«Життя Пі» / Life of Pi (Енг Лі, 2012)
ЛІТЕРАТУРА
Драматургія американсько-тайванської драми «Життя Пі» будується за принципом укладеного оповідання, найбільш зручним для опису далеких мандрів. Письменник Янн Мартел у пошуках натхнення приходить до індійця, на ім'я Пі (Ірфан Хан), котрий живе в Канаді і чия історія настільки неймовірна, що може змусити скептичного інтелектуала повірити в Бога.
Як розповідає Пі, коли йому було 15 років, батько, будучи директором зоопарку, оголосив, що сім'ї доведеться покинути Індію, забравши з собою половину тварин, і продати їх у Канаді, щоб почати нове життя. Судно потрапляє в шторм, і Пі (15-річний герой - Сурадж Шарму) - єдиний, кому вдається врятуватися, проте місце у шлюпці йому доводиться ділити зі справжнім бенгальським тигром на прізвисько Ричард Паркер. Велика частина дії розгортається посеред океану.
Режисер фільму, американець тайванського походження Енг Лі - один із найуспішніших американських кінематографістів. У 58 років у нього - «Оскар», «Золотий глобус», два «Золоті ведмеді» Берлінського фестивалю, два «Золоті леви» Венеції. Серед найвідоміших робіт - «Розум та відчуття», «Тигр, що крадеться, дракон, що зачаївся», «Горбата гора». «Життя Пі» також вочевидь отримає декілька різнокаліберних винагород.
Якщо відштовхуватися від побаченого, то головні автори фільму - цех спецефектів. У візуальній насиченості немає нічого поганого; йдеться про якість цього насичення. «Картинка» в «Житті Пі» нагадує, скоріше, телебачення, - якісне, західне, на кшталт каналу «Дискавері», - але телебачення. Немає будь-чого в той чи інший спосіб не підсвіченого чи не підфарбованого, - або, точніше, розфарбованого. І ця краса, варто повторити, не кінематографічна, а атракціонна. Лі просто бере найбільш баналізовані тим же телебаченням образи різних культур, екзотичних тварин і далеких пейзажів, пропускає їх через комп'ютер і видає картинку, яка легко засвоюється. Все на поверхні, все заради приємної й немудрої розваги. Поганого в цьому нічого немає - мейнстримне кіно створюється для того, щоб розважати - але місцями схожість з таким-от анімованим туристичним путівником надто вже вочевидь. Тому й усі страждання героя здаються настільки ж картонними, несерйозними - драма перетворюється на мелодраму, переживання поглинаються декораціями. Складно позбутися відчуття, що знімалося все це з розрахунку на дитячу аудиторію, а показується чомусь дорослому глядачеві.
Утім, усе вищесказане цілком відповідає авторській логіці: адже Енг Лі, по суті, обдарований і дуже вмілий кон'юнктурник. Він завжди точно вгадує потрібну тему - жанр і матеріал не мають ані найменшого значення. Потрібні комікси? Будь ласка, «Халк». Скучили за екранізаціями Джейн Остін? - «Розум і відчуття» виходять у прокат. Заманулося народові подивитися на китайський мордобій - «Тигр і дракон» поспішають на допомогу. Актуалізувалася тема гей-спільноти - аудиторія в захваті від «Горбатої гори». Наспіло 40-річчя фестивалю у Вудстоці - і ось перестарілі хіппі витирають ностальгічні сльози на «Взятті Вудстока». Завжди без особливих відкриттів, без справжньої глибини, але ефектно і вчасно. Так і з «Життям Пі» - на екзотику через ряд криз і воєн зараз особливий попит.
Проте в цього фільму є ще одна складова, яку Лі не міг чи не хотів розкрити. В кінці фільму Пі розповідає Мартелу ще одну версію свого плавання - набагато реалістичнішу та жорстокішу - і пропонує самому письменникові обрати, який із варіантів йому більше подобається.
Мартел - реально існуюча людина, канадський прозаїк, що став відомий 2002 року, коли його роман «Життя Пі» отримав Букерівську премію. Несподіваний наслідок фільму - бажання прочитати книгу-оригінал. Адже фінальне «роздвоєння» розповіді - щось більше, ніж просто технічний прийом. Тут одвічна проблема літератури: що вважати істиною - більш захоплюючу історію чи реалістичнішу? Що достовірніше - краса чи правда? І що є віра для того, хто сам виступає творцем? Віра в досконалість форми? У краще написане слово? У яскравішу дійсність, що в результаті все одно лишається на папері? Бог є краса? Витвір мистецтва? Само мистецтво?
Цей шлейф літературних питань насправді не стосується фільму, але тягнеться довго після його перегляду. І саме тому «Життя Пі» залишиться в історії кіно хоча б як не дуже вдале втілення цікавої ідеї.
