннями, піснями і танцями. Колектив з двох пар дідусів і бабусь наспівують «Варшава, кохана…». Тут однозначно в повітрі якісь флюїди, навіть слоган міста обрали влучно - «закохайся в Варшаву». Хоча так само можна перекласти і «закохайся у Варшаві». На частоті закоханості - не перемикайте!
…Вражень безліч, різних, яскравих, смачних, як цукерки на Новий рік. Коли я збиралася до Варшави, про неї мені розказували «бувалі» знайомі. Однак для мене це спокійне місто відкрилося інакше. Я спіймала «свою» радіохвилю - і тепер слухаю постійно.