...
Коли в дитинстві мама казала "аби не було війни" я кивала на знак згоди. Кивала, але не розуміла. Ні мама, ні тато про війну багато не розказували, хоча пам*ятали добре.
З останнього тато розказував про відступ німців, влітку (боюсь збрехати якого року, мабуть 44) він з мамою і молодшим братом пішли на цвинтар до дідуся (тато тата помер у грудні 41 року), через поле за село, німців у селі вже не було - відступили. Діти як діти бігли і скакали по тому полю, а бабуся йшла поволі. Раптом налетіли літаки. Все, що пам*ятав тато це крик бабусі: "Біжіть!", а далі вони з братом скочили у якусь яму і звідти дивились як полем біжить їх мама у білій хустці, а навколо здійймаюсться невеликі стовпчики пилу і землі від куль. Тато казав, що та хустка досі стоїть йому у очах. Бабуся Ксенія того разу добігла. Все було добре. Вона навіть дочекалась пізньої онуки (себто мене).
Розповідь мами теж з хорошим кінцем, але страшна. Кілька сусідніх сіл спалили, людей вбили, кидали живцем у колодязі... Якось ввечері бабуся Уляна нагріла води, помила всіх дітей, перевдягнула в нові сорочки, поплакала, і повкладала їх спати. Всі знали, що наступне село їхнє. Я не уявляю, що вона відчувала, коли це робила, які молитви промовляла до Бога, як їй вистачило на те все сил... На світанку німці з села похапцем поїхали, пішла чутка що за 10 км прорвалися наші. І хоча наші прийшли ще не так скоро, кілька ближніх сіл каральна операція не зачепила. А ще мама розказувала, про німця, яких довго служив у селі, він казав, що вона (мама) схожа на його доньку (мамі тоді було 5-6 років) і пригощав її шоколадом...
Ось таке... Навіщо я все це пишу. Я тепер розумію мамині слова...
Вічна пам*ять всім загиблим на цій війні. Небесна сотня перетворилася вже давно на Небесну армію...
І так я точно знаю, все можна пережити "аби не було війни"
З останнього тато розказував про відступ німців, влітку (боюсь збрехати якого року, мабуть 44) він з мамою і молодшим братом пішли на цвинтар до дідуся (тато тата помер у грудні 41 року), через поле за село, німців у селі вже не було - відступили. Діти як діти бігли і скакали по тому полю, а бабуся йшла поволі. Раптом налетіли літаки. Все, що пам*ятав тато це крик бабусі: "Біжіть!", а далі вони з братом скочили у якусь яму і звідти дивились як полем біжить їх мама у білій хустці, а навколо здійймаюсться невеликі стовпчики пилу і землі від куль. Тато казав, що та хустка досі стоїть йому у очах. Бабуся Ксенія того разу добігла. Все було добре. Вона навіть дочекалась пізньої онуки (себто мене).
Розповідь мами теж з хорошим кінцем, але страшна. Кілька сусідніх сіл спалили, людей вбили, кидали живцем у колодязі... Якось ввечері бабуся Уляна нагріла води, помила всіх дітей, перевдягнула в нові сорочки, поплакала, і повкладала їх спати. Всі знали, що наступне село їхнє. Я не уявляю, що вона відчувала, коли це робила, які молитви промовляла до Бога, як їй вистачило на те все сил... На світанку німці з села похапцем поїхали, пішла чутка що за 10 км прорвалися наші. І хоча наші прийшли ще не так скоро, кілька ближніх сіл каральна операція не зачепила. А ще мама розказувала, про німця, яких довго служив у селі, він казав, що вона (мама) схожа на його доньку (мамі тоді було 5-6 років) і пригощав її шоколадом...
Ось таке... Навіщо я все це пишу. Я тепер розумію мамині слова...
Вічна пам*ять всім загиблим на цій війні. Небесна сотня перетворилася вже давно на Небесну армію...
І так я точно знаю, все можна пережити "аби не було війни"