(no subject)
Інколи виставляю за вікно тарілку супу чи борщу, щоб швидше охолонув. І помічаю, що на повітрі суп починає так пахнути, що у мене цілий рій асоціацій зринає. В квартирі цих запахів нема - суп ледве не без запаху й смаку. А серед повітря, на дворі, на балконі - палахкотить ароматом справжнього! Запах справжньої вареної картоплі, який ніколи не набридає :)
Справа в тому, що у селі моєї баби на Житомирщині ми більше півроку - з весни до осені - їли на вулиці, а не в хаті. Там у нас посеред подвір'я завжди стояв закопаний у землю не раз нами зроблений і пофарбований чи оббитий клейонкою дерев'яний стіл з лавками. Там ми снідали, обідали й вечеряли. Деякі з тих трапез, де вся наша родина бувала разом, закарбувались мені у пам'яті як щось надзвичайно радісне…
Мій суп сьодні за вікном враз нагадав ті запахи-аромати, які завжди линули з тарілки гарячого супу на дворі :) Виявляється, для вияву своїх пахощів їжі треба певний контекст - чисте, свіже повітря з вітерцем :) У квартирі і їжа не їжа, і життя не життя :) А про кохання краще вже не казати :( Скрип та й годі
Мені доводиться себе спиняти, щоб не почати згадувати своє життя у баби Насті в селі. Бо доведеться згадати силу-силенну всього. А де на ці згадки взяти часу? :) Тому розповідаю в тій наївній простоті, в якій тоді й переживав те дитиною.
У селі, як був на канікулах 3 літніх місяця, прокидався біля 11 ранку :) Ніде й ніколи я так не висинався як там і тоді. А коли у вересні повертався до Київа та йшов до школи, то помічав, що підріс на кілька сантиметрів :) ... Вставав, а сніданок баба вже й зварила. - Зараз думаю, що не правильно було так довго дрихнути, в той час як баба поралась з самого рання сама. І чому, баба, Ви не навчили мене допомагати Вам також з цим? Бо в усьому іншому - цілий день аж до ночі - я робив разом з бабою чи сам будь-яку роботу, якої в селі тьма-тьмуща - ніколи не переробити.
Якби повернувся туди зараз, то вставав і лягав водночас з бабою. І порався б разом з нею. Разом веселіше, разом скоріше, разом легше працюється. Людиною почуваєшся. У роботі разом швидко дізнаєшся, ху із ху.
За ранок баба перероблювала стільки роботи, що навіть ще до сніданку, поки у пічці на дворі доварювались супи, борщі та інші баняки, йшла спочивати до прохолодної хати - так натомлювалась, бідна. - Вставала, доїла козу, виводила кози на город і там вбивала молотком чи старою сокирою їх прикорні в землю, випускала курей та годувала їх, годувала королів, собаку... А потім чистила картоплю, цибулю, моркву та інше для супу і борщу. Потім збирала різний харч у великий баняк, щоб зварити для домашньої худоби... Потім треба розтопити пічку на дворі. Потім варити... Тисячу разів ходити до хати і звідти знов до плити... І ще багато-багато чого треба було робити!!!!!
Баба тримала козу. Бо це легше, а головне - козяче молоко вважається більш корисним, лікувальним навіть. Там менше жиру. А у баби бував завеликий тиск. Смаженого й солоного майже не вживала… Я ж - взагалі не люблю молока. Ще з дитинства й досі. Молоко з маминих грудей ще любив трохи посмоктати, але пити молоко з корови чи кози - рятуй, боже! Так було й в селі. Козяче молоко має особливий і відчутний запах. Від якого мені ставало моторошно й огидно. Баба вмовляла пити, а я не міг. Домовились, що буду пити так: лише раз в день (чи то було двічі? - не пам’ятаю зараз), холодне, залпом, затримуючи дихання, і зразу закусуючи цю мерзоту якоюсь їжею :) Так і пив.
