(no subject)
Dear diary...
За вікном - загублена десь посередині замурзаного Листопада осіння ніч. Ще зовсім трошки, і заспане сонце розфарбує у бліду блакить обрій. Я сиджу під стелею, на горищі, обладнаному під технічний рай, стукаю по клавішах і слухаю, як внизу спить чоловік. На сусідньому кріслі миється наш здоровецький п'ятимісячний котисько Ромео. У мене сьогодні день народження.
А я думаю... Про те, який важкий у мене характер. Про те, що зовсім не вмію казати найголовніших слів найдорожчим людям. І у магазині, коли глянувши на нього, я раптом відчуваю, що мене "пробило" і що ці самі важливі слова уже топчуться просто по кінчику язика, замість того, щоб просто сказати, я знічено втикую морду у якісь полиці із сардельками і бубню кудись за плече, так що йому ледь чутно : "...Ну ти ж знаєш, шо я тебе ...люблю дуже, і таке інше, хоча не часто тобі кажу...бла бла бла..., Amore mio". Через пів-хвилини шоку його посмішка перетворюється на приклад шаленого "від вуха до вуха", і потім десь аж опівночі він усміхається очима і каже: "А ти мені таке сьогодні гарне сказала..." А мені соромно "за мить слабкості". Яка дурня. Невже не можна казати частіше. Добре, хоч він знає, що це було сказано до нього, а не отим гарненьким кружальцям салямі на другій полиці згори.
Гординя - це смертний гріх. Він обходиться людям, напевне, найдорожче.
" - Демон...
- Что?
- Мне было хорошо с тобой...
Я приподнимаюсь на локте. Вокруг его зрачков плавает умиротворенная тьма.
- Ты что, куда-то собираешься?
- Нет, но... Завтра я могу упасть с крыши. Или меня грузовик собьет. И я могу даже не успеть пожалеть, что не сказал тебе это. " (с)
За вікном - загублена десь посередині замурзаного Листопада осіння ніч. Ще зовсім трошки, і заспане сонце розфарбує у бліду блакить обрій. Я сиджу під стелею, на горищі, обладнаному під технічний рай, стукаю по клавішах і слухаю, як внизу спить чоловік. На сусідньому кріслі миється наш здоровецький п'ятимісячний котисько Ромео. У мене сьогодні день народження.
А я думаю... Про те, який важкий у мене характер. Про те, що зовсім не вмію казати найголовніших слів найдорожчим людям. І у магазині, коли глянувши на нього, я раптом відчуваю, що мене "пробило" і що ці самі важливі слова уже топчуться просто по кінчику язика, замість того, щоб просто сказати, я знічено втикую морду у якісь полиці із сардельками і бубню кудись за плече, так що йому ледь чутно : "...Ну ти ж знаєш, шо я тебе ...люблю дуже, і таке інше, хоча не часто тобі кажу...бла бла бла..., Amore mio". Через пів-хвилини шоку його посмішка перетворюється на приклад шаленого "від вуха до вуха", і потім десь аж опівночі він усміхається очима і каже: "А ти мені таке сьогодні гарне сказала..." А мені соромно "за мить слабкості". Яка дурня. Невже не можна казати частіше. Добре, хоч він знає, що це було сказано до нього, а не отим гарненьким кружальцям салямі на другій полиці згори.
Гординя - це смертний гріх. Він обходиться людям, напевне, найдорожче.
" - Демон...
- Что?
- Мне было хорошо с тобой...
Я приподнимаюсь на локте. Вокруг его зрачков плавает умиротворенная тьма.
- Ты что, куда-то собираешься?
- Нет, но... Завтра я могу упасть с крыши. Или меня грузовик собьет. И я могу даже не успеть пожалеть, что не сказал тебе это. " (с)