Подорож до Яремче. День 2. Говерла.
Фраза Вальки в цей день була такою: «Вчера нас посетила гениальная идея пойти на Говерлу. Какого хрена - я поняла это этим вечером».
Десь через три з половиною години Валька сказала, що то була вечірня горячка. Говерла - я туди вилізла, виперлась, забралась - та все, що завгодно, але я зробила це! Більш того, ми зробили це! Я трохи потягнула ліву ногу, але то все ніщо порівняно з тим громаднющим плюсом, який я подумки намалювала собі на лобі. Я ПІДКОРИЛА ГОВЕРЛУ! Це неперевершене відчуття, отримане мною вперше. Я ніколи до того нікуди не піднімалась, ні на яку Кримську або Карпатську гору, взагалі ні на яку гору (горка в дитсадку не рахується). І тут - одразу на Говерлу! Спочатку було дуже важко, прямо таки задихалася, коли ми йшли через ліс. Дихалка в мене не дуже добра, тільки на баскетбол і годиться, то я знаю, але тут щось взагалі стало погансько. На першому привалі я віддихувалася як могла, і, розпізнавши у собі друге дихання, пішла далі. Дивно, що думки про те, щоб повернути назад, навіть не було! Або не дивно, не знаю, але в мою бідну голову і не забрідало таке безглузде рішення, як повернути свої неготові ноги додому. Я відпочила, зібралась з духом та пішла. Валька йшла попереду.
Вона взагалі дивна людина. Але у хорошому сенсі. Я їй трохи навіть заздрила, як вона так могла йти і весь час дивитися навколо себе, роздивлятися гори і небо. Я майже весь час дивилася собі під ноги та шукала способів, як так дихати, щоб груди не розривало від вогню. Трохи виходило, раз я все ж таки піднялася на гору. Але то було трохи згодом.
Для початку Валька намагалася мене відволікти. Я слухняно балакала та дивилася на гори. Але від краси дихання перехоплювало ще більше, і я прямо не знала, що робити. Ще і рюкзак, який я не хотіла віддавати Вальці, щоб не грузити її, хоча вона і просила. І тут з’являються два хлопака, які були з нашої маршрутки. Веселі та взагалі не задихані, вони пробігали поряд (принаймні, то мені так здалося, що пробігали). По ходу діла один з них забрав мій рюкзак. Таким чином він, себто, рюкзак, опинився на вершині Говерли раніше за мене десь так на півгодини.
А ми все йшли та йшли. Гора все тягнулася та тягнулася. Кожні наступні двісті метрів здавалися ще важчими за попередні, і так було насправді. Дорога все більш піднімалася у гору, часом навіть дуже різко, але, що дійсно було супер, моє дихання якось вже звикло до тих перепадів висот.
В останні метрів чотириста мене вже тягнули Валька та провідник Юра. Моя ліва нога відмовлялась мені служити. Мабуть, я занадто різко з нею поводилася, так, що потягнула м’яз. У всіх подорожніх питала про наявність еластичного бинта, але його не було. Тож спочатку Юра допомагав мені влізати на гору, а потім вони вдвох з Валькою, на останніх метрах вже за обидві руки тягнули мене у височінь. Дякую їм за це.
І ось, останній метр вгору - і ми тут! На самій високій точці України! Там, куди я найближчим часом і не мріяла потрапити. Там, де було дев’ять градусів тепла. Там, де люди грілися, весь час бігаючи від одного стовпа до іншого, фотографуючись. Там, де провідники грілися дещо міцнішим за фотографії. Там, де навколо не було видно анічогісінько з-за хмар. Там, де я сказала собі: «Молодець, Катька, ти сьогодні, 11 серпня, 2012-го року - просто молодець».
Ми побігали з Валькою, як і всі - пофотографувалися, подивилися навколо, пошукали мій рюкзак. Той хлопець сказав, що вони тут вже довгенько. Я привітала свій рюкзак зі сходженням на Говерлу раніше мене. Він мовчазно погодився.
Настав час спускатися, бо холодно було - край. І тут настала головна проблема дня - я боялася. Піднятися нагору було складно, але не так страшно. Дивитися ж майже у прірву перед собою мені було до того лячно, що я не знала, куди дітися. Та ж раптом той хлопець, що ніс мій рюкзак, запропонував свою допомогу. О, моє серце знов почало нормально битися. Потроху, ледь перебираючи ногами та міцно тримаючись за руку хлопця, я почала злазити назад. Валька йшла позаду та на всю катушку насолоджувалася краєвидами. Я ж, що не дивно, знову дивилася собі під ноги.
- Богдан.
- Катерина.
А другого хлопця звали Ваня.
Вони виявилися із Рівного. Чи мені здалося, чи вони дійсно здивувалися, що ми з Дніпропетровська.
Про що розмовляли дорогою - хоч убийте, не пам’ятаю. Я була геть поглиблена у розглядання каміння під ногами та гір десь внизу. Знаю тільки, що коли дійшли вже до лісу, я нарешті відчепилася від Богдана, що він аж зрадів та пішов фотографуватися і збирати щось у лісі. Цим «щось» виявилася чорниця, якою він пригостив мене. Приємно.
Після Говерли відчуття були якісь змазані. Ми поїхали назад, до Яремче. Прийшли, перепочили, прогулялися з Богданом та Ванею та вернулись до себе їсти сгущене молоко. Так як відкривашки не було, я відкривала банку звичним студентським способом - об кухонну тумбочку. Виглядає страшно, але надійно. Це було найсмачніше сгущене молоко на світі!
