Дев’яності
Автор: Костянтин Дорошенко.
Джерело: «Культура і життя», 3 лютого 2011, с. 11.
Попри ентузіастичні реляції парників та захват неофітів, «нульові» роки не є чудесним проривом для мистецької ситуації в Україні. Лише розвитком того, що відбувалося в дев’яності, не завше логічним і доволі спрощеним.
Марта Кузьма. Фото: Микола Трох.
В останні роки минулого століття у Києві відбулась перша галерея, що працювала виключно з концептуальним мистецтвом. У «Бланк Арт» виставлялися Савадов, Сенченко, Гершуні. Світовим прецедентом стала поява легітимного виставкового простору сучасного мистецтва на території Києво-Могилянської Акалемії.
У необхідності заснування закладу Джорджа Сороса переконала перший директор ЦСМ Марта Кузьма - персона з гідною американською освітою в системі contemporary art. У центрі презентували перші персональні проекти Бориса Михайлова і Олександра Гнилицького. Там український глядач дізнався, чим насправді є відео-арт, побачивши 1998 року грандіозні відеоінсталяції Біла Віоли.
В тому ж 98-у відбулися ще дві визначні події - виступ італійського куратора та історика сучасного мистецтва Акіле Боніто Оліви. Авторитет Оліви посприяв можливості київської імпрези італійського мистецтва напрямку arte povera та інсталяції Яніса Кунеліса.
На відкриття виставки «Опера Формоза» (Кунеліс ніколи не повторює своїх проектів) приїхали директор музею Гугенхайма, знані у світі критики та куратори.
На жаль, Соросівський ЦСМ взірця 1990-х не мав сьогоднішнього піару, не було тоді й сформованої моди на сучасне мистецтво. Та за рівнем ідей (а сучасне мистецтво - це насамперед ідеї) порівняти Кунеліса з митцями, котрих за час свого існування привозив ПінчукАртЦентр, теж складно. Хіба з Яном Фабром.
90-і розважали Київ ще й виступами ексцентричних персон, без яких годі уявити новітню історію мистецтва. Ендрю Логан, британський скульптор і засновник конкурсу «Альтернативна Міс світу», виставляв тут малу пластику та робив fashion-перфоманс поряд із Андрієм Бартенєвим.
Арт-події дев’яностих створювали в Україні справді живий, потужний контекст, проте їх майже не відрефлексували. Навіть фахівці за витвір мистецтва сприймали тоді хіба станкову картину. Тяжіння до цієї медіа - дитяча хвороба нашого візуального, схоже, невиліковна.
Джерело: «Культура і життя», 3 лютого 2011, с. 11.
Попри ентузіастичні реляції парників та захват неофітів, «нульові» роки не є чудесним проривом для мистецької ситуації в Україні. Лише розвитком того, що відбувалося в дев’яності, не завше логічним і доволі спрощеним.
Марта Кузьма. Фото: Микола Трох.
В останні роки минулого століття у Києві відбулась перша галерея, що працювала виключно з концептуальним мистецтвом. У «Бланк Арт» виставлялися Савадов, Сенченко, Гершуні. Світовим прецедентом стала поява легітимного виставкового простору сучасного мистецтва на території Києво-Могилянської Акалемії.
У необхідності заснування закладу Джорджа Сороса переконала перший директор ЦСМ Марта Кузьма - персона з гідною американською освітою в системі contemporary art. У центрі презентували перші персональні проекти Бориса Михайлова і Олександра Гнилицького. Там український глядач дізнався, чим насправді є відео-арт, побачивши 1998 року грандіозні відеоінсталяції Біла Віоли.
В тому ж 98-у відбулися ще дві визначні події - виступ італійського куратора та історика сучасного мистецтва Акіле Боніто Оліви. Авторитет Оліви посприяв можливості київської імпрези італійського мистецтва напрямку arte povera та інсталяції Яніса Кунеліса.
На відкриття виставки «Опера Формоза» (Кунеліс ніколи не повторює своїх проектів) приїхали директор музею Гугенхайма, знані у світі критики та куратори.
На жаль, Соросівський ЦСМ взірця 1990-х не мав сьогоднішнього піару, не було тоді й сформованої моди на сучасне мистецтво. Та за рівнем ідей (а сучасне мистецтво - це насамперед ідеї) порівняти Кунеліса з митцями, котрих за час свого існування привозив ПінчукАртЦентр, теж складно. Хіба з Яном Фабром.
90-і розважали Київ ще й виступами ексцентричних персон, без яких годі уявити новітню історію мистецтва. Ендрю Логан, британський скульптор і засновник конкурсу «Альтернативна Міс світу», виставляв тут малу пластику та робив fashion-перфоманс поряд із Андрієм Бартенєвим.
Арт-події дев’яностих створювали в Україні справді живий, потужний контекст, проте їх майже не відрефлексували. Навіть фахівці за витвір мистецтва сприймали тоді хіба станкову картину. Тяжіння до цієї медіа - дитяча хвороба нашого візуального, схоже, невиліковна.