Текст номер 2.
З цим викладачем не повинно було бути жодних проблем. Бо так сталось, що саме завдяки нам Мар'ян Русланович отримав цього семестру підвищення і став вести не лише практичні, а й лекції. Через його прихильність до нас ми вважали, що екзамен з селекції нам дадуть списати. Навіть коли Мар'ян Русланович почав вимагати здавати кожнісіньку лабораторну, ми були впевнені - на екзамені проблем не буде.
"Ну що, малята, ви сьогодні не спишете," - з порогу сказав Мар'ян Русланович, франтуватим жестом піднявши окуляри на маківку. Оце його "малята" обурило навіть більше, ніж "ви сьогодні не спишете". Та в нас з ним різниця у віці менша, ніж десять років! Далі він вдався до залякувань і повідомив, що зараз до нас на іспит прийде завкафедри. То був поважний професор, якого боялись навіть шестикурсники, тому ми притихли. Потім Мар'ян Русланович бессовісно забрав наші зошити і розсадив нас по одному в шахматному порядку. Ми стали схожі на ланей з вологими від суму очима. Ми могли б позмагатись з рудим Котом-в-Чоботях за титул Найблагальнішого Погляду. Та все було марно. Мар'ян Русланович списати не дав і стало ясно, що за хорошу оцінку прийдеться якось домовлятись.
Всю нічку я не спала. Потрібно було доробити курсовий з лісознавства. Мені залишалось кілька дрібниць: дописати три абзаци, зробити висновок, розмалювати графік та додати схему. Чомусь це розтягнулось аж до четвертої ранку. На дев'яту я поскакала в універ. Поки я здавала курсовий, почали ширитись чутки, що Мар'ян Русланович дає бажаючим переписати той клятий екзамен. В надії, що це правда, я ще з кількома одногрупницями пішла шукати викладача. Але Мар'ян Русланович виявився невловимим. Його не було ані в аудиторії, ані в кабінеті. На кафедрі нам сказали, що він пішов до лабораторії в інший корпус. А з недр лабораторії нам повідомили, що він дуже-дуже зайнятий. Ми залишились вартувати його в коридорі.
Я була голодна як першокурсниця, яка боїться спитатись, де столова. Я не могла збігати навіть по круасан, бо боялась проґавити викладача. Руки мої тремтіли від хвилювання. Я не знала, як запропонувати Мар'яну Руслановичу коньяк і цукерки за хорошу оцінку. Від голоду фантазія мене підводила і слова ніяк не складались в переконливу промову.
Мар'яна Руслановича я нарешті перехопила біля входу в корпус. В шоці від того, що мені це вдалось, я геть розгубилась. Невиспана, зголодніла, знавісніла, я дивилась на нього і розуміла - у мене є менше двох хвилин, щоб переконати його дати переписати екзамен. І я сказала те, що думала: мені потрібно "відмінно", бо інакше пропаде моя підвищена стипендія. Цих слів виявилось достатньо - Мар'ян Русланович дав мені екзаменаційний білет і час до завтрашнього ранку.
Вирішивши, що це повноцінна перемога, я не спішила йти додому. Разом з двома подругами я зібралась в кафе-бар. Не пам'ятаю, що ми святкували. Іменини? Чийсь від'їзд? Закінчення важкого дня? Пам'ятаю тільки, що ми пили за успішну здачу сесії. Цей тост ми виголосили тричі, як заклиння. А тоді я нарешті пішла додому писати екзамен.
Сіла я за нього близько дев'ятої вечора. Думала, до одинадцятої завершу. Всього ж три питання. Ну, максимум до опівночі засиджусь, - міркувала я. Ага, якби ж то! Щоб відповісти на ті питання, треба було перечитати пів книжки, а не один параграф. Тому я знов засиділась до четвертої ранку, а на дев'яту поскакала до Мар'яна Руслановича. Сподівалась, що тихцем наодинці передам йому екзамен, заліковку, коньяк, цукерки та й піду собі. Та я спізнилась. Окрім мене, в аудиторії було ще з десятеро одногрупників. Хтось доздавав лабораторні, хтось когось чекав, хтось, як і я, мав переписаний екзамен. Я ніяк не могла збагнути, як же ж віддати свої папірці на перевірку. Аж тут Мар'ян Русланович вийшов, кинувши на мене багатозначний погляд, і я зрозуміла - це шанс! Підхопившись з-за парти, я бігом поклала свій екзамен йому на стіл. Повернувшись, Мар'ян Русланович почав його читати, а тоді несподівано став задавати мені питання. Гаплик, подумала я. Невже вночі написала щось не те? Згадуючи сторінки підручника, залиті жовтим світлом настільної лампи, темряву за вікном і храп з сусідньої кімнати, я розповідала все те, про що вичитала вночі. Невже Мар'ян Русланович думав, що я це так швидко забуду? Чи що екзамен переписувала не я? Чи просто любив додаткові запитання? Не знаю. Та врешті-решт я отримала в заліковці "відмінно". Залишилось найважче - віддячити.
Я знов чекала Мар'яна Руслановича під кабінетом. Мені здавалось, що всі навколо дивляться лише на новесенький чорний пакет з надписом "Boss" в моїх руках. Мені здавалось, що цей пакет волає, мов сигналізація, про те, що я принесла викладачу пляшку коньяку і цукерки. Найбільше моє бажання було позбутись цього пакета. Тому я ледь не заплакала, коли Мар'ян Русланович відмовився його брати. Я не знала, що сказати і вперто впихувала цей пакет викладачу в руки, а він так само вперто від нього відмовлявся. Але потім він подивився в мої очі, все зрозумів і, зітхнувши, забрав той чортів пакет. Зараз я згадую цей момент зі сміхом, а тоді я подумки заволала "Алілуя!" і втекла з корпусу так швидко як тільки змогла.
