"Пора увидеть в татарах не диких чужаков и грабителей, а наравне с запорожцами - наших предков"
Брати по духу і зброї
Образ татар у поточній історичній свідомості - ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.
Вони майже одночасно виходять на арену історії й так само одночасно сходять із неї, аби вже в стереотипних спотвореннях виринути на сторінках підручників.
Козацтво як східне лицарство
Звичний для нас погляд на козацтво як головного захисника українських земель від набігів погано узгоджується із самим фактом мільйонних втрат населення від набігів. Щоправда, звинувачувати в цьому козацтво не випадає.
Жодна країна, що потерпала від набігів, не спромоглася організувати гідну військову оборону. Ані Молдова, ані Московська держава, ані Річ Посполита. Інша річ, що захист від набігів був записаний до чеснот запорожців значною мірою постфактум.
Набагато адекватнішим образом видається вислів польського автора XVI ст. Бартоша Папроцького про "пограничний спорт". І козаки, й татари полюють за здобиччю, ризикуючи власним життям, здобувають воєнну славу і воєнні трофеї.
Насильство заради добра. Чому ми так любимо лицарів
Натомість документально підтверджених випадків козацьких походів з метою визволення турецьких рабів майже немає! Хоча документально засвідчені, так би мовити, принагідні звільнення бранців та захоплення інших бранців - татарських.
Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення.
Малюнок Олександра Міхнушева
Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків (тих самих татар), ніж до православних міщан чи селян.
Відмежування військовості від простолюду, від мирної хліборобської праці - одна з основних засад козацької ідентифікації. У літературному творі XVIII ст. "Відповідь запорозьких козаків українським слобожанам" це розрізнення висловлено максимально яскраво:
Що ж се?.. Яка там твар мемекає: ми, ми!
Ах, трясця ж в його ма! Рівняються з людьми!..
Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками.
Ах, плем'я гаспидське! Та ми ж вас батогами!...
Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ'я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство.
Найбільша проблема таких схем - розмаїття контактів, зв'язків, взаємовпливів козацтва зі Сходом. І йдеться не лише про лексичні запозичення (бунчук, майдан, сагайдак тощо), оселедець чи шаровари. Козаки переймають бойову тактику яничарів - гарматний і рушничний обстріли противника із-за возів.
Варто окремо наголосити, що упродовж XV-XVII ст. османська армія була найсучаснішою в Європі, саме яничари були першим в історії регулярним військом, забезпеченим вогнепальною зброєю. Тож не дивно, що давньоукраїнська назва рушниці - яничарка.
У Середньовіччі Крим був українським і не безлюдним
Тоді, як козаки й татари вправлялися в "пограничному спорті", мирні мешканці шукали способів вижити в огорнутому постійною небезпекою регіоні. Навіть у східній неволі життя не закінчувалося.
Академік Агатангел Кримський писав, що втрати українського населення внаслідок работоргівлі спричинили породичання між українцями й татарами. Про антропологічну слов'янськість більшості османських придворних і воєначальників писали практично всі мандрівники.
Окрім того, в другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму! З матеріалів перепису 1666-1967 років (які навів у своїх подорожніх нотатках турецький мандрівник Евлія Челебі) відомо, що, в Кримському ханстві мешкали 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. невільників із Півночі.
У 1675 році запорожці вирушили походом на Крим під проводом Івана Сірка. Сірко - архетипний козак, збірний образ шукача лицарської слави. За переказами, він народився з зубами й одразу після пологів схопив зі столу пиріг і почав гризти. Все життя Сірко гриз ворогів, а тогочасна французька газета писала, що він "навіть уві сні ріже мусульман".
Насправді логіка поведінки Сірка була ситуативною. Незадовго до походу 1675 року в татарських степах стався недорід, і Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. І це тоді, коли Гетьманщина разом із Росією воювала з Османською імперією й Кримом за Чигирин, ще недавно - столицю!
Як сплелися долі отамана Сірка з гетьманом Дорошенком і королем Яном
На закиди гетьмана Самойловича Сірко відповів: "Коли б і чорт, пане гетьмане, помагав людям в крайній їх нужді, то зневажати те не годиться... То коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно".
