Про фільми Германа. Реальність для відторгнення.
Сьогодні взявся знову переглядати "Хрусталёв, машину!" Германа, котрий раз пошукавши новин щодо виходу стрічки по Стругацьким і зрозумівши, що мабуть коли вона вийде за нашими вікнами якраз вже і буде крокувати, лишаючи по собі бруд замішаний з слюною, похмурий Арканар.
Дивитися останній на сьогодні завершений фільм Германа це як вбивати або народжувати - важко лише першого разу. Цей фільм не подобається, тому що, знаєте, мабуть не можна щоб таке подобалось. Просто 1953 рік входить в тебе жорстко і без попередження як гвалтівник. Бо це ж і стрічка, власне, за словами самого режисера, про "опущену країну".
Якоїсь миті підловлюєш себе на тому, що від морозу січня 53-го лоскоче ніздрі і ти бачиш кольори у чорно-білому кіні, вірніше бачиш їх відсутність. Знімати тут на кольорову плівку було б просто переводом матеріалу. Там не могло бути і не було ніяких кольорів. Теж саме з діалогами. Чуєш не слова, а скоріше тишу, що між ними, бо це фільм про те як мовчать.
Після першого перегляду я вихаркував із себе високі корідори "сталінок", побиті холодами дерев'яні шибки та світло фар полуторок на темних вулицях ще декілька діб. Інородне тло тієї реальності ніяк не хотіло лишати мою непідготовлену свідомість. Я виявляв той час всюди де сягали мої почуття. Робота Германа змінює сам потік інформації про навколишнє, деформує перцепцію так, що ти починаєш, зрештою, бачити, як це не банально, як змінилось все і не змінилось нічого (добре коли ти це розумієш і вербалізуєш, роблячи розумний вигляд, набагато гірше коли ти це бачиш).
Сталінські часи минули і це добре. Наступає нео-середньовіччя і про це наступний фільм Германа - "История Арканарской резни". Подивившись "Хрусталёв, машину!" розумієш щось про те як було тоді, і чому все так сьогодні, а зі стрічки про те як "трудно быть богом" можна буде, можливо, зрозуміти як це буде завтра. А знання, знаєте, це завжди шанс...