Одного разу баба пішла до села - з нашої вулиці до центру села навколо ставу й колгоспу. Чекав бабу довго. Вже й корови женуть з пасовища додому. А баби нема. Пішов і я на город забрати до хліву нашу храпату :) Так баба частенько звала нашу козу, бо такий у неї був норов, про що скажу трохи далі. Привів козу до хліву, прив'язав. Баби нема. А вже починає смеркатись. Ну, думаю, якщо зараз не видоїти, то стане поночі, і що тоді робити? Недоєна коза і померти може, чи заслабнути, чи принаймні буде страждати. - Виглянув ще раз вздовж вулиці - чи не йде баба. Не йде. Пішов до хліву та й почав доїти Храпату як то баба робила. І мені вдалось! Все просто ідеально-реально як в філософії Шеллінга. Я її дою, а вона стоїть собі спокійно й гордо та жуйку жує. Надоїв майже цілу каструльку. Заніс до хати. Та й знов на дорогу - виглядати бабу. Бачу - йде! Ура! Радію, підскакую. Баба дійшла та й питає, чи завів з городу козу? А я й кажу - що вже навіть видоїв. Баба сміється, а я з нею. А коза їсть в хліві, задоволена й сонна, жуйку. - Так я навчився доїти :) А баба хоч раз в рік відпочила від доїння кози :)
Про Храпату. Коза наша була дуже вперта, вередлива, боягузна й хитра. Як баба веде її увечері повз хату, де кущі, де спочатку з-за вугла хати не видно подвір’я, храпата, хоч вже багато років ходила тим маршрутом, завжди спиниться, наче вкопана, та боїться рушити далі. Тут баба її починає шарпати за мотузка і лаяти :) «Ах ти храпата, чого витріщилась! Вовків побачила? Зараз вони тебе тут як не з’їдять, то зґвалтують. А ну давай йди, така-сяка!» - Нажаль, не пам’ятаю дослівно виразів моєї баби Насті, тому трохи додав своїх :) … Але це ще пусте. Бувало не раз, що коза втікала - чи мотузок обірветься, чи прикорінь вилізе з землі. І тоді вже козу не зловити :) Тікає та й годі. Хутко бігає де хоче, гризе будь-які дерева й кущі - кози ж обожнюють листя дерев, навіть гірке кленове листя для них як для нас зефір. Але далеко не втікає - боїться вовків :) Червона шапочка прям. І тоді я з бабою бігаємо за нею городом та ловимо. А до рук ну ніяк не йде, навіть чимсь смачним не заманити. А як зловимо, баба бере різку та по боці, та по сраці. Налупить трохи та в хлів. А храпата-мордата те зносила стійко і з гідністю - бо насолодилась волею та різним листям, яке встигла під час втечі вхопити :) … Була у кози ще одна фанаберія - слово, яке не раз чув з вуст баби. Відведеш козу вранці на город, де вона пасеться потім цілий день. Поки стоїш біля кози, вона так щиро вдає, що трава навколо найсмачніша у світі та їсть її аж давиться. Але тільки ти йдеш, храпата вмить за тобою. А коли побачить, що ти вже далеко пішов і вже зник за деревами, то так мекає, наче вовки її вже ґвалтують :) І мекання - то пусте, головне - храпата не хоче вже пастись. А коза, якщо ви не знаєте, не їсть трави, де хтось чи й вона сама ступить... Лише стане якнайближче до хати - наскільки дозволяє напнутий мотузок - мекає та все виглядає бабу чи мене. Боїться сама. Та навіть часто вона й не сама там була. Козенята кожного року паслись біля неї. Або ми поруч на городі щось робимо… Храпата, а любить бути в спільноті…
Пам’ятаю дуже гарно - ось ми вже поснідали, Сонце пече, все залито світлом аж тісно. Баба перемиє кастрюляки й таріляки, намішає з того, а також зі звареної у баняці для курей і коз всякої всячини (бараки, зерно, лушпайки і тд) - набовтає смачної для тварин рідини, наллє у відра, і я несу їх на город - напувати козу й козенят. Як же вони чекали того! Кози були чорно-каштанові. І всю спеку, з 9 ранку до вечора, стояли на городі під палючим Сонцем!!! Побачать мені у цей час полуденної спеки та й бігають, ладні розірвати мотузка, яким прив’язані до прикорня. Наче я там зараз - так ясно пам’ятаю, як йду стежкою у траві, несу відро чи й два, навколо спека, все потопає у світлі, гудуть мухи, цвірінькають комахи, навколо різноманітні бур’яни й квіточки… Ось там - став, село, обрії... Наді мною безхмарне, привітне, щасливе небо. … Підходжу до кози чи козеняти. Й обережно підношу до краю того кружала, яке вони вже протоптали у траві, підношу обережно відро. Бо якщо робити інакше, кози можуть у те відро пірнути з головою. Правда. Так шалено хтять пити. І тому роблю так, щоб козеня могло лише трохи дістатись відра. Спочатку козеня стромляє пику ледве не по очі, але зразу вибухово виринає з юшки та бризкає-пчихає, трясе головою :) Потім вже п’є спокійніше й повільніше. Та як п’є! Як почне всмоктувати, то вже без перерви може випити майже відро!!! Вже й черево зараз лусне так напнулось, а воно п’є-не спиняється :) Тому мушу обережно підняти його голову й відсунути відро - треба ж інших коз напоїти, а не тебе одного :) Я підводжусь, а коза чи козеня стоїть, вже ніби нічого не бачить та облизується :) Юшка скапує з бороди… Кози врятовані, спека пережита :)
Багаття миттєвостей літа …
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=10210069336328323&id=1784484100
Справа в тому, що у селі моєї баби на Житомирщині ми більше півроку - з весни до осені - їли на вулиці, а не в хаті. Там у нас посеред подвір'я завжди стояв закопаний у землю не раз нами зроблений і пофарбований чи оббитий клейонкою дерев'яний стіл з лавками. Там ми снідали, обідали й вечеряли. Деякі з тих трапез, де вся наша родина бувала разом, закарбувались мені у пам'яті як щось надзвичайно радісне…
Мій суп сьодні за вікном враз нагадав ті запахи-аромати, які завжди линули з тарілки гарячого супу на дворі :) Виявляється, для вияву своїх пахощів їжі треба певний контекст - чисте, свіже повітря з вітерцем :) У квартирі і їжа не їжа, і життя не життя :) А про кохання краще вже не казати :( Скрип та й годі
Мені доводиться себе спиняти, щоб не почати згадувати своє життя у баби Насті в селі. Бо доведеться згадати силу-силенну всього. А де на ці згадки взяти часу? :) Тому розповідаю в тій наївній простоті, в якій тоді й переживав те дитиною.
