Синдром набутої географічної закоханості
Коли надходить вечір, демони спогадів, простісінька туга і банальна ностальгія мимоволі залазять у душу такого сентиментального мужчини, як я. І як би я не намагався їх туди не пустити, у саму серединку, мені це, нажаль, а, може, і на щастя не вдається. Я б назвав це «синдромом набутої географічної закоханості» - це, щоб було зрозуміліше, коли простір (будь-який, починаючи з місця у власній книжковій шафі, де лежала її книжка, і закінчуючи безлюдним островом, на якому ти б хотів з нею оселитись) пов’язуєш із жінкою, яку кохаєш або кохав. Нажаль, або, знову ж таки, на щастя, таких місць в межах мого буття - дуже багато. Я вирішив змінити вектор суму - з болісного на лагідний і приємно-ностальгічний. І от що в мене вийшло…
… Коли я підходжу до її стола на роботі, мені так хочеться обійняти порожній стілець, хоча вже багато-багато людей займали його після неї. Цей офісний, пошарпаний «ветеран» - самий дорогий для мене стілець на світі. Мені інколи здається (звісно, це марення), що він сумлінно береже запах її духів… Я згадую ніжки, які грайливо показувались мені після веселої переписки в «асьці», і мене огортає «синдром набутої географічної закоханості». Головним проявом цієї хвороби є зорова галюцинація - коли ти бачиш її фігурку, кокетливий щербатий зуб і тягнеш руку, щоб погратися її пружним волоссям…
…А ще вчора я дивився квартиру на Деміївській і попрямував в сторону Коломіївського перевулку. Я згадав магічне число «515» і додав його до своїх талісманчиків. Скажу без перебільшення, що це був самий улюблений і щасливий мій маршрут. Якщо уявити собі, що маршрути мають запахи, то цей пах свіжим після дощу асфальтом, фабричним «Ркацителі» (здається, саме ним), чорним шоколадом «Маргарита» з доданням екстракту слини двох закоханих, трішки літнім потом від старої приємної для тіла сорочки, а ще відсутністю грошей, зірваними дед-лайнами і поглядом розуміння старого доброгонапарника… Цікаво, чи міг би Зюскіндівський Гренуй ще раз змішати ці запахи? Не знаю, але я бачу пляшечку цих химерних духів досить ясно, навіть етикетку на ній. Знову «синдром набутої географічної закоханості»…
Хочеться себе обманути вдаваною силою духу і силою волі, «машинністю» почуттів, набутою жорсткістю і жорстокістю натури, але сьогодні ввечері я можу віддатися "синдрому набутої географічної закоханості" і дозволити собі зізнатись (в якості релаксації) - я продовжую кохати цю жінку. Попри всі образи і біль, які ми один одному, нажаль, завдали. На превелике своє горе. Але, як не дивно, ні на мить не шкодую про це:). Господи, яку присягу давав тобі Пігмаліон (знаю-знаю, що служив він грецьким богам, а не тобі, але це - літературна вільність:)), коли ти подарував йому його Галатею? Якщо ти не можеш повернути мені мою леді І., то я створю собі її, а ти вдихни в неї життя, добре:)? Або подаруй мені хоча б такий сон…
Пішов купляти собі сорочку з краваткою…
… Коли я підходжу до її стола на роботі, мені так хочеться обійняти порожній стілець, хоча вже багато-багато людей займали його після неї. Цей офісний, пошарпаний «ветеран» - самий дорогий для мене стілець на світі. Мені інколи здається (звісно, це марення), що він сумлінно береже запах її духів… Я згадую ніжки, які грайливо показувались мені після веселої переписки в «асьці», і мене огортає «синдром набутої географічної закоханості». Головним проявом цієї хвороби є зорова галюцинація - коли ти бачиш її фігурку, кокетливий щербатий зуб і тягнеш руку, щоб погратися її пружним волоссям…
…А ще вчора я дивився квартиру на Деміївській і попрямував в сторону Коломіївського перевулку. Я згадав магічне число «515» і додав його до своїх талісманчиків. Скажу без перебільшення, що це був самий улюблений і щасливий мій маршрут. Якщо уявити собі, що маршрути мають запахи, то цей пах свіжим після дощу асфальтом, фабричним «Ркацителі» (здається, саме ним), чорним шоколадом «Маргарита» з доданням екстракту слини двох закоханих, трішки літнім потом від старої приємної для тіла сорочки, а ще відсутністю грошей, зірваними дед-лайнами і поглядом розуміння старого доброгонапарника… Цікаво, чи міг би Зюскіндівський Гренуй ще раз змішати ці запахи? Не знаю, але я бачу пляшечку цих химерних духів досить ясно, навіть етикетку на ній. Знову «синдром набутої географічної закоханості»…
Хочеться себе обманути вдаваною силою духу і силою волі, «машинністю» почуттів, набутою жорсткістю і жорстокістю натури, але сьогодні ввечері я можу віддатися "синдрому набутої географічної закоханості" і дозволити собі зізнатись (в якості релаксації) - я продовжую кохати цю жінку. Попри всі образи і біль, які ми один одному, нажаль, завдали. На превелике своє горе. Але, як не дивно, ні на мить не шкодую про це:). Господи, яку присягу давав тобі Пігмаліон (знаю-знаю, що служив він грецьким богам, а не тобі, але це - літературна вільність:)), коли ти подарував йому його Галатею? Якщо ти не можеш повернути мені мою леді І., то я створю собі її, а ти вдихни в неї життя, добре:)? Або подаруй мені хоча б такий сон…
Пішов купляти собі сорочку з краваткою…