Сірко шанував сусідів-воїнів, але не мав пощади до мирних мешканців, навіть співвітчизників. 1675 року під час походу на Крим він вивів звідти 7 тис. невільників. На питання кошового, чи, бува, хтось із них не бажає повернутися до Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно.
Пісня про "подвиг" Сірка, відома за виконаннями Едуарда Драча і Василя Жданкіна
Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні в них не лишилося нічого. Тоді, за переказом козацького літописця Самійла Величка, Сірко наказав цих людей відпустити і тут-таки усіх їх перебити. Козак, який понад усе цінує свободу, не спромігся зрозуміти поселенців.
Чи татари зраджували Хмельницького?
Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар - перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.
Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у "зраді" Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари "зраджували", і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?
Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.
Кримський вершник. Реконструкція із фільму Олеся Саніна "Мамай". Герой-українець наприкінці одружується з татаркою
Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка - учасника Пилявецької битви - записано: "Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар".
Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан "зрадив" Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.
Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.
Козацько-татарська федерація
Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.
Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).
Перша депортація імперії. Як кримськими греками заселили Дике поле
Символічно, що в протистоянні російському наступові кримські татари підтримували Івана Виговського 1659 року в переможній битві під Конотопом, а в Конституції Пилипа Орлика 1710 року йдеться про "закони близького сусідства, що нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою".
Виступаючи 1991 року на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві, вчений-тюрколог, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак закликав вивчати всі процеси етнічно неукраїнських державних структур нарівні з етнічно українськими державами й побачити в татарах "не диких зайд, грабіжників, а нарівні з запорожцями - наших предків".
-----------
ЦИТАТА
Два береги одного степу
"На відміну від знеособленого турка ("пса", "скверного варвара", "люнатика" (натяк на ісламський півмісяць), сприйняття татарина в козацьку добу виглядає набагато еластичнішим...
...Описуючи початок Хмельниччини, навіть православний ортодокс Григорій Грабянка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-Бей, був "воїн славний і невимовно відважний". Самійло Величко піде ще далі, написавши: "Невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями".
...Взаємини козаків і татар під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів - вони "гостюють" чи "навідують" один одного (тобто чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розмір і термін викупу.
Характерно, що козацький літописець кілька разів програє однаковий епізод: козаки оголошують полоненим татарам, що коли впродовж вказаного терміну ті не доставлять викупу, їх буде відіслано в "безвихідну" московську неволю; татари ж, почувши це, "здригаються від страху" й швидко здобувають гроші, після чого бранців "ласкаво відпускають".
...Підсумкова фраза з листа, що його буцімто написав кошовий отаман Іван Сірко до татарського хана: "А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити за достатню причину до зачинання великої війни не треба".
Ця фраза - напрочуд точний відбиток козацько-татарських узаємин упродовж кількасотлітнього співжиття над берегами одного й того самого степу".
Наталя Яковенко. ""Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України"
И еще
http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/04/21/141037/
Интервью руководителя сектора изучения цивилизаций Причерноморья Института истории Украины НАНУ, кандидата исторических наук Александра Галенко. Сам Галенко тюркофоб и всю цивилизацию Степи воспринимает в чисто негативном свете (ох уж эти православные историки!) и считает, что нам, украинцам, от нашей степной традиции надо избавляться (мы уж сами без его советов разберемся, что нам развивать, а от чего избавляться). Но примечательно, что сам будучи украинцем и тюркофобом, Галенко как профессиональный историк никак не может отрицать тюркскую составляющую в укрианстком народе и в украинской традиции. Так что хотя оценки Галенко весьма тенденциозны, но почитать стоит. Взято отсюда http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/04/21/141037/
- Як у цьому "степовому" ракурсі оцінювати українське козацтво? Якій традиції належить воно?
