Нью-Йоркський куратор у Києві
Автор: Костянтин Дорошенко.
Джерело: журнал «Єва», осінь 1998, с. 38-41.
Американка українського походження Марта Кузьма - постать для нашого суспільства нетипова. Залишивши шість років тому стабільну й престижну роботу в нью-йоркській мистецько-виставковій організації, вона приїхала на історичну батьківщину і сформувала першу в Україні структуру, що фахово зайнялася сучасним альтернативним мистецтвом, об’єднала його майстрів, призвичаїла широкий загал до факту його існування. Сьогодні, коли робота на посаді директора київського Центру сучасного мистецтва Сороса для пані Марти закінчилася, вона не поспішає покинути Україну, на відміну від переважної більшості іноземців, що дуже швидко втомлюються від наших економічних негараздів. І залишається діяльним куратором, авторитетним експертом та просто впливовою персоною в українському мистецькому житті. Бо справжній професіонал завше знайде для себе реалізацію.
Марта Кузьма і Джордж Сорос. Фото: Микола Трох
- До якого середовища належала ваша родина в Америці і чи вплинула вона на вашу зацікавленість сучасним мистецтвом?
- Мої батьки виїхали із Західної України ще як були зовсім молоді і виростали вже в американському суспільстві. Не можу сказати, що моє дитинство пройшло у зовсім традиційному українському середовищі, але я мала вельми строгу дисципліну щодо української мови. У діаспорському колі в Америці взагалі існує доволі жорсткий режимент і відчувається намагання, щоб людина притримувалася певного прототипу, не була занадто унікальна. Щоправда, в нашій родині завжди існувала якась творча атмосфера. Мій тато науковець, брат також заангажований у науці, але вони завше мали творчий підхід і до своїх фахових справ, і до життя. Одна з моїх сестер - художник, інша - письменниця. Тобто, що таке творче натхнення, я мала можливість відчути з дитинства.
Вступивши до Колумбійського університету, відійшла від українського кола. Я вивчала не тільки мистецтво, але й соціальні та економічні науки, а потім працювала в різних організаціях Американської федерації мистецтв. Моїм напрямком і зацікавленістю стала фотографія, тому що вона до певної міри відображає об’єктивну реальність. То був час, коли цей вид мистецтва зовсім змінювався у світі, а особливо в Америці. У 80-х роках митці серйозно звернулися до фотографії, вона стала визнаним художнім засобом. З аукціонів «Крісті» та «Сотбіс» продавалися роботи Мен Рея, митців авангарду 20-х та 30-х років. У фотографії працювали Роберт Мепплторп, Ендрю Сорано та багато інших майстрів, у цій царині відчувалася дуже велика активність. Там були скандали, поставали питання, чи можна певні роботи демонструвати загалу, чи ні. Я проводила власну програму в Міжнародному центрі фотографії у Нью-Йорку і була в найцікавішій дільниці мистецького життя.
Але людина, безумовно, мусить змінювати власне життя, це органічно стається на певних етапах. І якраз тоді, коли в Америці фінансово і економічно було ледь не занадто все добре, ми почали придивлятися до того, що діється в східній Європі.
Коли було проголошено незалежність України, я саме працювала в Мілані на виставці Мен Рея і вирішила, що мені дуже близько буде звідти поїхати до України і подивитися на її життя. Тоді я була одружена і у нас з чоловіком виникло спільне бажання покинути все в Нью-Йорку, піти з дуже комфортної та звичної ситуації і спробувати щось нове. Ми розуміли, що Америка це зовсім не така точка зору, якої тільки й треба триматися усе життя. І як робити зміни, то робити їх треба ще замолоду. Але я точно знала, що не можу просто жити без того, щоб не бути якось ангажована у мистецтві. Це для мене не просто праця, це справді спосіб життя, і в Україні я обов’язково мусила б займатися мистецтвом.
- І вам запропонували посаду директора Центру сучасного мистецтва Сороса?
- Коли я їхала до України, то не сподівалася працювати на якомусь офіційному рівні. Крім того, я навіть не знала, хто це такий Джордж Сорос. В Америці на початку 90-х взагалі ледве хто знав у царині культури, хто це є. адже він працював у зовсім іншій сфері - фінансовій. Я тоді вже кілька разів була в Україні і думала досліджувати мистецтво. Здається, хтось на моїй роботі сказав, що Сорос відкриває центри у Східній Європі. Я передзвонила до Фундації Сороса і мене одразу покликали туди до відділу культури. Там запропонували зустрітися в Україні з певними людьми з фонду «Відродження» і зробити з їхньою допомогою структуру, що займалася б підтримкою сучасного мистецтва країни.
І нарешті, після неабияких вагань, я прийняла досить ризиковане для себе рішення. Бо, все ж таки відійти від Нью-Йорку і його художнього життя - це дуже важко. Адже Нью-Йорк - то пульс світу. Люди можуть мати там просто собаче життя, але не залишають його, бо дуже страшно втратити той пульс. І мій директор в Нью-Йорку Корнелл Капа і володар міланської галереї «Корсе Комо» Ромео Жіллі сказали, що я збожеволіла. Тоді ніхто реально не уявляв, що діється в Україні. Зміни, що тут відбувалися, сприймалися на Заході, як революційні, може навіть військові - ширма багатолітнього взаємного ігнорування, невідомості робила все справді драматичним.
- Чи не виникало у вас під час роботи в Україні бажання облишити все і поїхати до звичного комфортабельного та впорядкованого світу?
