Шукаюсь в собі...
Буває, що раптом приходить усвідомлення того, що настав час змін.
Я людина холерична, істерична і імпульсивна. Емоції змінюють одна одну з неймовірною швидкістю. Інколи навіть здається, що без моєї участі:)
От щойно зрозуміла, що мені набридло жити _не так_. Набридло спілкуватися _не з тими_ людьми. Набридло самокопання. Набридла невпевненість в собі. Набридла відсутність друзів.
Хочеться сказати СТОП. І розпочати новий відлік...
Фак, та в мене комп'ютерна залежність! (Дами на гальорці емоційно ойкають, а особо впєчатлітєльні втрачають свідомість, глузд, самоконтроль... і вимагають повернути гроші за квитки)
Я постійно відчуваю себе _не форматом_ у суспільстві. Часом це відчуття переплітається із _почуттям особистої важливості_, або й гірше _винятковості_, але завжди знаходиться хтось із натовпу, кому недовподоби я, мої судження і погляди, і всі мої рефлексії на тему _особливої місії у цьому житті_ припиняються. Стається це настільки раптово, що я ще довго не можу оговтатися від шоку. Коли свідоме мислення до мене нарешті повертається, то я бачу тільки сліди від каравану на піску, а сама залишаюсь _за бортом_, чи, якщо хочете, біля розбитого корита.
Моя проблема у тому, що я _не вмію_ лицемірити. І наївно думаю, що так у всіх.
Ще зі школи я не могла розпізнати глибинного прихованого змісту у літературній класиці. Мені хотілося вірити (і вірилося) у всі можливі чудеса, дива і фей... Хай хоча б на сторінках книжок. Я сприймала тільки картинку, яка малювалась в уяві. І досі, мені хочеться думати, що люди і справді такі, за яких себе видають, бо я сама _не маю маски_...
Може хтось скаже, що я мало думаю? Сумніваюсь. Часто мені здається, що я думаю забагато.
У своєму не такому вже й довгому житті, я встигла наламати дров зламати купу суспільних стереотипів. Мабуть за це суспільство мене випльовує, навіть не пережовуючи.
Я людина холерична, істерична і імпульсивна. Емоції змінюють одна одну з неймовірною швидкістю. Інколи навіть здається, що без моєї участі:)
От щойно зрозуміла, що мені набридло жити _не так_. Набридло спілкуватися _не з тими_ людьми. Набридло самокопання. Набридла невпевненість в собі. Набридла відсутність друзів.
Хочеться сказати СТОП. І розпочати новий відлік...
Фак, та в мене комп'ютерна залежність! (Дами на гальорці емоційно ойкають, а особо впєчатлітєльні втрачають свідомість, глузд, самоконтроль... і вимагають повернути гроші за квитки)
Я постійно відчуваю себе _не форматом_ у суспільстві. Часом це відчуття переплітається із _почуттям особистої важливості_, або й гірше _винятковості_, але завжди знаходиться хтось із натовпу, кому недовподоби я, мої судження і погляди, і всі мої рефлексії на тему _особливої місії у цьому житті_ припиняються. Стається це настільки раптово, що я ще довго не можу оговтатися від шоку. Коли свідоме мислення до мене нарешті повертається, то я бачу тільки сліди від каравану на піску, а сама залишаюсь _за бортом_, чи, якщо хочете, біля розбитого корита.
Моя проблема у тому, що я _не вмію_ лицемірити. І наївно думаю, що так у всіх.
Ще зі школи я не могла розпізнати глибинного прихованого змісту у літературній класиці. Мені хотілося вірити (і вірилося) у всі можливі чудеса, дива і фей... Хай хоча б на сторінках книжок. Я сприймала тільки картинку, яка малювалась в уяві. І досі, мені хочеться думати, що люди і справді такі, за яких себе видають, бо я сама _не маю маски_...
Може хтось скаже, що я мало думаю? Сумніваюсь. Часто мені здається, що я думаю забагато.
У своєму не такому вже й довгому житті, я встигла наламати дров зламати купу суспільних стереотипів. Мабуть за це суспільство мене випльовує, навіть не пережовуючи.