не вистачає...
вслуховуюсь в дихання. повільний і неметодичний рух повітря коридорами мого тіла... самотнє і покинуте дихання. так хотілось би знову чути ще чиєсь... таке рідне, несвідоме, невимушене і непримушене дихання. але ні... НЕ ВИЙДЕ. чому? бо минуле вже минуло. бо майбутнє ще не передбачено. теперішнє ж я сама обираю. чи думаю що обираю... яка тепер різниця... тільки от в цьому теперішньому мало бажаного.
всі вміють робити вигляд щасливості. майже всі. і я вмію. навіть сама для себе. складно зізнатися будь кому у власній слабкості і безпомічності... а найскладніше собі. складно визнати, що мені не вистачає всього того, до чого я так встигла звикнути... я визнаю...
мені не вистачає вас, мої дорогі "подруги", хоч я завжди вас була готова підтримати, а ви навіть не знали що зі мною, бо не хотіли знати. не вистачає розмов, які мені ніколи не були цікавими. не вистачає ваших тупих проблем.
не вистачає шаленого ритму життя, міської біганини, обов'язків, завдань... не вистачає незнайомих посмішок на вулицях знайомого міста... не вистачає місць, у яких кожен сантиметр містить мільйони спогадів, які у себе навіки закарбували ще зовсім дитячі переживання і розділили зі мною найбільші таємниці моєї дитячої буденності...
не вистачає вас, мої дорогі подруги дитинства, на дні народження яких тепер стало ще складніше потрапити...
не вистачає тебе, моя єдина справжня подруго, хоч про тебе я мало що пам'ятаю, бо розлучились ми з тобою ще в 4му класі...
не вистачає вас, моя пластова тусовка, бо тепер навряд чи ще колись буде так як раніше...
не вистачає вас, мої малявки, бо навряд чи ще колись ви про мене згадаєте...
не вистачає всього....
всього що задавалось таким звичним і буденним...
тільки от чомусь вам мене вистачає...
настільки, що ви вдало змогли замінити мене чимось або кимось іншим.
мабуть так дорослішають...
всі вміють робити вигляд щасливості. майже всі. і я вмію. навіть сама для себе. складно зізнатися будь кому у власній слабкості і безпомічності... а найскладніше собі. складно визнати, що мені не вистачає всього того, до чого я так встигла звикнути... я визнаю...
мені не вистачає вас, мої дорогі "подруги", хоч я завжди вас була готова підтримати, а ви навіть не знали що зі мною, бо не хотіли знати. не вистачає розмов, які мені ніколи не були цікавими. не вистачає ваших тупих проблем.
не вистачає шаленого ритму життя, міської біганини, обов'язків, завдань... не вистачає незнайомих посмішок на вулицях знайомого міста... не вистачає місць, у яких кожен сантиметр містить мільйони спогадів, які у себе навіки закарбували ще зовсім дитячі переживання і розділили зі мною найбільші таємниці моєї дитячої буденності...
не вистачає вас, мої дорогі подруги дитинства, на дні народження яких тепер стало ще складніше потрапити...
не вистачає тебе, моя єдина справжня подруго, хоч про тебе я мало що пам'ятаю, бо розлучились ми з тобою ще в 4му класі...
не вистачає вас, моя пластова тусовка, бо тепер навряд чи ще колись буде так як раніше...
не вистачає вас, мої малявки, бо навряд чи ще колись ви про мене згадаєте...
не вистачає всього....
всього що задавалось таким звичним і буденним...
тільки от чомусь вам мене вистачає...
настільки, що ви вдало змогли замінити мене чимось або кимось іншим.
мабуть так дорослішають...