Віп-Свалява, або діти - це ще не кінець
На вихідних їздили в Сваляву. В самому цьому факті звичайно нічого видатного нема. Але ми туди їздили з двома дітьми двох років і п”яти місяців від народження. Ймовірно той, в кого немає дітей, або дитина тільки одна, або ж діти трохи старші, знову ж таки не побачить в цьому нічого неймовірного. Безперечно, це не таке вже й велике життєве досягнення, але хто має порічок приблизно такого віку, той оцінить цю серію “піздоватим нєт покоя”.
Їхали ми поїздом, бо машини в нас нема. В п”ятницю ввечері туди, у неділю ввечері назад. На поїзд ми, ясна справа, запізнювались, тож шукати ліфт на вокзалі часу не мали. Якихось вказівників з натяком на ліфт в центральному приміщенні вокзалу ми не побачили, тож на другий поверх, а потім вниз до колій перли коляску в ручному режимі. Цілком реально. Якщо валіза одна, і не дуже важка. Ну і коляска одна - Ваніна. Вибачай, Настя, ходити пішки взагалі-то дуже корисно навіть і в два рочки.
Завантажившись у вагон, ми раптом згадали, що забули свої банківські картки. Але добре що в нас є друзі, а в Сваляві відділення Укрпошти працює по суботах.
В поїзді все пройшло практично ідеально. Діточки-квіточки досить швидко позасинали, ми дістали яйця, вино, і під стукіт коліс до темна теревенили, читали журнали, витріщалися у вікно. Словом, классика вагонного жанру.
Учіться, дітки :)
До речі, кілька слів про вагон, а саме, так зване СВ. 1600 грн, а різниця із звичайним купе тільки що без верхніх полиць і постіль
вже застелена. Все таке собі дуже благеньке, запилюжене і з душком. Підлога скрізь застелена “кавйорами”, які в коридорі надійно прикриті сіреньким рядном, а у самому купе ту неземну розкіш можна топтати ногами. А ще у кожному купе висять невеличкі плазмові панелі, на яких, як розказала провідниця, кілька років тому крутили рекламу, а тепер тільки квадрат Малєвича.
У самій Сваляві нічого особливого я не побачила. Малесеньке провінційне містечко, якому випало щастя загубитися десь посеред українських Карпат. А Карпати як завжди казкові. Повітря - ну хоч напийся. От би таке в Київ, і можна було б з нього нікуди не виїжджати. З двома дітьми особливо. Жарт.
Господар нашої садиби - привітний Володимир літ так п”ятдесяти. Колишній заммера. Вклався в свою садибу непогано - ошатний будиночок в оточенні того, що називають ландшафтним дизайном: водоспадик, місток через потічок, гойдалочка, невеличкий бассейн, всюди гномики-зайчики. Сусідні садиби на фоні цього розмаїття виглядали як бідні родички. Ну не дарма ж у назві цієї резиденції є слово віп. На це ми і повелися, коли обирали де зупинитися. Знову жарт. Насправді обирали за відгуками. Дуже добре відзивалися про того Володимира на букінгу. Що, мовляв, і розкаже, і покаже, і завезе. Хоча, як на мене, в Карпатах по-іншому не буває.
А от сам номер викликає насправді деякий душевний смуток. Вклалися тут теж непогано: дизайнерська штукатурка, люстри з підвісками, фотошпалери з ейфелевими вежами в районі кухні, шпалери з мільйоном алих роз у спальні, скрізь подушечки і, ясна справа, що з розами. В туалеті на плитці теж рози. І не можна сказати, що це вже абсолютний такий несмак. Не такі вже ті рози і страшні, і самі шпалери непоганої якості. Як і ремонт в цілому. Люди старалися, очевидно. Але не там де треба, як на мене. Номер має бути в першу чергу чистим і функціональним. А потім уже можна думати про декор. Ну це в моїй системі координат. А в віп-системі координат наших господарів чистота була досить відносна. Ну бо ясно, що ніхто ті люстри з підвісками раз на тиждень не миє і білосніжні серветки раз на тиждень так само ніхто не пере.
Функціональність номеру теж залишає бажати кращого. Наприклад, гачки у ванній кімнаті прибиті десь у такому кутку, що одяг там повісити просто неможливо. А на тому місці, де їм якраз би бути, висить якийсь абсолютно недоречний світильник. Зате у спальні приліжкових світильників не має. Зате у вітальні є три види підсвітки. І т.д., і т.п...
Але найстрашніше у тій віп-резиденції були дві швабри, що мирно стояли собі у куточку ванної кімнати. І жахлива господарча мочалочка, яка просто собі валялася у душовій кабіні. А також найдешевший туалетний папір, що справляв враження, ніби ним хтось уже користувався. Це, можливо, для когось і дрібниці, але саме вони здатні затьмарити будь-які рози і будь-яких гномів.
