Пустельна епопея. День ІІ.
Життєвий досвід демонструє переконливі речі: став будильник хоч на 6:00, хоч на 7:00, а все єдно встанеш о 7:40. Так сталось і на другий день моїх мандрів по Олешківським піскам. Уві сні мій напарник Саїд періодично видавав незв'язні речення і констатував, що у мене під головою замість подушки пластикова пляшка (а що я мав ще покласти собі у наметі під голову?).
Ранок в пустелі.
Рано-вранці навколо нашої палатки закружляла пустельна пташка. Вона навіть мала нахабність
спробувати сісти декілька разів на нашу похідну домівку. Я виліз першим. Перед моїми очима відкрився казковий напівпустельний краєвид: бархани, березові гаї, сіро-блакитне небо, яке, напевно, прагнуло віддзеркалити пустельний рельєф. Друг Саїд приготував поживний сніданок з мівіни та шпротів, також для свого мандрівного побратима Абдули (себто для мене) він не полінувався розігріти квасолі з сосисками.
Виїжджати з місця постою ми не поспішали, оскільки, по-перше, дуже вже гарне місце вибрали для стоянки
(вершина великого кучугура), а по-друге, у Саїда спустило переднє колесо на ровері, якого він лагідно величає Піратом. Після сніданку він виявив ще три колючки у задньому колесі. Чувак приймав геть кислу міну, оскільки, щоразу після виймання чергової колючки з покришки, з неї починало голосно свистіти, і свист цей безнадійно зростав. Я щиро розсміявся над "горем" товариша, але не минуло і п'яти хвилин, як аналогічна доля спіткала й переднє колесо мого ровера, якого моя жінка лагідно називає Манюнею. Так от, у передньому колесі Манюні я виявив дві гострі колючки. Я довго думав, чи варто їх виймати (колесо-то перебувало у надувному стані), але Саїд, навчений нещодавнім гірким досвідом, порадив не відтягувати "задоволення" від шипіння здутої камери. Більше того, напевно із солідарності, у Манюні спустило й друге колесо.
У процесі латання дірок поруч з нашим барханом здійнявся справжнісінький смерч, який, станцювавши перед нами запаморочливий танок, зник у західному напрямку.
Відремонтувавши своїх "коней", наш дует вирішив покурить перед доріжкою. Не знаю, що Саїд підсипав до "люльки", але в мене з'явилось натхнення, і я, взявши великий патик, скотився з бархану в долинку і написав величезними літерами на незайманому піску: "УКРАЇНО, З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ!"
Пустельні марева.
Виявляється, котити велосипеда по пісочку - нелегка справа! Вниз,
спускаючись з чергової крутезної кучугури, мене постійно заносило вбік, а при згадуванні про свої підйоми угору я знову починаю обливатись літровим потом. Але у цьому плані моя Манюня виявилася куди більш прохідною, аніж Саїдів Пірат. Його шосейні шини, на яких він виривався далеко вперед на асфальті, виявились геть безпомічними на піщаному ґрунті. Тому на відміну від першого дня нашої вело-мандрівки дорожній пил скрипів вже на зубах Саїда ;)
Не дивлячись на це, мій товариш перебував у піднесеному стані й
насвистував періодично різні попсові пісні (що, до речі, раніше за ним не помічалось). Наприклад, ось таку пісню: "Ти мені не даєш, ну ти і даєш, ти мені не даєш...". Крім того, впродовж нашої пустельної епопеї було створено і заспівано у два голоси новий мандрівний шлягер під робочою назвою "Пісок залізає в штани". Ось його текст:
Пісок залізає в штани
Виконавці: Саїд та Абдула
Пісок залізає в штани.
Ми лізем на барханИ!
Раптом повіяв самум*,
Нас пробива на дум-дум.
- Ей, Абдула, виє вовк!
- Краще б, Саїд, ти замовк...
*самум - пустельний вітер, піщаний буревій.
На наше щастя, ближче до обіду небо затягнули численні хмари, і біле сонце
пустелі вже не так дошкуляло нашим змученим тілам. По ходу (а ми рухались з півночі на південь) періодично зустрічались різноманітні норки. Напевно, у них хтось живе - виходячи з їхніх розмірів, або суслик, або байбак. Крім того, ближче до центру пустелі все частіше на піску почали зустрічатись сліди диких звірів: ось, видно, вчора обережно прострибав заєць; а ось по його сліду сьогодні вночі прочалапав вовчик-братик...
День перевалив за обід, а ми все йшли пустелею і йшли. Мені почала
надзвонювати Марічка. Вона, моя сестра Марина та сестрин хлопець Геннадій мали нас підібрати машиною на трасі в районі сіл Подокалинівка - Великі Копані й відтарабанити на морське узбережжя - до Лазурного. На одній високій кучугурі, у південно-західному напрямку Саїд угледів близький ліс, який свого часу насадили довкола пустелі, аби вона не поширювалась. За цим лісом мала бути траса, яка пролягає через села. Проте ця близькість виявилась пустельним міражем, і ми ще довго чалапали то по чистому, жовтогарячому піску, то гнали по зарослій сухою, невисокою травою напівпустелі, оминаючи піщані горби і постійно звіряючи свій маршрут з компасом.
Лісовий блуд.
У нас скінчилась вода, хоч як економно, за інструкціями Саїда, ми її не пили. Потихеньку напрямок нашого руху змістився з південного на південно-західний. Досягнувши нарешті соснових насаджень, ми чітко завернули на захід - так було, за нашими підрахунками, ближче до дороги. Вдалечині почувся гуркіт, що нагадував шум машин на трасі. Проте і це було марево. Цього разу лісове - у верхівках дерев шумів теплий вітер. Якби не компас, ми б точно блукали тижнями по цим чудовим місцям - без води та харчових запасів. У лісі доводилось ставати через кожні 100-200 метрів і звіряти напрямок. Часто компас показував, що колеса Манюні та Пірата везуть нас на північ - назад у пустелю. Невідома сила зачаровувала нас, змушувала їхати манівцями, запрошувала повторно зробити променад пустельними краєвидами. Думаю, ми ще повернемось (і не раз) до славних
Олешківських пісків :)
Прівєд, пєсочєг!
Радій, Раденськ!
Поблизу замекали кози. Незабаром за акаційними хащами завиднілась покинута садиба. Згодом з'явились житлові хатки. З'ясувалось, що наші двоколісні "коні" вивезли нас аж в районі великого села Раденськ - то ж ми добре таки зрізали наш маршрут. Я радісно мчав по асфальту, навішуючи Саїду на великій швидкості дружні піджопники. Виїхавши на кримську трасу, яка пролягала через поселення, я був вже хотів дзвонити сестрі Марині, аби вона нас підібрала машиною, проте мій напарник раптом згадав, що у нас вже як три години у роті не було жодної краплинки. Мусіли заїхати на Раденський базар і посмакувати по літрі свіжого, холодного пива - то була справді райська насолода :)
Прямо на базар за нами заїхали мої родичі на автівці - Марічка, Марина і Гена. Вони щиро раділи за нас та наше успішне вело-паломництво, гордо споглядали на наші велосипеди і смакували близьку вечірку на узбережжі Чорного-чорного моря. Проте наш наступний етап відпочинку, який бурно проходив в районі острова Джарилгач - геть інша історія, яка сповита своїми, вже морськими, таємницями...
