(no subject)
Як влучно написав Толя Ульянов « блядь, да вы, похоже, все ебанулись так, знаете ли, не по-хорошему...совсем уж вам, знаете ли, мозг промяли, похоже. все вам, знаете ли, пиар. сожгли центр - пиар. пизды дали - пиар. мост взорвали - пиар. и вы, как слепые сонные животные, все повторяете и повторяете одно и тоже, игнорируя реальную проблему своим наносознательным мышлением. а ведь однажды руки "пиарщиков" могут дойти и до вас. "попиарят" как следует, знаете ли. потом, конечно, скаже, что у вас-то, конечно, все по-другому. и вот когда никто вам не поверит - вот тогда вы, вероятно, все и всосете так чтоб плотно и взаправду».
Але вчора я просто прозріла. Адже виявилося, нападом чи підпалом дійсно можна цілком свідомо скористатися виключно для піару. І вчора Гудімов зі свого колишнього арт-центру влаштував такий піар, що запах перебив навіть сморід горілого пластику й ґуми, який вже другий день стоїть в радіусі кількох метрів навколо галереї.
Виявилось, що арт-центр постраждав за свою тяжку працю на ниві пропаганди українського мистецтва, створивши скількісь там проектів минулого року. Будучи проектом підкреслено «аполітичним» і створеним на приватні кошти самого Гудімова. І от тепер якісь неназвані скоти, які написали на стіні непроцитовану каку (ретельно замазану ще вчора, кажуть, ЖЕКом), наплювали в душу і залізли в кишеню культур-трегеру. Який пообіцяв боротися й надалі…
З чим боротися, Паша? Із тим, чиє ім’я ти так і не зміг вимовити? І чому ж українська культура в особі конкретно взятого арт-центру постраждала саме зараз? Чому? За що?
І жодного слова ані про круглий стіл з гомофобії, коли у вікно полетіла перша цеглина. Ані взагалі про низку подій, спричинених появою квір-антології та виходом на поверхню однієї з найдразливіших тем у нашому розбещено-пуританському суспільстві. Ані, врешті-решт, про напис «Ні содомії». Жоднісінького. Навіть коли Мокроусов, Буткевич і я, випадково запрошена до пів слова, почали говорити про реальний контекст подій.
Утім нас була меншість. А більшість, яка складалась із колег-галеристів, аташе з культури, і викривача руки Москви Макарова, солідарно стогнала і обурювалась невдячною долею борців на ниві сучасного мистецтва.
Так гидко. Приходиш підтримати Павла, який постраждав дуже серйозно, втім, на жаль чи на щастя, випадково. Підтримати людину, яка, як мені видавалось, збиралась не полишати своєї справи і відкрито й голосно заявити про те, що сталося. А стаєш частиною масовки культурних діячів перед камерами і диктофонами.
Ну хоч одне тепер ясно: несподіваним лакмусовим папірцем для нібито вільного й бунтівного мистецького середовища сьогодні виявилось не що інше, як гомофобія. І немає вже можливості ховатися за кущиками «аполітичності» і «чистої мистецькості». Аполітичність не рятує навіть найаполітичніших із нас. А за гомофобієй завтра може прийти черга будь-якої іншої суспільної фобії, яка під маскою суспільної моралі заборонятиме, трощитиме і підпалюватиме. Що ми протиставимо їй?
p.s. дяк byelov за пост про цю подію