андерстенд
Всі її намагання зрозуміти розуміння можна запхати в одну велику, проте короткометражку. Це, звісно, якщо додати трішки завчасно відштампованих вигадок сценаристів, банального креативу режисерів і маленьку крапельку механічної роботи операторів. Тоді, можливо навіть вистачить на кілька серій...
Серія перша або „той, хто сидить навпроти”
Сьогодні вона не вміла слухати. Так інколи буває, коли занадто багато власних, можливо й не корисних, але своїх думок. Їх же не виженеш. Вони всі туляться в хаотичній черзі до розгляду або просто скасування, рухаються з кута в кут, наступають одна одній на ноги, заважають недоречними вигуками, тиснуть на стелю і підлогу одночасно, дратуються і дратують. З їхніми габаритами складно вкластися в одній голові, тому, врешті, вони нахабно заповнюють ще й чужий простір. Наприклад, вух. В такі дні слухати когось, практично неможливо. І ось якраз сьогодні був саме цей день. Вона вже годину перекладала з долоні в долоню випадкове кавове зернятко, яке ще випадковіше знайшлося на столі, поруч з зеленими серветками - гарного трав’яного кольору, не надто яскравого, в міру пастельного. Їх навіть шкода було бруднити руками-губами-столами. Тому вона не чіпала серветок, а періодично шаруділа зернятком. Маленьким таким, вже з кривою переділкою і зовсім не по середині. Бо, мабуть, до неї в ньому теж хтось добряче подлубався. Вона відбивала віями такт кавового танцю в долонях. А ще - лоскотала свої щоки коротким рудим волоссям, інколи махала головою, синхронно жінці за сусіднім столиком. Це щоразу було зовсім недоречно. Бо той, який сидів навпроти - ще кілька днів назад ніби рідний, а тепер просто „той, хто сидить навпроти” періодично зупинявся на короткі перерви у розповідях про свої проблеми, щоб подихати та зробити їй зауваження. Але то було несуттєве для неї, бо сьогодні вона не чула нікого. Навіть себе. Тільки кавові ритми. І якби „той, хто сидить навпроти” саме зараз міг би просто разом з нею помовчати, він би знову став рідним. І справа зовсім навіть не в тому, що він говорить, і не в тому що він говорить. А в тому, що він не чує і в тому, що він не чує. Не чує, про що вона мовчить. Від цього сумно і холодно. Холодно по-справжньому. І цьому не зарадить волохатий шалик чи гарячий чай, чи навіть велетенські обійми Всесвіту. Просто холодно, до сліз. І як не парадоксально - вони, її сльози - найтепліше і найщиріше, що в ній залишилось... Сподіваюсь, тимчасово, до наступної серії ;)
Серія перша або „той, хто сидить навпроти”
Сьогодні вона не вміла слухати. Так інколи буває, коли занадто багато власних, можливо й не корисних, але своїх думок. Їх же не виженеш. Вони всі туляться в хаотичній черзі до розгляду або просто скасування, рухаються з кута в кут, наступають одна одній на ноги, заважають недоречними вигуками, тиснуть на стелю і підлогу одночасно, дратуються і дратують. З їхніми габаритами складно вкластися в одній голові, тому, врешті, вони нахабно заповнюють ще й чужий простір. Наприклад, вух. В такі дні слухати когось, практично неможливо. І ось якраз сьогодні був саме цей день. Вона вже годину перекладала з долоні в долоню випадкове кавове зернятко, яке ще випадковіше знайшлося на столі, поруч з зеленими серветками - гарного трав’яного кольору, не надто яскравого, в міру пастельного. Їх навіть шкода було бруднити руками-губами-столами. Тому вона не чіпала серветок, а періодично шаруділа зернятком. Маленьким таким, вже з кривою переділкою і зовсім не по середині. Бо, мабуть, до неї в ньому теж хтось добряче подлубався. Вона відбивала віями такт кавового танцю в долонях. А ще - лоскотала свої щоки коротким рудим волоссям, інколи махала головою, синхронно жінці за сусіднім столиком. Це щоразу було зовсім недоречно. Бо той, який сидів навпроти - ще кілька днів назад ніби рідний, а тепер просто „той, хто сидить навпроти” періодично зупинявся на короткі перерви у розповідях про свої проблеми, щоб подихати та зробити їй зауваження. Але то було несуттєве для неї, бо сьогодні вона не чула нікого. Навіть себе. Тільки кавові ритми. І якби „той, хто сидить навпроти” саме зараз міг би просто разом з нею помовчати, він би знову став рідним. І справа зовсім навіть не в тому, що він говорить, і не в тому що він говорить. А в тому, що він не чує і в тому, що він не чує. Не чує, про що вона мовчить. Від цього сумно і холодно. Холодно по-справжньому. І цьому не зарадить волохатий шалик чи гарячий чай, чи навіть велетенські обійми Всесвіту. Просто холодно, до сліз. І як не парадоксально - вони, її сльози - найтепліше і найщиріше, що в ній залишилось... Сподіваюсь, тимчасово, до наступної серії ;)