- Найважчим для мене виявився перший рік роботи тут. Художники були готові співпрацювати з програмою, яку я очолювала, але на офіційному рівні був справжній блок проти неї. Офіційні структури, як завше, хотіли, щоб мистецтво було контрольоване, бо вважалося, що воно насичене політичним значенням. Певним чином я поважала те, що робилося в українському мистецтві на офіційному рівні, але все ж таки не думала, що це відображає творчість нової генерації. Мені знадобився чималий час, щоб знайти контакти з митцями, які дійсно займалися альтернативними формами в мистецтві. Я знала, що тут є Арсен Савадов і Георгій Сенченко, Олег Тістол, Олександр Ройтбурд та інші, але як дістатися до них - то вже була інша справа.
При цьому до мене підходили люди із Спілки художників, люди, які були справді дисиденти. А я не була зацікавлена у тому, хто був більше політична людина в мистецтві, хто більше поборював ідеологію влади. Мені весь час розповідали, хто тут good guy, хто bad guy, ніби з одного боку - злі, демонські, сатанинські сили, а з іншого - добрі, відкриті і фантастичні. І що це таке - моральні чи етичні інтерпретації стосовно різних видів і стилів мистецтва - зрозуміти мені, як фахівцю, було неможливо. Я чула, наприклад: «Не майте справи з цим художником, бо, ой Боже, він таким займається! Він корумпований!» Все ніби в містерії якійсь… Тобто я би сказала, що мені було вельми важко дійти власних висновків.
Але кожного разу, коли я вже готова була покинути Україну, думала: «Для мене створення тут Центру - ніби кураторський проект. То не має бути тільки бюрократичний процес реєстрації, збору даних та звітування, я маю підійти до цього творчо».
- Вам вдалося не тільки сформувати Центр, але й створити при ньому галерею. Як вийшло, що київський ЦСМС - єдиний в світі, що має власне галерейне приміщення?
- Я свідомо боролася, щоб отримати під галерею додатковий грант, бо треба було створити фізичний форум для сучасного мистецтва - щоб поширити коло його впливу, щоб зацікавити публіку. Зараз будь-хто приходить до галереї і дивиться сучасне мистецтво. Але за ситуації 94-го року це була нова стратегія: я відчувала, що якщо не відкрити фізичного форуму, мистецтво не матиме голосу у суспільстві.
Думаю, що Джордж Сорос тоді не був дуже зацікавлений у цій творчості, але коли він приїздив в Україну, щоб займатися своєю фундацією, я мала змогу з ним поговорити. Він дізнався від мене про місцеву проблематику, подивився на ситуацію в Україні трохи інакше і дав згоду на мою пропозицію. Фундація Сороса була дуже активною у Києво-Могилянській Академії і я провела переговори з її керівництвом. Мушу сказати, що галерея існує завдяки рішенню президента Академії пана Брюховецького, який надав нам чудове приміщення. У 94-му році, до певної міри, це був ризик - мати такий форум сучасного мистецтва у просторі університету.
- Як сприймалася ваша діяльність суспільством?
- О, спочатку чутки були просто неймовірні! Пригадую, як одного разу прийшла на роботу, а пані Людмила Моцак, з якою я тісно співпрацюю з 93-го року, подивилася на мене трохи здивовано і сказала: «Марто, чи ти не хочеш мені дещо більше розповісти про своє життя і бізнесову активність?» Виявилося, що її чоловік читав газету (здається, то була «Фінансова Україна») і знайшов там у статті про інтереси американського уряду і капіталу в Україні моє прізвище. Нібито серед таких осіб, як Генрі Кіссінджер, Збігнев Бжезінські і Джордж Сорос я причетна до стратегічних американських програм тут, торгую вугіллям і пов’язана з якимось арабським банком в Чикаго. Я була шокована - як могла попасти до фінансового видання така дивовижна інформація?! То все була фантастична бздура і зараз її пригадувати справді смішно. Люди просто не розуміли, що таке Фундація Сороса, що так, як і Фундація Рокфеллера, вона не займається взагалі фінансовими справами людини, ім’я якої носить. Що це не банк, що Центр не дає позики, не підтримує спільні підприємства, не допомагає створювати агенції моделей чи журнали. Тільки згодом загалу стало зрозуміло, що програма, яку я очолюю, має обмежений бюджет, який аж ніяк не обчислюється неймовірними сумами і витрачається лише на підтримку мистецтва.
- Зараз ваша робота як директора ЦСМС закінчилася, але ви не поспішаєте повертатися до Сполучених Штатів. Чому?
- По-перше, я директор галереї ЦСМС, тут мої зацікавленості, дух моєї ініціативи. А по-друге, і це, мабуть, головне, для мене перебування в Україні - вже не тільки посада. Це вже спосіб мого життя. І певні цінності, що я маю, відображені тут. Я зрозуміла, що не хочу від’їжджати, коли побачила, що програма Центру тут більш активно реалізує чесність у мистецтві, бо дуже багато де в світі її не існує. Там є хмара реклами, питань прибутковості та інших не суто мистецьких проблем. І коли я буваю в Нью-Йорку чи в Європі і дивлюся на різні мистецькі акції, то вже відчуваю до певної міри їхню штучність… Хоча ситуація за кілька останніх років починає реформуватися. Правда, кажуть, що у людинии життя змінюється кожні сім років. Можливо, за рік і моє життя візьме десь інший напрямок.