А море, амо...
Там білий-білий пісок, що сліпить очі. Там висхле дно лиману, порепане, мов скоринка перепеченого хліба. А за ним напівпорожній пляж і таке чисте море, що я обережно торкаюсь до нього язиком, аби відчути смак солі. Потім облизую свої губи, пальці, плечі, твої пальці, ти кажеш, що я божевільна, а воно так і є, бо то найкраще з усього куштованого, то літо.
Потім однією ногою у воду, другою, від незвички тілом голочки, хтось ззаду хапає тебе в обійми і вже марно бути обережною та боятись холоду, вже пісок у всіх шпарках, а вода у вухах, а щастя мокре, розпечене, щастя цілується і гладить по щоці.
А ввечері там обплетена квітками альтанка, над якими літають величезні комахи-колібрі, які звісно ж не колібрі, а я все-одно верещу і ховаюсь за спину. Ми їмо підкопчену кефаль і запиваємо її пивом. Інколи смажимо на вогні м'ясо, але до нього ще вдень треба купити у старого татарина вина, солодкого і тягучого, тоді вечір теж загустає, від цикад і повітря паморочиться в голові, а далі голови вже немає, і спину тому немає. Вночі можна вкрасти ковдру і тихенько пробратись до моря, щоб пити там з однієї пляшки на двох, і голими бігти купатись. А потім грітись під тією ковдрою, мовчки спостерігаючи на серпик місяця і воду, що фосфориться в серпні немов срібло від мільйон риб, які спливли на поверхню. Зранку нас зустріне запах свіжого хліба на подвір'ї, який всю ніч пече хазяйка, і сама вона - висока, настільки засмагла жінка, що зроду не скажеш, скільки ж їй насправді років. Змовницьки всміхнеться і винесе теплий буханець - вона вже давно нічому не дивується, перебачила.
А якщо штормитиме, то в морі буде тепліше, ніж на березі. Вітер жбурлятиметься жменями піску, і доведеться лежати, з головою накрившись рушником, а потім швидко-швидко бігти додому під краплями дощу. Там під акацією стоїть величезна гойдалка, на ній старий кіт з шолудивими очима, який обов'язково вляжеться поруч, і заколисуватиме, а гойдалка гойдатиметься в такт...
Там так добре, що хочеться вертатись, так добре, що сниться...
Потім однією ногою у воду, другою, від незвички тілом голочки, хтось ззаду хапає тебе в обійми і вже марно бути обережною та боятись холоду, вже пісок у всіх шпарках, а вода у вухах, а щастя мокре, розпечене, щастя цілується і гладить по щоці.
А ввечері там обплетена квітками альтанка, над якими літають величезні комахи-колібрі, які звісно ж не колібрі, а я все-одно верещу і ховаюсь за спину. Ми їмо підкопчену кефаль і запиваємо її пивом. Інколи смажимо на вогні м'ясо, але до нього ще вдень треба купити у старого татарина вина, солодкого і тягучого, тоді вечір теж загустає, від цикад і повітря паморочиться в голові, а далі голови вже немає, і спину тому немає. Вночі можна вкрасти ковдру і тихенько пробратись до моря, щоб пити там з однієї пляшки на двох, і голими бігти купатись. А потім грітись під тією ковдрою, мовчки спостерігаючи на серпик місяця і воду, що фосфориться в серпні немов срібло від мільйон риб, які спливли на поверхню. Зранку нас зустріне запах свіжого хліба на подвір'ї, який всю ніч пече хазяйка, і сама вона - висока, настільки засмагла жінка, що зроду не скажеш, скільки ж їй насправді років. Змовницьки всміхнеться і винесе теплий буханець - вона вже давно нічому не дивується, перебачила.
А якщо штормитиме, то в морі буде тепліше, ніж на березі. Вітер жбурлятиметься жменями піску, і доведеться лежати, з головою накрившись рушником, а потім швидко-швидко бігти додому під краплями дощу. Там під акацією стоїть величезна гойдалка, на ній старий кіт з шолудивими очима, який обов'язково вляжеться поруч, і заколисуватиме, а гойдалка гойдатиметься в такт...
Там так добре, що хочеться вертатись, так добре, що сниться...