Коли мрія стане дорослою
Коли мрія стане дорослою
Сміх дитячих перших дзвоників розрізає такий ламкий кордон, між вчорашнім дитинством та сьогоднішнім юнацтвом. Я стою біля паркану, та крізь сльози дивлюся на маленьких дівчат і хлопчиків, що плентаються за батьками, у свій перший шкільний день. День, коли один раз і назавжди ми втрачаємо те, що потім шукаємо усе життя, та все одно не можемо знайти, і колись ми розуміємо, що серед усіх цеглин, дощечок та шурупчиків, вже й не потрібний нам отой найцінніший скарб. Бо ми давно забули як від алмазів та сапфірів різними вичурними кольорами відбивається світло маминих очей, ліхтарів, що стояли біля рідного дому, а потім і піонерських вогнищ і блиску своїх же очей. Бо ми забули свою свободу.
І хоча кожна людина ще деякий час прибуває в ілюзії дитинства та зачаровує інших тією ж стихією, що і в дитинстві, саме у той, проокомпанований першими дзвониками, день, ми втрачаємо назавжди дитинство. Тепер в нас є обов’язки.
Дитинство ще ходить поблизу і посміхається відчайдушними вчинками до твого серця, та усмішці достукатись за кожним разом усе важче. З кожним роком ми з початку дорослішаємо, а потім і старішаємо. Вгадуємо все нові і нові далечіні майбутнього, і від тих блакитних кольорів наші очі світлішають, та, згодом, втрачають змогу бачити далеко й глибоко. Ми вже не так згораємо у розпалі почуттів від нових ідей, бо у ці почуття потихеньку, ненав’язливо, прокрадаються розрахунок, думки про близьких і не дуже, та все таке інше. А коли в нас питають, чи щасливі ми - відповідаємо, що реалізовані, успішні. Маємо дім, родину, роботу. Одним словом все чого бажає нормальна людина. Одинатцятикласник відповідає, що вдало закінчив останній семестр і дуже радий цьому, підприємець - що провів важливу зустріч. Мати веде свого сина чи дочку перший раз до школи і згадує як самій колись спочатку довго заплітали косу, вдягали у фартук, спідницю та блузку й вели усією родиною до школи. Але ні хто із нас не каже: «Так, Я щаслива людина!»
А найважливіше, що ніхто і не знає, що саме треба для омріяного щастя. І коли у нещасний день вмитий осіннім дощем та лихорадкою, чи вечір осяяний ялинковими ліхтариками та подарунками, чи ранок осипаний сріблом роси та золотом багряного сонця, нам так хочеться щастя. Простого людського щастя. Ми згадуємо саме про дитинство. Той самий час, коли текли хоч і сльози, та були вони щирими, як дзвін струмка серед замріяного лісу; коли сміх розливався немов щебет весняних птахів; коли не було а ні люті, а ні помсти, а ні розрахунку. І ми бігали по тому сріблу, засмагали під золотом сонця, і раділи Різдву з чистими очима, душею та серцем. Бо йшли за покликом. І навіть не духу, а просто природи, відчуттів та бажання летіти над землею, немов вільна птаха та розважати сум інших ігристою свіреллю вечірніх солов’їних співів.
Лише день, і все це вже в минулому, залишаються тільки згадки, що крізь багато років, дорослого вже життя, пройдуть з нами поруч, і стануть істинною причиною останньої сльози постарілої жінки, яка стоїть біля шкільного паркану. Вона дивиться на мене світлими, вигорілими очима, з яких течуть сльози. А я дивлюся на неї. Очі до очей, серце до серця. У
У якусь мить - тепер, коли я це згадую - мені здається, що відчула, долю її смутку і туги, та збагнути не мала змоги. Так ми простояли хвилини зо три. За тим до неї підійшов, кульгаючи дідусь. Щось з усмішкою сказав. Так тихо, ніби таємницю, взяв під руку, і вони пішли десь у своїх справах.
Я довго не могла збагнути, і зрештою спитала у мами: «Чому та жінка дивилась на мене з таким сумом та водночас ніжністю». Мама не відповіла. Тільки притиснула до серця, ніби хотіла захистити від чогось, поцілувала у лоб, та почала вкривати ковдрою.
- Спи моя маленька, та нехай тобі у снах ввижаються літаючі ковдри східних таємниць, та Оле Лукоє покладе під пірину найдорожчі мрії. Засинай!
Тієї ночі я ще довго не засинала і мріяла, що колись стану дорослою, і буду захищати тварин, від тих злих людей, як всім від цього стане гарно. А головне.. Мама нею буде пишатися!
***
Сьогодні така дивна ніч. Мені наснилося, що я маленька, йду до першого класу. Згадала свої перші зошити, списані паличками та крючечками. Біль від стертих в мозолі пальців. І як Мама сиділа зі мною, знову й знову наполягаючи, що я можу ще краще.
У цьому сні.. Так багато…
Леді мела морі не договорила, бо почуття нахлинули, а спогади стали такими живими, що здалося - на одну єдину хвилиночку - що знову вона молода, знову у перший раз побачила спочатку хлопця, потім нареченого, а тепер вже сорок років як її чоловіка. Як турбувалася про бездомних тварин. Як мріяла присвятити усе життя їх захисту. А головне щоб Мама нею пишалася.
Karina_lion Примерно 12. 01.08 г.