Львівські канікули
Здається, що можно писати нового про місто, до якого приїздиш не вперше. Про місто, яке любиш, як свій рідний Київ. І все-таки, я знову була у Львові, і мені знову є, що розказати.
Про походеньки
Ви знали, що на даху однієї з кам'яниць намальовано конячку? А знали, що у Оперному театрі є вхід в підземелля, де тече річка Полтва? А бачили, як їде трамвайчик на Домі Легенд?
Якщо знаєте про конячку, значить, піднімалися на вежу Ратуші. Які там крутезні гвинтові сходи! Здається, ніби крутишся на одному місці, але коли голова вже готова піти обертом, атракціон припиняється, і от ти вже на висоті. Дивись-роздивляйся, відшукуй знайомі будівлі - Вірменську церкву, Арсенал, а он авто на даху Дому Легенд (як його можна було одразу не помітити?). Так само там, на вежі, можна придумати маршрут до моменту "а як зголодніємо, то десь впадемо".
А можна і без маршруту, йти собі, роздивлятися на всі боки, говорити про все-все-все, і опинитися раптом у дуже дивному місці. Потикатися туди-сюди, а тоді чемно усміхнутися до незнайомого пана і поцікавитися, а де це ми, і у відповідь почути історію про цитадель і захисні вежі: "Тут міста вже не було, то будували захисні споруди. Ви одну вежу вже мали пройти, а он там і там є ще дві. Одну відбудовують, а до іншої я вам йти не раджу -вона аварійна."
Наступного дня - День туризму. Ми в чудовій компанії Саші keuleureteria блукаємо центральними вуличками, намагаючись не відстати від екскурсовода. Легенди Львова цікавезні, але екскурсовод без мікрофона, тож хочеш казочку - біжи швиденько і ставай під самим носом тітоньки, що їх розповідає.
А потім їдемо у трамвайне депо - там день відкритих дверей і можна подивится на старі трамваї. Але... "невдача спіткала радянських спортсменів" - депо відкрито, а старенькі трамваї були... минулої суботи. Отаке.
В неділю весь день аж до поїзда ходити-блукати. Зазираємо у дворики на Дорошенка (Саша, дякую, вони дійсно класні!), йдемо у Вірменську церкву (а там відкрито двері на подвір'я, тож ми ще й туди сунули свої цікавезні носи), а потім ввечорі випадково натрапляємо на мілонгу на пл. Ринок. Кидаємо лахи біля ді-джея і йдемо танцювати. Втрьох, з Полінко. у слінгу :)
Про посиденьки
Як заслужений ГарріПоттер нашої родини, я не могла оминути "Три мітли". Перед від'їздом начиталася купу негативу про цей заклад, але все одно вирішила піти. І от чи то нам обидва рази пощастило, чи то заклад виправився, але дорікнути нема чим. Смачно, чемно, готують швидко, чек приносять у смішній хижій книзі, яку треба погладити, щоб вона відкрилася. А ще можна попросити мантію, загорнутися в неї і погодувати Поленятко, а потім приміряти на неї справжнього Магічного Капелюха :)
У "Львівській копальні кави" пахне кавою і шоколадом. А ще - свіжими листівочками (не питайте мене, скільки грошей я там лишила). В копальні темно, нам видають каски і вибачаються, що у них частина копальні на ремонті. Йдемо вузькими коридорчиками, обережно, тримаючись за стінку. "Сядь он там, я тебе сфотографую!" - каже Саша. Я сідаю на стільчику, аж раптом у Саші за спиною із протяжним "У-у-у-у" виникає дядечко верхи на вагонетці. Дядечко блідий, бородатий із незвично спокійним виразом обличчя. В мене від несподіванки серце гупає кудись у п'яти, а дядечко чемно цікавиться: "Може давайте я вас покатаю?" Ми мотаємо головами. "Не хочете, ну, як хочете... У-у-у-у" - і поїхав далі.
У "Гасовій лямпі" я була давно, ще коли там було дозволено палити, і всередині дим стояв такий, що хоч на шматки ріж. Тож враження було змішане - наче й прикольний заклад, але ж надимлено! А зараз сподобалося більше. Щоправда, ми були там вдень, тож може це вдень у них так приємно і повітря прозоре. Пороздивлялися гасові лямпи, Саша навіть знайшов одну, схожу на ту, що колись була в них.
"А що це тут всі стоять?" Біля Дому Легенд попід стіночкою сусіднього будинку вишикувався невеличкий натовп. Стоять, чекають. Ті, хто виходять з кафе, дивляться на них з подивом, питаються, чого всі стоять, і собі приєднуються. Раптом тут щось цікаве. А таки цікаве :) О 18:00 за львівським часом (18:24 за київським) трамвайчик над дверима вирушає за своїм маршрутом. А коли він знов зупиняється, ми вирушаємо за своїм, тобто, куди очі дивляться і куди ноги ведуть. Зрештою, вони привели нас на мілонгу, а потім на - вокзал, бо колись-таки треба повертатися додому.
