Артуро Перес-Реверте "Корсари Леванту". Глава I. Варварський берег-2
От і бився турецький галіот так завзято, - його команда добре знала, що на них чекає. Більшість морисків обрала смерть, а не полон і це, як спокійно зауважив лейтенант Муелас, доводило, що народилися вони в Іспанії, ставши потім корсарськими псами. Зрештою, всі знали, що не знайти такого іспанського солдата, який би залишив у живих співвітчизника-ренегата, що став корсарським капітаном, та й будь-кого з морисків, хіба якщо вони здалися без опору. Таких згодом передадуть до рук Інквізиції. Мориски - хрещені маври, чия вірність християнському обряду завжди була сумнівною, були вигнані з Іспанії за вісімнадцять років до того, після багатьох неприємностей і підозри, зрадництва, кривавих повстань і фальшивих навернень. Вигнані просто неба, вони зазнали численних знущань, убивств, грабунків, вони бачили як ґвалтують їхніх дочок і дружин, а коли вони врешті дісталися африканського берега, навіть їхні брати-маври відмовлялися їх прийняти. Коли ж вони зрештою осіли в піратських портах - Тунісі, Алжирі і, особливо, Салеху, найближчому до узбережжя Андалусії, вони стали найстрашнішими та найненависнішими ворогами Іспанії, так само як і найжорстокішими в своїх наскоках на іспанські прибережні села, які вони, чудово знаючи місцевість, атакували, не знаючи жалю, з добре зрозумілою ненавистю людей, що зводили старі рахунки. Як писав Лопе де Вега в своїй п’єсі «Добрий страж»:
А маври з Алжиру - пірати,
У бухтах-затоках чаяться,
Звідкіль, як настане та слушна пора,
По хвилях летять крадькома
- Не здіймайте зайвого галасу навколо їхньої страти, - порадив Урдермалас - Не треба дражнити бранців, почекаємо, доки всі вони будуть закуті в кайдани.
- Повісивши їх, ми втратимо гроші, капітане, - запротестував коміт, що йому не сподобалася перспектива пустити з нок-реї на вітер кілька тисяч реалів. Скупіший навіть за капітана, він мав зле обличчя і чорну душу, не цураючись заробити додаткових грошенят, які він ділив із наглядачем, з хабарів і поборів, отриманих від галерників.
- Чхати я хотів на ваші гроші, ваша милосте, - промовив Урдермалас, спопеляючи коміта своїм поглядом, - і на ваші гроші, і на все, що ви на них купите.
Добре знаючи вдачу капітана, коміт просто сплюнув під ноги і спустився в центральний прохід, наказавши підкоміту і наглядачу знайти мотузки. Тіла рабів, убитих під час бою, - чотирьох маврів, голандця і трьох іспанців (яким галери присудив суд), було розкуто і викинуто за борт, а їхні місця тепер звільнилися для захоплених корсарів. Решта, з півдесятка важкопоранених рабів, корчились і стогнали, все ще закуті, на мокрих від крові лавках, чекаючи на огляд цирульника, який був і кровопускателем і хірургом, чиє моторошне лікування будь-якого поранення полягало в обробці рани сіллю з оцтом.
Дієго Алатристе переглянувся з капітаном Урдермаласом:
- Двоє з морисків дуже молоді.
Дійсно, я помітив це, коли було поранено капітана галіота: двоє хлопчиків ховалися
між лавками на кормі, намагаючись триматися подалі від танцюючої сталі. Сам капітан сховав їх там, аби їм не перерізали горлянки.
Обличчя Урдермаласа нахмурилося:
- Наскільки молоді?
- Достатньо.
- Народжені в Іспанії?
- Гадки не маю.
- Обрізані?
- Гадаю, що так.
Капітан дуже майстерно вилаявся під носа, задумливо поглянув на Алатристе. Потім повернувся до сержанта Альбаладехо:
- Перевірте це, сержанте. Якщо їхні причандали обросли волоссям, то їхні шиї достатньо зрілі для зашморгів, а якщо ні, то посадіть їх за весла.