------
Неожиданно получилось ужасно длинный текст. Обычно меня на такие не хватает. Но надеюсь, история затягивает.
"Ну що, малята, ви сьогодні не спишете," - з порогу сказав Мар'ян Русланович, франтуватим жестом піднявши окуляри на маківку. Оце його "малята" обурило навіть більше, ніж "ви сьогодні не спишете". Та в нас з ним різниця у віці менша, ніж десять років! Далі він вдався до залякувань і повідомив, що зараз до нас на іспит прийде завкафедри. То був поважний професор, якого боялись навіть шестикурсники, тому ми притихли. Потім Мар'ян Русланович бессовісно забрав наші зошити і розсадив нас по одному в шахматному порядку. Ми стали схожі на ланей з вологими від суму очима. Ми могли б позмагатись з рудим Котом-в-Чоботях за титул Найблагальнішого Погляду. Та все було марно. Мар'ян Русланович списати не дав і стало ясно, що за хорошу оцінку прийдеться якось домовлятись.
Всю нічку я не спала. Потрібно було доробити курсовий з лісознавства. Мені залишалось кілька дрібниць: дописати три абзаци, зробити висновок, розмалювати графік та додати схему. Чомусь це розтягнулось аж до четвертої ранку. На дев'яту я поскакала в універ. Поки я здавала курсовий, почали ширитись чутки, що Мар'ян Русланович дає бажаючим переписати той клятий екзамен. В надії, що це правда, я ще з кількома одногрупницями пішла шукати викладача. Але Мар'ян Русланович виявився невловимим. Його не було ані в аудиторії, ані в кабінеті. На кафедрі нам сказали, що він пішов до лабораторії в інший корпус. А з недр лабораторії нам повідомили, що він дуже-дуже зайнятий. Ми залишились вартувати його в коридорі.
Я була голодна як першокурсниця, яка боїться спитатись, де столова. Я не могла збігати навіть по круасан, бо боялась проґавити викладача. Руки мої тремтіли від хвилювання. Я не знала, як запропонувати Мар'яну Руслановичу коньяк і цукерки за хорошу оцінку. Від голоду фантазія мене підводила і слова ніяк не складались в переконливу промову.
Мар'яна Руслановича я нарешті перехопила біля входу в корпус. В шоці від того, що мені це вдалось, я геть розгубилась. Невиспана, зголодніла, знавісніла, я дивилась на нього і розуміла - у мене є менше двох хвилин, щоб переконати його дати переписати екзамен. І я сказала те, що думала: мені потрібно "відмінно", бо інакше пропаде моя підвищена стипендія. Цих слів виявилось достатньо - Мар'ян Русланович дав мені екзаменаційний білет і час до завтрашнього ранку.
Вирішивши, що це повноцінна перемога, я не спішила йти додому. Разом з двома подругами я зібралась в кафе-бар. Не пам'ятаю, що ми святкували. Іменини? Чийсь від'їзд? Закінчення важкого дня? Пам'ятаю тільки, що ми пили за успішну здачу сесії. Цей тост ми виголосили тричі, як заклиння. А тоді я нарешті пішла додому писати екзамен.
Сіла я за нього близько дев'ятої вечора. Думала, до одинадцятої завершу. Всього ж три питання. Ну, максимум до опівночі засиджусь, - міркувала я. Ага, якби ж то! Щоб відповісти на ті питання, треба було перечитати пів книжки, а не один параграф. Тому я знов засиділась до четвертої ранку, а на дев'яту поскакала до Мар'яна Руслановича. Сподівалась, що тихцем наодинці передам йому екзамен, заліковку, коньяк, цукерки та й піду собі. Та я спізнилась. Окрім мене, в аудиторії було ще з десятеро одногрупників. Хтось доздавав лабораторні, хтось когось чекав, хтось, як і я, мав переписаний екзамен. Я ніяк не могла збагнути, як же ж віддати свої папірці на перевірку. Аж тут Мар'ян Русланович вийшов, кинувши на мене багатозначний погляд, і я зрозуміла - це шанс! Підхопившись з-за парти, я бігом поклала свій екзамен йому на стіл. Повернувшись, Мар'ян Русланович почав його читати, а тоді несподівано став задавати мені питання. Гаплик, подумала я. Невже вночі написала щось не те? Згадуючи сторінки підручника, залиті жовтим світлом настільної лампи, темряву за вікном і храп з сусідньої кімнати, я розповідала все те, про що вичитала вночі. Невже Мар'ян Русланович думав, що я це так швидко забуду? Чи що екзамен переписувала не я? Чи просто любив додаткові запитання? Не знаю. Та врешті-решт я отримала в заліковці "відмінно". Залишилось найважче - віддячити.
Я знов чекала Мар'яна Руслановича під кабінетом. Мені здавалось, що всі навколо дивляться лише на новесенький чорний пакет з надписом "Boss" в моїх руках. Мені здавалось, що цей пакет волає, мов сигналізація, про те, що я принесла викладачу пляшку коньяку і цукерки. Найбільше моє бажання було позбутись цього пакета. Тому я ледь не заплакала, коли Мар'ян Русланович відмовився його брати. Я не знала, що сказати і вперто впихувала цей пакет викладачу в руки, а він так само вперто від нього відмовлявся. Але потім він подивився в мої очі, все зрозумів і, зітхнувши, забрав той чортів пакет. Зараз я згадую цей момент зі сміхом, а тоді я подумки заволала "Алілуя!" і втекла з корпусу так швидко як тільки змогла.
------
Неожиданно получилось ужасно длинный текст. Обычно меня на такие не хватает. Но надеюсь, история затягивает.