У селі, як був на канікулах 3 літніх місяця, прокидався біля 11 ранку :) Ніде й ніколи я так не висинався як там і тоді. А коли у вересні повертався до Київа та йшов до школи, то помічав, що підріс на кілька сантиметрів :) ... Вставав, а сніданок баба вже й зварила. - Зараз думаю, що не правильно було так довго дрихнути, в той час як баба поралась з самого рання сама. І чому, баба, Ви не навчили мене допомагати Вам також з цим? Бо в усьому іншому - цілий день аж до ночі - я робив разом з бабою чи сам будь-яку роботу, якої в селі тьма-тьмуща - ніколи не переробити.
Якби повернувся туди зараз, то вставав і лягав водночас з бабою. І порався б разом з нею. Разом веселіше, разом скоріше, разом легше працюється. Людиною почуваєшся. У роботі разом швидко дізнаєшся, ху із ху.
За ранок баба перероблювала стільки роботи, що навіть ще до сніданку, поки у пічці на дворі доварювались супи, борщі та інші баняки, йшла спочивати до прохолодної хати - так натомлювалась, бідна. - Вставала, доїла козу, виводила кози на город і там вбивала молотком чи старою сокирою їх прикорні в землю, випускала курей та годувала їх, годувала королів, собаку... А потім чистила картоплю, цибулю, моркву та інше для супу і борщу. Потім збирала різний харч у великий баняк, щоб зварити для домашньої худоби... Потім треба розтопити пічку на дворі. Потім варити... Тисячу разів ходити до хати і звідти знов до плити... І ще багато-багато чого треба було робити!!!!!
Баба тримала козу. Бо це легше, а головне - козяче молоко вважається більш корисним, лікувальним навіть. Там менше жиру. А у баби бував завеликий тиск. Смаженого й солоного майже не вживала… Я ж - взагалі не люблю молока. Ще з дитинства й досі. Молоко з маминих грудей ще любив трохи посмоктати, але пити молоко з корови чи кози - рятуй, боже! Так було й в селі. Козяче молоко має особливий і відчутний запах. Від якого мені ставало моторошно й огидно. Баба вмовляла пити, а я не міг. Домовились, що буду пити так: лише раз в день (чи то було двічі? - не пам’ятаю зараз), холодне, залпом, затримуючи дихання, і зразу закусуючи цю мерзоту якоюсь їжею :) Так і пив.