Альбаладехо неохоче спустився донизу і попрямував до бранців. Спускати хлопчачі штанці, щоб перевірити, чи вони достатньо дорослі для шибенниці аж ніяк не було його улюбленою справою, проте служба є служба. В свою чергу Урдермалас продовжував вивчати Дієго Алатристе. Зараз він дивився з інтересом, ніби цікавлячись, чи не була його небайдужість до долі хлопчиків чимось більшим за просто здоровий ґлузд. Та хоч би вони були дітьми, народженими в Іспанії чи деінде, - а останні мориски з Вальє де Рікоте, що в провінції Мурсія, залишили країну в 1614, - на думку Урдермаласа та переважної більшості іспанців, тут не було місця для співчуття. Двома місяцями раніше, на альмерійському узбережжі корсари захопили й поневолили сімдесят чотирьох чоловіків, жінок і дітей з одного села, яке перед тим сплюндрували, а також розіп’яли старосту і ще одинадцятьох, чиї імена були в їхньому списку. Жінка, якій вдалося втекти, пізніше підтвердила, що кілька нападників були морисками, з числа колишніх мешканців села.
Кожен мав якісь рахунки на цьому вируючому середземноморському фронтирі, цьому киплячому казані рас, мов і давньої ворожнечі. Мориски, знаючи кожну бухту, кожну протоку і стежину в краї, до якого вони поверталися для помсти, використовували ту перевагу, що її оспівав Мігель де Сервантес, - людина, що знала корсарів і як солдат, і як бранець, у своїй п’єсі «Життя в Алжирі»
Як я пізнав цю землю зроду,
І всі ходи та виходи її,
То й воюватиму я вміло в тім краю.
- Ви ж були там, чи не так? - спитав Урдермалас, - в 1609, коли морисків було вигнано з Валенсії?
Алатристе кивнув. На борту невеликого корабля не буває багато таємниць. Вони мали спільних друзів і Алатристе, хоч і сам не офіцер, отримував додаткову платню за виконання обов’язків капрала. Моряк і бувалий солдат поважали одне одного, але тримали дистанцію.
- Кажуть, - продовжив Урдермалас, - ви допомагали розбити повстанців, тих, що закріпилися на пагорбах.
- Так, - відповів Алатристе.
Був одинокий спосіб покінчити з чим. Прочісувати круті, кам’янисті скелі під палючим сонцем. Засідки, раптові наскоки, утиски, вбивства. Обидві сторони відзначалися жорстокістю і бідний мирний люд, що опинився посередині, як християни, так і морилки, платили, як завше, найбільшу ціну, потерпаючи від безкарних убивств і зґвалтувань. Нещасні люди, змушені покинути свої домівки, спродавши за безцінь усе, що не могли взяти з собою, плелися довгими рядами по всіх дорогах. Солдати і такі ж селяни, як і вони, залюбки знущалися і грабували їх, дехто навіть дезертирував, аби підживитися по тих дорогах у вигнання. Як писав Гаспар Агілар:
Відняти дім їх і майно,
І силою, що в світі заправля,
Як милість залишити їм життя.
- На бога, - цинічно посміхаючись, продовжив капітан Урдермалас, - не схоже, щоб ви пишалися службою за Господа і короля.
Алатристе погладив вуса, змірявши капітана важким поглядом.
- Чи ви маєте на увазі сьогоднішню службу, або ту, що була в 1609?
Він говорив дуже ясно і спокійно, майже м’яко. Урдермалас повагом озирнувся в бік лейтенанта Муеласа, штурмана та іншого капрала.
- Не можу нічим дорікнути за вашу сьогоднішню службу, - парирував він дещо іншим тоном, розглядаючи обличчя Алатристе, ніби підраховуючи шрами, - з десятком таких як ви я міг би за одну ніч захопити Алжир. Але просто...
- Просто що?
- Ну, - знизав плечима Урдермалас, - тут немає таємниць. Люди кажуть, що вам дуже не сподобалося те, що відбувалося у Валенсії, тому ваша шпага надалі служила деінде.
- І ви маєте власну думку щодо причини, капітане?