І що ще страшніше, господарі явно дуже горді тими розами і гномами. І, ймовірно, не здогадуються, який відразливий ефект може справити кинута в душовій кабіні звичайна-собі мочалочка. І що вже зовсім-презовсім страшно, що я їм не змогла нічого про ті швабри сказати, коли вони запитували, чи все нам сподобалося. Просто не змогла.
Зазвичай я намагаюся чесно казати людям, що мені не подобається (коли мене запитують, принаймні). А от Володимиру не змогла. Ну не можу я гарній ніби-то людині, й тим паче мужчині сказати про ті швабри і мочалки. А дарма, бо наступного разу прийдеться на ті самі швабри наступати. Бо без чесного фідбеку наш зелений туризм у тих розах потоне і гномами накриється.
А в загальному й цілому наш відпочинок вийшов дуже навіть непоганим. В субботу в Карпатах ще було літо. Вдень ми вилізли на сусідній з нашим будинком пагорб, звідки десь вдалині можна було побачити Угорщину. Хотіли ще прогулятися лісом, але тут об”єктивна реальність нагадала про себе: Настя захотіла пісяти-какати, Ваню треба було вкладати спати. Тож ми біжком побігли додому.
Ще до наступу реальності
Ближче до вечора ми поїхали у замок Шенборнів, погуляли там парком, подивилися на парадно вбраних закарпатців, бо парк, очевидно, є традиційною локацією для весільних фотосесій. За той суботній вечір ми нарахували близько двадцяти наречених, які на архітектурному фоні змагалися у здатності вихиляти частини тіла.
Сам замок - не Нойшванштайн, але цілком заслуговує на увагу. Так само як і на ремонт. Всередині замку історична експозиція відсутня - з 50-х років минулого століття тут облаштували один із корпусів санаторію “Карпати”. Хоча якщо історією вважати совок, то впринципі можна брати плату за вхід. Парк, що оточує замок і зрештою є територією санаторія, дуже приємний. Тут є ставок, рідкісні породи дерев, загородка з оленями. А, найголовніше, тут є доріжки, якими можна комфортно прогулюватися з дитячим візочком.
Наречених в якийсь момент просто ніби вітром знесло...
Зовсім-зовсім надвечері наш Володимир повіз нас “на форель”. (При чому за ту поїздку він з нас нічого не взяв. Сказав, що це подарунок. Ну і як після того сказати йому про швабри?). “На форель” значить невеличкий, я би сказала, не ресторан, а харчовий заклад десь у горах. Там ту форель і розводять. І їжу ти маєш собі добути сам. Ну тобто зловити. Риболовля займає приблизно хвилини три на рибину. Але все по-справжньому: вудочки, наживка (риб”ячі очі), “Клює!!”, “Підсікай!!!”.
Але сам ресторан - страшний сон Ольги Фреймут... Інтерьер - “я одєну всьо лучшее сразу”. На стінах - панно з риб"ячими головами, черепи невідомих лісних чудовиськ, роги всіх розмірів і конфігурацій, горний орел намальований маслом, голова кабана над вхідними дверима, фіраночки-серветочки-корзиночки з пластмасовими квіточками... Де-не-де пластмасові гілки ялини очевидно залишені з минулого Різдва... Офіціантки ж не надто ошатні. Прибори липкуваті. А от форель була ну дуже на рівні. Нас під кінець спитали, чи все сподобалось. Про форель ми сказали. Про решту - ні. Довго розказувати би прийшлось.
100 гр - 35 грн. І хай собі там Крим-наш :)
Ось так ми провели суботу. А в неділю різко настала осінь. Цілий день накрапав дощик, тож ми тільки і спромоглися, що пройтися до ще однієї місцевої памятки - деревяної церкви чи то XVI, чи то XVIII століття. І побудована вона ніби без жодного цвяху. Насправді цвяхів там повно. Мабуть мається на увазі, що основні стіни споруди складені по типу зрубу. І церкву ту переносили з місця на місце чи то два, чи то три рази. Не могла собі місця знайти церква... Буває таке на Закарпатчині.
А ввечері поїзд помчав нас додому. Стукали колеса, барабанив дощ. А ми дочитували журнали і допивали вино. І тут я згадала, що забула в номері плаття. І в той самий момент подзвонив Володимир і сказав, що передасть його в Київ першим поїздом (доречі так і не передав, хоча пройшло вже півтора тижні).
І доречі, на вокзалі ми знайшли ліфт! Коли ми запитали провідницю, чи він десь тут є, вона так непевно махнула кудись в сторону: “Та, кажуть, що ніби десь був. Та хіба ж він працює?...”. І він таки був, і таки працював. В самому кінці перону. Він сполучає перони із підземним проходом, що з"єднує Південний і Північний вокзали. Зі сторони Північного наверх можна піднятися пандусом. Можливо для вас це й не новина, але для мене це було чимось на зразок епифанії.
Отож, деякі висновки:
- треба більше очікувати від навколишнього світу;
- з двома дітьми життя продовжується;
- на Говерлу нам-таки рано.