- Козацтво зародилося в степу. Одначе воно подає приклад взаємодії двох культурних традицій. Безперечно, мова та християнська віра в результаті зробили з них слов’ян. Але в іншому вони мало чим відрізнялися від своїх сусідів по степу татар, ногайців, турків, калмиків, починаючи з одягу та зброї і закінчуючи його владними інститутами та політичними ідеями, про які із знавців козаччини взагалі мало хто що знає.
Сама ідея козацтва не походить з території осілої слов’янської України. Згадаймо, як на козаків дивилася шляхта.
В її очах козаки були холопами, рабами. Натомість козаки вважали себе рівними шляхті, оскільки основний обов'язок шляхтича - військова служба в обмін на отриманий від сюзерена земельний наділ.
Парадоксально, але обидві сторони мали рацію, і вона не полягала у класових розбіжностях, як торочила більшовицька ідеологія. Справа в тому, що первісно козаки дійсно були не ким іншим, як воєнними невільниками у степових імперіях.
Це був дуже давній степовий інститут, відомий у багатьох різновидах і під різними назвами ще зі скіфських часів. Його призначенням була військова служба, як правило на небезпечних окраїнах у мирний час, а у під час війни - виконання найтяжчих та найнебезпечніших завдань, як от рейди в тил супротивника, переправи через річки, штурм фортифікацій, комплектування передових полків у битвах.
Сучасною мовою, це була служба гарматним м’ясом. Як бачите, нічого престижного. На додачу ці військові самі себе ще й годували, і - як усі підданці - ще й сплачували податки. Монголи теж завели собі такий стан. Власне, саме слово "козак" теж відоме лише з монгольского часу.
Монголам було абсолютно байдуже, хто ходитиме у військових невільниках: половці, яких вони змусили служити, половину винищивши, чи "руси", що мали репутацію непоганих вояків. Монголи позичали "русів" для своїх воєнних кампаній аж у Китаї. Ті допомагали завойовувати південний Китай до кінця тринадцятого століття. Руська гвардія існувала при палаці монгольських ханів.
Оцих наполовину селян, напіввійськових разом із золотоординськими землями успадкувала і зберегла ще до середини XVI ст. литовська адміністрація. Але у Великому князівстві Литовському та Руському (а потім і в єдиній з Польщею державі - Речі Посполитій) ці люди зіткнулися з іншою, вже європейською традицією, за якою воєнна служба вважалася підставою та атрибутом соціального престижу. Отак колишні степові невільники відчули за собою право домагатися шляхетського достоїнства.
На цьому й постала українська нація: з двох ідей, які уособлювало козацтво - з воєнного невільництва та європейської ідеї воєнної служби як привілею. На основі останньої козацтво спробувало зробити для себе кар’єру, вибороти територію під сонцем, отримати статус окремої верстви, як не шляхти, то хоча б рівної їй.
- Можливо, степове минуле натомість сприяло нашим стосункам з османами, що також постали зі спільних із козаками теренів. Чи можна говорити про те, що тодішні турки ставилися до українців краще, ніж до решти європейців?
- З погляду історичного досвіду, турки проявили себе абсолютно байдужими до культурних відмінностей між українцями та білорусами чи росіянами, або, скажімо, молдаванами й волохами.
Османи поповнювали невільників на українських землях - переважно, скільки хотіли. Ні, в османській ідеології, що виросла на ісламському ґрунті, українці походили з "країни війни", і їх можна було позбавляти життя або волі.
- Чому тоді турецькі літописи іменують козаків "братами"?
Терміни "брати-козаки" (кардаш казаклари), "брат гетьман" (кардаш гетьмани), або ж епітет "вірний" (садакатлю) як атрибут запорізьких кошових, вживалися в них тільки під час політичних союзів між османами та козаками в другій половині XVII ст. Але це абсолютно не характерно для цілої картини українсько-турецьких взаємин. Тривалий час вони були ворожими.
Значне потепління відбулося лише за останні двадцять років. Ще на початку 1990-х років в українській свідомості слово "турок" ототожнювалося з дурнем. Нині таке ототожнення більше не побутує.
Тим часом в османських літописах ми радше розглядаємося як приналежні до підневільних націй. Скажімо, один із хорватів, що випхався до османської еліти, Геліболулу Алі-паша писав здебільшого погані речі про всіх слов’ян, окрім власного народу. А про українців у нього був такий вислів: "Не чекайте від козака сміливості, а від української дівки - цнотливості".