Очі Урдермаласа слідкували за рухом, що його зробила ліва рука Алатристе, яка більше не погладжувала вуса, але опинилася лише в кількох дюймах від вкритої вм’ятинами та подряпинами гарди його шпаги. Урдермалас був людиною рішучою, але всі люди мають свою репутацію, а репутація Дієго Алатристе йшла попереду нього. Та й зрештою, всі до останнього юнги бачили, як він бився того дня. І Урдермалас розумів це краще за інших:Ні, гадки не маю. Я впевнений у вас. Всі люди різні, просто чуток і поголосу не спинити.
Лейтенант Муелас подумав, що зараз було б краще змінити тему
- Я сам з Вехера. Добре пам’ятаю напади турків, як вони використовували поміч морисків, які жили там і повідомляли, коли нас можна захопити зненацька. Бувало, сусідський син виходив до кіз, або ж порибалити з батьком, а прокидався вже на базарі в Барбарії. Може він тепер один з тих відступників, але… Хто знає, що… Що сталося з його задом. Про те, що вони роблять з жінками, і сказати страшно.
Штурман та інший капрал похмуро кивнули. Вони знали про те, що ті села зводять на височині, подалі від берега для перестороги від берберських піратів, які сновигали морем і поглядали на берег, знали вони й про те, як бояться селяни рішучості піратів та їхніх власних озлоблених сусідів-морисків, про криваві заколоти тих морисків, що відмовилися прийняти хрещення і визнати владу короля, про їхнє змовництво з Барбарією, про таємні клопотання до Франції, лютеранів і турецького султана про спільні дії з ними під час загального постання. Після невдалої спроби розсіяти їх після Гранадської та Альпухарської війн, недієвого закону про навернення від Філіпа III, триста тисяч морисків - величезне число за дев’ятимільйонного населення, осіли на незахищених узбережжях Леванту і Андалусії. Практично не маючи поміж собою істинно віруючих християн, вони залишалися бунтівними, некерованими і гордими - точно як самі іспанці, продовжували марити своїми втраченими свободою і незалежністю, надалі не бажаючи ставати частиною католицької нації, посталої століттям до того, що означало брати участь у важкій війні на всіх фронтах, з жадібністю і заздрісністю Франції та Англії, з протестантською єрессю, проти безмірної турецької потуги. З цієї причини останні мусульмани, що залишалися на Півострові, були кинджалом, направленим у серце Іспанії, що тоді панувала над половиною світу і воювала з іншою половиною.
- Неможливо було відчути себе в безпеці, - продовжував Муелас, - від Валенсії до Гібралтару старі християни опинилися ніби в лещатах між морисками в горах і піратами в морі. Ті ніби-то навернені християни, такі підозріло неохочі до свинини, могли сигналізувати своїм друзям у морі, а потім допомагати їм грабувати наші села…
Дієго Алатристе похитав головою. Він знав, що це не була вся правда.
- Серед них були й чесні люди. Нові християни, чиї віра і підданство королю були щирими. Я знав кількох таких у Фландрії, як солдатів. Це були чуйні, працелюбні люди. Серед них не було панів, пройдисвітів, монахів, жебраків. З таких позицій вони не були схожі на іспанців.
Всі присутні дивилися на нього мовчки. Потім лейтенант відгриз шматочок нігтя і сплюнув його за борт.
- Це не важливо. Мало бути покладено край усьому тому неподобству. І, хвалити Бога, з цим покінчено.