Одного разу баба пішла до села - з нашої вулиці до центру села навколо ставу й колгоспу. Чекав бабу довго. Вже й корови женуть з пасовища додому. А баби нема. Пішов і я на город забрати до хліву нашу храпату :) Так баба частенько звала нашу козу, бо такий у неї був норов, про що скажу трохи далі. Привів козу до хліву, прив'язав. Баби нема. А вже починає смеркатись. Ну, думаю, якщо зараз не видоїти, то стане поночі, і що тоді робити? Недоєна коза і померти може, чи заслабнути, чи принаймні буде страждати. - Виглянув ще раз вздовж вулиці - чи не йде баба. Не йде. Пішов до хліву та й почав доїти Храпату як то баба робила. І мені вдалось! Все просто ідеально-реально як в філософії Шеллінга. Я її дою, а вона стоїть собі спокійно й гордо та жуйку жує. Надоїв майже цілу каструльку. Заніс до хати. Та й знов на дорогу - виглядати бабу. Бачу - йде! Ура! Радію, підскакую. Баба дійшла та й питає, чи завів з городу козу? А я й кажу - що вже навіть видоїв. Баба сміється, а я з нею. А коза їсть в хліві, задоволена й сонна, жуйку. - Так я навчився доїти :) А баба хоч раз в рік відпочила від доїння кози :)
Про Храпату. Коза наша була дуже вперта, вередлива, боягузна й хитра. Як баба веде її увечері повз хату, де кущі, де спочатку з-за вугла хати не видно подвір’я, храпата, хоч вже багато років ходила тим маршрутом, завжди спиниться, наче вкопана, та боїться рушити далі. Тут баба її починає шарпати за мотузка і лаяти :) «Ах ти храпата, чого витріщилась! Вовків побачила? Зараз вони тебе тут як не з’їдять, то зґвалтують. А ну давай йди, така-сяка!» - Нажаль, не пам’ятаю дослівно виразів моєї баби Насті, тому трохи додав своїх :) … Але це ще пусте. Бувало не раз, що коза втікала - чи мотузок обірветься, чи прикорінь вилізе з землі. І тоді вже козу не зловити :) Тікає та й годі. Хутко бігає де хоче, гризе будь-які дерева й кущі - кози ж обожнюють листя дерев, навіть гірке кленове листя для них як для нас зефір. Але далеко не втікає - боїться вовків :) Червона шапочка прям. І тоді я з бабою бігаємо за нею городом та ловимо. А до рук ну ніяк не йде, навіть чимсь смачним не заманити. А як зловимо, баба бере різку та по боці, та по сраці. Налупить трохи та в хлів. А храпата-мордата те зносила стійко і з гідністю - бо насолодилась волею та різним листям, яке встигла під час втечі вхопити :) … Була у кози ще одна фанаберія - слово, яке не раз чув з вуст баби. Відведеш козу вранці на город, де вона пасеться потім цілий день. Поки стоїш біля кози, вона так щиро вдає, що трава навколо найсмачніша у світі та їсть її аж давиться. Але тільки ти йдеш, храпата вмить за тобою. А коли побачить, що ти вже далеко пішов і вже зник за деревами, то так мекає, наче вовки її вже ґвалтують :) І мекання - то пусте, головне - храпата не хоче вже пастись. А коза, якщо ви не знаєте, не їсть трави, де хтось чи й вона сама ступить... Лише стане якнайближче до хати - наскільки дозволяє напнутий мотузок - мекає та все виглядає бабу чи мене. Боїться сама. Та навіть часто вона й не сама там була. Козенята кожного року паслись біля неї. Або ми поруч на городі щось робимо… Храпата, а любить бути в спільноті…
Пам’ятаю дуже гарно - ось ми вже поснідали, Сонце пече, все залито світлом аж тісно. Баба перемиє кастрюляки й таріляки, намішає з того, а також зі звареної у баняці для курей і коз всякої всячини (бараки, зерно, лушпайки і тд) - набовтає смачної для тварин рідини, наллє у відра, і я несу їх на город - напувати козу й козенят. Як же вони чекали того! Кози були чорно-каштанові. І всю спеку, з 9 ранку до вечора, стояли на городі під палючим Сонцем!!! Побачать мені у цей час полуденної спеки та й бігають, ладні розірвати мотузка, яким прив’язані до прикорня. Наче я там зараз - так ясно пам’ятаю, як йду стежкою у траві, несу відро чи й два, навколо спека, все потопає у світлі, гудуть мухи, цвірінькають комахи, навколо різноманітні бур’яни й квіточки… Ось там - став, село, обрії... Наді мною безхмарне, привітне, щасливе небо. … Підходжу до кози чи козеняти. Й обережно підношу до краю того кружала, яке вони вже протоптали у траві, підношу обережно відро. Бо якщо робити інакше, кози можуть у те відро пірнути з головою. Правда. Так шалено хтять пити. І тому роблю так, щоб козеня могло лише трохи дістатись відра. Спочатку козеня стромляє пику ледве не по очі, але зразу вибухово виринає з юшки та бризкає-пчихає, трясе головою :) Потім вже п’є спокійніше й повільніше. Та як п’є! Як почне всмоктувати, то вже без перерви може випити майже відро!!! Вже й черево зараз лусне так напнулось, а воно п’є-не спиняється :) Тому мушу обережно підняти його голову й відсунути відро - треба ж інших коз напоїти, а не тебе одного :) Я підводжусь, а коза чи козеня стоїть, вже ніби нічого не бачить та облизується :) Юшка скапує з бороди… Кози врятовані, спека пережита :)
Багаття миттєвостей літа …
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=10210069336328323&id=1784484100