Ось вам одна з яскравих характеристик, яка, загалом, відповідає на запитання. Хоча Геліоболулу заслужив собі репутацію злісного літературного розбишаки. Є й інші приклади, де українці описані дуже позитивно.
- Козаки та яничари. Їх можна порівнювати?
- Лише технічно. Яничари служили козакам за один із взірців піхоти з вогнепальною зброєю. Саме тому козаки навіть називали свої рушниці "яничарками".
Яничари на відміну від козаків були підневільним інститутом, персональними рабами султана. Козаки ж могли вільного обирати собі і свого старшого/ гетьмана і суверена.
Хоча для XVI-му століття паралелі можна знайти, приміром, у тому, що суфійський орден "Бекташі" відігравав для яничарів ту саму роль, що для козаків - православна церква. Втім, для кого тоді церква не відігравала вагомої ролі?
Важливий нюанс: орден "Бекташі" дозволяв людині п’яніти, вживаючи алкоголь. Можливо, саме тому він і виступав духовним патроном яничарів - адже серед "нового війська" переважали слов’яни, яким це не було байдуже. Тим часом Боплан, як відомо, писав, що козаки давали собі волю в пиятиках дужче, ніж будь-яка нація. Це також спільний момент.
- Про козацькі пиятики існує чимало історичних свідчень. Що криється за ними в історії степу та наскільки вони руйнують міфи про козаків як уособлення шляхетності?
- Степ інакше розумів шляхетність. Для Європи шляхетність полягали у тому, щоб вірно служити сюзерену. Для козака, як і для всякого степового воїна, шляхетність полягала в тому, щоби здобувати перемоги, доводити в такий спосіб благовоління Бога, і в нагороду за це діставати собі алкоголь.
Сама пиятика - це одна з найдавніших степових традицій, і вона простежується на території України ще з дотурецьких часів. Винні амфори з’являються у скіфських похованнях ще з середини VII століття до нашої ери.
Геродот у ритуалі поховання скіфського царя описує, що серед улюблених слуг, які супроводжували свого суверена у вічний світ, обов’язково був чашник. Це означало високий статус цієї людини, як і вагоме значення вина для царського статусу. Зрештою, посудин для споживання вина у скіфських могильниках знаходять дуже багато: й персональних келихів, і чаш та мисок, із яких воно розливалося чи спільно випивалося.
На жаль, вербальні свідчення про степову традицію пиятик відтоді з’являються тільки у творі "Таємна історія монголів", тобто аж у XIII столітті. Хоча монголи на той час уживали більше кумис та ще не дуже були знайомі з вином. Останнє діставалося їм як трофеї, або - данина. Воно було задороге - якраз для демонстративного споживання можновладців перед підданими.
Чингіс-хан, ставши каганом, другою особою у своєму оточенні - фактично в уряді - призначив саме чашника. А серед регалій, які він вважав основними, як і всі степові правителі, були лук та чаша для пиття. Якщо лук означав військову владу правителя, то чаша вказувала на його статус духовного лідера, що міг ділитися щастям зі своїми підданцями.
І оскільки щастя для степовика уособлювалося у тому, щоби п’яніти, то таким чином людина завойовувала найвищий авторитет, коли тримала всіх у покорі, а найближчих соратників обдаровувала тим-таки щастям, тобто алкоголем.
Причому ці степові традиції незмінно тяглися впродовж віків усюди: і серед козаків у степовій Україні, і в Монголії чи Маньжурії, і в тій же Османській імперії.
- Українців з османами ріднив алкоголь?
- Незважаючи на панування ісламу, або його ідеологічне лідерство в XIV-XV століттях, османські султани вважали за найбільше щастя - бенкетувати з вином. Отож падишахи і влаштовували їх зі своїми прибічниками.
