романтична історія. як один усміхнений мужчина згадав "перше своє кохання".
Коли я дотумкала, як долізти до потрібної вулиці, накрапав дощ. З такої нагоди я, звісно, не взяла парасольку.
Переходжу на інший бік, де тротуаром дуууже повільно гуляє дідусь з ходунками. У мене на руці висить кульок, плюс сумочка, ховаюся під кофтою, не вдягаючи рукави. Коли стає ніяково - спускаю кофту на шию, коли намокає чуб - натягаю на голову (а що робити? мокро!). Зустрічаю погляд того запального усміхненого мужчину з ходунками.
- Дочка! Я за тобой еще там наблюдал... Это же просто ураган! - повідомляє він і всміхається ще ширше.
Ну, думаю, гайки, знову міські божевільні, і прискорююсь. А він намагається договорити:
- Это же просто ураган... Вы так похожи! Ты вылитая Лена Котикова - первая любовь моя...
Тут я не витримую, всміхаюся теж, кажу "спасибі" (не знаю тільки, чи він чув), і минаю дідуся.
Потім, правда, я мусила ще раз обігнати його, бо мені ж треба було у протилежному напрямку.
Люба Лєна Котікова, я тільки сподіваюся, що ти пережила усі негаразди: і війну (якщо застала), і перебудову, і шалені 90-і, а тепер про тебе дбають діти, ніколи не ображають ні словом, ні ділом, є що їсти і що вдягнути, у твоєму домі все гаразд і тобі ще видно, як тримати голку і нитку, не тремтять руки і не підводять пальці підв"язувати квіти і ліпити пиріжки, коли внуки приїжджають на вихідні.
І от тепер хтось побачив оцю нечупарку, яка придумує, як описати цей епізод, запиваючи булочку ну дуже газованим спрайтом і витирає вже, звісно, липкі пальці серветкою; і після стількох років хтось усміхнувся, коли упізнав у незнайомій дівчині навулиці "перше своє кохання". Люба Лєна Котікова... це просто ураган
Переходжу на інший бік, де тротуаром дуууже повільно гуляє дідусь з ходунками. У мене на руці висить кульок, плюс сумочка, ховаюся під кофтою, не вдягаючи рукави. Коли стає ніяково - спускаю кофту на шию, коли намокає чуб - натягаю на голову (а що робити? мокро!). Зустрічаю погляд того запального усміхненого мужчину з ходунками.
- Дочка! Я за тобой еще там наблюдал... Это же просто ураган! - повідомляє він і всміхається ще ширше.
Ну, думаю, гайки, знову міські божевільні, і прискорююсь. А він намагається договорити:
- Это же просто ураган... Вы так похожи! Ты вылитая Лена Котикова - первая любовь моя...
Тут я не витримую, всміхаюся теж, кажу "спасибі" (не знаю тільки, чи він чув), і минаю дідуся.
Потім, правда, я мусила ще раз обігнати його, бо мені ж треба було у протилежному напрямку.
Люба Лєна Котікова, я тільки сподіваюся, що ти пережила усі негаразди: і війну (якщо застала), і перебудову, і шалені 90-і, а тепер про тебе дбають діти, ніколи не ображають ні словом, ні ділом, є що їсти і що вдягнути, у твоєму домі все гаразд і тобі ще видно, як тримати голку і нитку, не тремтять руки і не підводять пальці підв"язувати квіти і ліпити пиріжки, коли внуки приїжджають на вихідні.
І от тепер хтось побачив оцю нечупарку, яка придумує, як описати цей епізод, запиваючи булочку ну дуже газованим спрайтом і витирає вже, звісно, липкі пальці серветкою; і після стількох років хтось усміхнувся, коли упізнав у незнайомій дівчині навулиці "перше своє кохання". Люба Лєна Котікова... це просто ураган