Дмитро Десятерик, «День»
Драматургія американсько-тайванської драми «Життя Пі» будується за принципом укладеного оповідання, найбільш зручним для опису далеких мандрів. Письменник Янн Мартел у пошуках натхнення приходить до індійця, на ім'я Пі (Ірфан Хан), котрий живе в Канаді і чия історія настільки неймовірна, що може змусити скептичного інтелектуала повірити в Бога.
Як розповідає Пі, коли йому було 15 років, батько, будучи директором зоопарку, оголосив, що сім'ї доведеться покинути Індію, забравши з собою половину тварин, і продати їх у Канаді, щоб почати нове життя. Судно потрапляє в шторм, і Пі (15-річний герой - Сурадж Шарму) - єдиний, кому вдається врятуватися, проте місце у шлюпці йому доводиться ділити зі справжнім бенгальським тигром на прізвисько Ричард Паркер. Велика частина дії розгортається посеред океану.
Режисер фільму, американець тайванського походження Енг Лі - один із найуспішніших американських кінематографістів. У 58 років у нього - «Оскар», «Золотий глобус», два «Золоті ведмеді» Берлінського фестивалю, два «Золоті леви» Венеції. Серед найвідоміших робіт - «Розум та відчуття», «Тигр, що крадеться, дракон, що зачаївся», «Горбата гора». «Життя Пі» також вочевидь отримає декілька різнокаліберних винагород.
Якщо відштовхуватися від побаченого, то головні автори фільму - цех спецефектів. У візуальній насиченості немає нічого поганого; йдеться про якість цього насичення. «Картинка» в «Житті Пі» нагадує, скоріше, телебачення, - якісне, західне, на кшталт каналу «Дискавері», - але телебачення. Немає будь-чого в той чи інший спосіб не підсвіченого чи не підфарбованого, - або, точніше, розфарбованого. І ця краса, варто повторити, не кінематографічна, а атракціонна. Лі просто бере найбільш баналізовані тим же телебаченням образи різних культур, екзотичних тварин і далеких пейзажів, пропускає їх через комп'ютер і видає картинку, яка легко засвоюється. Все на поверхні, все заради приємної й немудрої розваги. Поганого в цьому нічого немає - мейнстримне кіно створюється для того, щоб розважати - але місцями схожість з таким-от анімованим туристичним путівником надто вже вочевидь. Тому й усі страждання героя здаються настільки ж картонними, несерйозними - драма перетворюється на мелодраму, переживання поглинаються декораціями. Складно позбутися відчуття, що знімалося все це з розрахунку на дитячу аудиторію, а показується чомусь дорослому глядачеві.
Утім, усе вищесказане цілком відповідає авторській логіці: адже Енг Лі, по суті, обдарований і дуже вмілий кон'юнктурник. Він завжди точно вгадує потрібну тему - жанр і матеріал не мають ані найменшого значення. Потрібні комікси? Будь ласка, «Халк». Скучили за екранізаціями Джейн Остін? - «Розум і відчуття» виходять у прокат. Заманулося народові подивитися на китайський мордобій - «Тигр і дракон» поспішають на допомогу. Актуалізувалася тема гей-спільноти - аудиторія в захваті від «Горбатої гори». Наспіло 40-річчя фестивалю у Вудстоці - і ось перестарілі хіппі витирають ностальгічні сльози на «Взятті Вудстока». Завжди без особливих відкриттів, без справжньої глибини, але ефектно і вчасно. Так і з «Життям Пі» - на екзотику через ряд криз і воєн зараз особливий попит.
Проте в цього фільму є ще одна складова, яку Лі не міг чи не хотів розкрити. В кінці фільму Пі розповідає Мартелу ще одну версію свого плавання - набагато реалістичнішу та жорстокішу - і пропонує самому письменникові обрати, який із варіантів йому більше подобається.
Мартел - реально існуюча людина, канадський прозаїк, що став відомий 2002 року, коли його роман «Життя Пі» отримав Букерівську премію. Несподіваний наслідок фільму - бажання прочитати книгу-оригінал. Адже фінальне «роздвоєння» розповіді - щось більше, ніж просто технічний прийом. Тут одвічна проблема літератури: що вважати істиною - більш захоплюючу історію чи реалістичнішу? Що достовірніше - краса чи правда? І що є віра для того, хто сам виступає творцем? Віра в досконалість форми? У краще написане слово? У яскравішу дійсність, що в результаті все одно лишається на папері? Бог є краса? Витвір мистецтва? Само мистецтво?
Цей шлейф літературних питань насправді не стосується фільму, але тягнеться довго після його перегляду. І саме тому «Життя Пі» залишиться в історії кіно хоча б як не дуже вдале втілення цікавої ідеї.
Дмитро Десятерик, «День»