Моє вивчення англійської мови можна розглядати як хобі. Я витрачаю на нього свій вільний час, отримую задоволення від процесу, радію результатам, але ніколи не стану професійним перекладачем.
Такі люди як я, збираються разом на курсах, сидять за чашкою кави у спікінг-клабах, шукають одне одного в інтернеті. Саме так я натрапила на сайт мовного обміну, де познайомилась із Лукасом. Все чесно: моя російська за його англійську. На сайті ми довго не протримались. Читати чужу писанину можна будь-де, а от говорити і слухати - краще у скайпі.
Лукас за походженням поляк, тимчасово живе і працює в Лондоні. Російську вивчає лише кілька місяців, але вже добре розуміє те, що я йому кажу. Із розумінням у нас в обох непогано склалося - не те, що з говорінням. Друге поки що виходить невпевнено, повільно і не надто збігається із тим, що хотілося б сказати насправді.
У мене камери немає, тому мій розгублений погляд, що бігає зі стелі до підлоги у пошуках потрібного слова, залишається за кадром. Лукас вважає, що співрозмовника потрібно бачити, щоб слідкувати за його мімікою. Тому я слідкую. Пообіцяла наступного разу позичити вебку, щоб не тільки мені було смішно)
Остання наша розмова була про Україну. Йому ніяк не втямки те, що мені здається природним і звичним. Чому люди, які навіть в школі могли не вивчати російську мову, розмовляють нею, як рідною? Після такого запитання я навіть замислилась щодо своєї компетентності. Але виправдовую себе уроками російської з другого по сьомий клас, а також одним семестром в універі.