Про походеньки
Ви знали, що на даху однієї з кам'яниць намальовано конячку? А знали, що у Оперному театрі є вхід в підземелля, де тече річка Полтва? А бачили, як їде трамвайчик на Домі Легенд?
Якщо знаєте про конячку, значить, піднімалися на вежу Ратуші. Які там крутезні гвинтові сходи! Здається, ніби крутишся на одному місці, але коли голова вже готова піти обертом, атракціон припиняється, і от ти вже на висоті. Дивись-роздивляйся, відшукуй знайомі будівлі - Вірменську церкву, Арсенал, а он авто на даху Дому Легенд (як його можна було одразу не помітити?). Так само там, на вежі, можна придумати маршрут до моменту "а як зголодніємо, то десь впадемо".
А можна і без маршруту, йти собі, роздивлятися на всі боки, говорити про все-все-все, і опинитися раптом у дуже дивному місці. Потикатися туди-сюди, а тоді чемно усміхнутися до незнайомого пана і поцікавитися, а де це ми, і у відповідь почути історію про цитадель і захисні вежі: "Тут міста вже не було, то будували захисні споруди. Ви одну вежу вже мали пройти, а он там і там є ще дві. Одну відбудовують, а до іншої я вам йти не раджу -вона аварійна."
Наступного дня - День туризму. Ми в чудовій компанії Саші keuleureteria блукаємо центральними вуличками, намагаючись не відстати від екскурсовода. Легенди Львова цікавезні, але екскурсовод без мікрофона, тож хочеш казочку - біжи швиденько і ставай під самим носом тітоньки, що їх розповідає.
А потім їдемо у трамвайне депо - там день відкритих дверей і можна подивится на старі трамваї. Але... "невдача спіткала радянських спортсменів" - депо відкрито, а старенькі трамваї були... минулої суботи. Отаке.
В неділю весь день аж до поїзда ходити-блукати. Зазираємо у дворики на Дорошенка (Саша, дякую, вони дійсно класні!), йдемо у Вірменську церкву (а там відкрито двері на подвір'я, тож ми ще й туди сунули свої цікавезні носи), а потім ввечорі випадково натрапляємо на мілонгу на пл. Ринок. Кидаємо лахи біля ді-джея і йдемо танцювати. Втрьох, з Полінко. у слінгу :)
Про посиденьки
Як заслужений ГарріПоттер нашої родини, я не могла оминути "Три мітли". Перед від'їздом начиталася купу негативу про цей заклад, але все одно вирішила піти. І от чи то нам обидва рази пощастило, чи то заклад виправився, але дорікнути нема чим. Смачно, чемно, готують швидко, чек приносять у смішній хижій книзі, яку треба погладити, щоб вона відкрилася. А ще можна попросити мантію, загорнутися в неї і погодувати Поленятко, а потім приміряти на неї справжнього Магічного Капелюха :)
У "Львівській копальні кави" пахне кавою і шоколадом. А ще - свіжими листівочками (не питайте мене, скільки грошей я там лишила). В копальні темно, нам видають каски і вибачаються, що у них частина копальні на ремонті. Йдемо вузькими коридорчиками, обережно, тримаючись за стінку. "Сядь он там, я тебе сфотографую!" - каже Саша. Я сідаю на стільчику, аж раптом у Саші за спиною із протяжним "У-у-у-у" виникає дядечко верхи на вагонетці. Дядечко блідий, бородатий із незвично спокійним виразом обличчя. В мене від несподіванки серце гупає кудись у п'яти, а дядечко чемно цікавиться: "Може давайте я вас покатаю?" Ми мотаємо головами. "Не хочете, ну, як хочете... У-у-у-у" - і поїхав далі.
У "Гасовій лямпі" я була давно, ще коли там було дозволено палити, і всередині дим стояв такий, що хоч на шматки ріж. Тож враження було змішане - наче й прикольний заклад, але ж надимлено! А зараз сподобалося більше. Щоправда, ми були там вдень, тож може це вдень у них так приємно і повітря прозоре. Пороздивлялися гасові лямпи, Саша навіть знайшов одну, схожу на ту, що колись була в них.
"А що це тут всі стоять?" Біля Дому Легенд попід стіночкою сусіднього будинку вишикувався невеличкий натовп. Стоять, чекають. Ті, хто виходять з кафе, дивляться на них з подивом, питаються, чого всі стоять, і собі приєднуються. Раптом тут щось цікаве. А таки цікаве :) О 18:00 за львівським часом (18:24 за київським) трамвайчик над дверима вирушає за своїм маршрутом. А коли він знов зупиняється, ми вирушаємо за своїм, тобто, куди очі дивляться і куди ноги ведуть. Зрештою, вони привели нас на мілонгу, а потім на - вокзал, бо колись-таки треба повертатися додому.