Десь через три з половиною години Валька сказала, що то була вечірня горячка. Говерла - я туди вилізла, виперлась, забралась - та все, що завгодно, але я зробила це! Більш того, ми зробили це! Я трохи потягнула ліву ногу, але то все ніщо порівняно з тим громаднющим плюсом, який я подумки намалювала собі на лобі. Я ПІДКОРИЛА ГОВЕРЛУ! Це неперевершене відчуття, отримане мною вперше. Я ніколи до того нікуди не піднімалась, ні на яку Кримську або Карпатську гору, взагалі ні на яку гору (горка в дитсадку не рахується). І тут - одразу на Говерлу! Спочатку було дуже важко, прямо таки задихалася, коли ми йшли через ліс. Дихалка в мене не дуже добра, тільки на баскетбол і годиться, то я знаю, але тут щось взагалі стало погансько. На першому привалі я віддихувалася як могла, і, розпізнавши у собі друге дихання, пішла далі. Дивно, що думки про те, щоб повернути назад, навіть не було! Або не дивно, не знаю, але в мою бідну голову і не забрідало таке безглузде рішення, як повернути свої неготові ноги додому. Я відпочила, зібралась з духом та пішла. Валька йшла попереду.
Вона взагалі дивна людина. Але у хорошому сенсі. Я їй трохи навіть заздрила, як вона так могла йти і весь час дивитися навколо себе, роздивлятися гори і небо. Я майже весь час дивилася собі під ноги та шукала способів, як так дихати, щоб груди не розривало від вогню. Трохи виходило, раз я все ж таки піднялася на гору. Але то було трохи згодом.
Для початку Валька намагалася мене відволікти. Я слухняно балакала та дивилася на гори. Але від краси дихання перехоплювало ще більше, і я прямо не знала, що робити. Ще і рюкзак, який я не хотіла віддавати Вальці, щоб не грузити її, хоча вона і просила. І тут з’являються два хлопака, які були з нашої маршрутки. Веселі та взагалі не задихані, вони пробігали поряд (принаймні, то мені так здалося, що пробігали). По ходу діла один з них забрав мій рюкзак. Таким чином він, себто, рюкзак, опинився на вершині Говерли раніше за мене десь так на півгодини.
А ми все йшли та йшли. Гора все тягнулася та тягнулася. Кожні наступні двісті метрів здавалися ще важчими за попередні, і так було насправді. Дорога все більш піднімалася у гору, часом навіть дуже різко, але, що дійсно було супер, моє дихання якось вже звикло до тих перепадів висот.
В останні метрів чотириста мене вже тягнули Валька та провідник Юра. Моя ліва нога відмовлялась мені служити. Мабуть, я занадто різко з нею поводилася, так, що потягнула м’яз. У всіх подорожніх питала про наявність еластичного бинта, але його не було. Тож спочатку Юра допомагав мені влізати на гору, а потім вони вдвох з Валькою, на останніх метрах вже за обидві руки тягнули мене у височінь. Дякую їм за це.
І ось, останній метр вгору - і ми тут! На самій високій точці України! Там, куди я найближчим часом і не мріяла потрапити. Там, де було дев’ять градусів тепла. Там, де люди грілися, весь час бігаючи від одного стовпа до іншого, фотографуючись. Там, де провідники грілися дещо міцнішим за фотографії. Там, де навколо не було видно анічогісінько з-за хмар. Там, де я сказала собі: «Молодець, Катька, ти сьогодні, 11 серпня, 2012-го року - просто молодець».
Ми побігали з Валькою, як і всі - пофотографувалися, подивилися навколо, пошукали мій рюкзак. Той хлопець сказав, що вони тут вже довгенько. Я привітала свій рюкзак зі сходженням на Говерлу раніше мене. Він мовчазно погодився.
Настав час спускатися, бо холодно було - край. І тут настала головна проблема дня - я боялася. Піднятися нагору було складно, але не так страшно. Дивитися ж майже у прірву перед собою мені було до того лячно, що я не знала, куди дітися. Та ж раптом той хлопець, що ніс мій рюкзак, запропонував свою допомогу. О, моє серце знов почало нормально битися. Потроху, ледь перебираючи ногами та міцно тримаючись за руку хлопця, я почала злазити назад. Валька йшла позаду та на всю катушку насолоджувалася краєвидами. Я ж, що не дивно, знову дивилася собі під ноги.
- Богдан.
- Катерина.
А другого хлопця звали Ваня.
Вони виявилися із Рівного. Чи мені здалося, чи вони дійсно здивувалися, що ми з Дніпропетровська.
Про що розмовляли дорогою - хоч убийте, не пам’ятаю. Я була геть поглиблена у розглядання каміння під ногами та гір десь внизу. Знаю тільки, що коли дійшли вже до лісу, я нарешті відчепилася від Богдана, що він аж зрадів та пішов фотографуватися і збирати щось у лісі. Цим «щось» виявилася чорниця, якою він пригостив мене. Приємно.
Після Говерли відчуття були якісь змазані. Ми поїхали назад, до Яремче. Прийшли, перепочили, прогулялися з Богданом та Ванею та вернулись до себе їсти сгущене молоко. Так як відкривашки не було, я відкривала банку звичним студентським способом - об кухонну тумбочку. Виглядає страшно, але надійно. Це було найсмачніше сгущене молоко на світі!