Алатристе подумалося, що це ще аж ніяк не кінець. Та тиха громадянська війна між іспанцями тривала й надалі, вже в інших площинах. Деякі мориски, буквально жменька, зуміли згодом, з допомогою своїх сусідів, таємно повернутися, як це сталося в Кампо-де-Калатрава. Решта плекали свій гнів і свою тугу за втраченою батьківщиною в корсарських містах Барбарії. Потугу турків і Північної Африки добряче підсилили вигнанці-мудехари - ненавернені мусульмани з Гранади та Андалусії, і тагаріни, - асимільовані маври, з Арагону, Каталонії та Валенсії, майстерні в численних ремеслах, зокрема в особливо корисних для корсарського промислу. Часто їх можна було знайти серед аркебузирів, - дюжина таких була на захопленому галіоті. З собою вони приносили знання краю, на який вони нападали, вони ж будували кораблі, виготовляли вогнепальну зброю і порох до неї. Знали краще за інших, як продавати захоплених бранців, ставали майстерними капітанами, штурманами, матросами галер і фуст. Їхня майстерність як стрільців, ненависть і рішучість битися до останньої краплі крові означали, що вони були не гірші за кращих турецьких солдатів і кращими за ті команди, що цілком складалися з природних маврів. Все це робило іх найнебезпечнішими піратами, найбезжальнішими людоловами і найбільшими ворогами Іспанії в Середземномор’ї.
- Але ви мусите визнати їхню хоробрість - зазначив штурман, - ці покидьки б’ються як тигри.
Алатристе мовчки повернувся до води, що оточувала галеру і галіот, рясної від слідів недавнього бою. Майже всі мерці вже пішли до дна, лише деякі, що їх тримало повітря в легенях чи складках одягу, тихо плавали на поверхні, подібно до багатьох старих привидів, що плавали в його власній пам’яті. Навіть йому не вдалося б заперечити необхідності вигнання маврів. То були жорстокі часи, коли ні Іспанія, ані Європа, ані цілий світ не були білими і пухнастими, але його бентежив спосіб, у який було втілено вигнання - незворушність бюрократів, що її було увінчано брутальністю військових, зрештою жахаюча нелюдяність - «Їх потрібно утримати від того, щоб забрати з собою забагато грошей, поскільки дехто з них має бути радий просто залишитися серед живих», писав дон Педро де Толедо, командуючий іспанським галерним флотом. І тому в 1610 році, коли йому було 28, солдат Дієго Алатристе, ветеран старого картах енського полку, направленого з Фландрії з метою придушення бунту морисків, звільнився зі старої частини і завербувався в Неаполі, щоб воювати з турками у східному Середземномор’ї. Якщо я маю різати горлянки невірних, - пояснював він, - нехай це принаймні, будуть горлянки невірних, які хоча б здатні захищати себе. І зараз, двадцять років по тому він, - яка іронія долі, робив точно те саме.
- В 1610 і 1611 я перевозив як тварин, з Денії до оранського узбережжя, - мовив капітан Урдермалас, - цих псів.
Він особливо підкреслив слово «псів», пронизливо споглядаючи на Дієго Алатристе, ніби намагаючись зазирнути в його думки.
- Псів, - замислено повторив Алатристе.
Він згадував ті ряди бунтівників, скутих між собою, проваджених на ртутні копальні Альмадену, звідки ніхто не повернувся. Згадав і старого мориска з-під Валенсії, єдиного, кого не вигнали через його вік і старечу недоумкуватість, як його забили камінням сільські хлопчаки, коли жоден з його сусідів, навіть місцевий священик, не зробили нічого, аби завадити їм.
- Собаки бувають різних порід і розмірів, - підсумував він.
Він посміхнувся гіркою посмішкою, встромивши погляд своїх зелених очей в очі Урдермаласа. Він знав, то було буквально написано на обличчі останнього, що йому не подобається ані погляд, ані посміх. Але він, вміючи оцінити людину за її поглядом, знав також і те, що Урдермалас мав би потурбуватися про те, щоб не озвучити власних відчуттів. Зрештою, ніхто не міг сказати, що комусь забракло поваги. Знову ж таки, не все на світі відбувається тут, на кораблі, де всі спори підпорядковані військовій дисципліні і субординації. В житті повно портів з темними тихими вулицями, темних ночей, потаємних місць, де капітан галери, покладаючись лише на власну шпагу, міг легко отримати фут сталі в груди, швидше ніж він міг би слово сказати. Тож коли в посміху і погляді бувалого Дієго Алатристе прослизнула тінь відчайдушного нахабства, капітан Урдермалас, ще раз спостерігши, як солдатова рука ніби випадково знову опинилася біля гарди, перевів свій погляд до моря.