Османські літописи про це говорять майже відверто, щоправда послуговуються для цього спеціальними словами, які ми вважаємо евфемізмами. Ці слова лише натякають на об’єкт, але прямо його не називають. Османські літописці все-таки мали у своєму розпорядженні словниковий запас не лише турецької, а й арабської та перської мов.
Про винні учти вони натякали такими словами та виразами як "насолода та зібрання" або часто навіть - "насолода та пиття", чи "радощі", "розчулення".
- Чому про це не так багато відомостей у сучасній історіографії?
- Тому що на початку XVII століття Османська держава після завоювання арабських країн та збільшення частки мусульманського населення в імперії дуже змінила напрям своєї культурної ідентифікації.
До того часу імперія за складом населення була переважно християнська - за разунок греків та балканських слов’ян. А після завоювання Аравії відбулася рішуча ісламізація держави та її культури.
Літописи почали передавати ці відомості завуальовано. Але до того османці абсолютно прямим текстом описували винні бенкети. Так, 1427 року для султана Мурада Другого виконали переклад перської історії сельджуків - держави, що існувала перед османами. І там є досить розлогий епізод сельджуцької експедиції проти Судака в Криму.
Це, між іншим, один із найдокладніших епізодів давньоруської історії, розписаний на сорока сторінках рясним текстом та ще й з віршами. У ньому йдеться про те, що турецький воєначальник, прибувши під мури Судака, відразу влаштовує велику учту та разом зі своїми соратниками сідає бенкетувати з самого ранку. Вони пускають чашу по колу і п’яніють ще до полудня, після чого розходяться.
Проте ми в Україні чудово знаємо про неабиякий попит на вино та його виробництво в Османській імперії. Адже цілий Львів був забудований купцем Корняктом, а той торгував саме вином, яке експортувалося з держави Османів. Вежа Корнякта [на Руській вулиці] та його палац [найбільший будинок на площі Ринок - ІП] нині прикрашають Львів.
Вежа Корнякта - осердя руських кварталів Львова. Оборонна башта і водночас дзвіниця Успенської церкви (униизу ліворуч). У тому ж дворі на Руській вулиці з XVI сторіччя містилося православне братство львівських міщан і його легендарна друкарня
Виходець із Османської імперії, грек Корнякт підтримував православну громаду міста і Львівське братство, яке безпосередньо доклалося й до того, що українське козацтво пристало на православ’я, і таким чином стало стала одним із творців сучасної України. Таким чином османське виноробство та виноторгівля опосередковано вплинули на формування української державності.
Та цікаво, яким чином самі турки узаконили свого часу цю виноторгівлю. Зрозуміло, що османська адміністрація не могла безпосередньо обкласти податком такий прибутковий бізнес на своїй території.
Ідеологічно це скандально суперечило ісламу. Окрім того, що вироблявся заборонений в ісламі продукт, з нього ще й отримувався зиск. Проте залишити виноторгівлю без податку також було неможливо, зважаючи на величезні прибутки. Отож урешті турки просто оголосили вино соком із винограду.
Тому в усіх тогочасних фінансових документах можна зустріти слово "шира", що означало "виноградний сік". Але ж фізично той міг існувати лише день або два. А далі він починав бродити і перетворюватися на вино.
Таким чином ісламська держава збирала податок із вина, що вироблялося християнськими підданцями й далі експортувалося до Німеччини, Речі Посполитої й тієї-таки України. Але в результаті була задоволена й османська верхівка, і її слов’янські підданці.
Образ татар у поточній історичній свідомості - ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.
Вони майже одночасно виходять на арену історії й так само одночасно сходять із неї, аби вже в стереотипних спотвореннях виринути на сторінках підручників.
Козацтво як східне лицарство
Звичний для нас погляд на козацтво як головного захисника українських земель від набігів погано узгоджується із самим фактом мільйонних втрат населення від набігів. Щоправда, звинувачувати в цьому козацтво не випадає.
Жодна країна, що потерпала від набігів, не спромоглася організувати гідну військову оборону. Ані Молдова, ані Московська держава, ані Річ Посполита. Інша річ, що захист від набігів був записаний до чеснот запорожців значною мірою постфактум.
Набагато адекватнішим образом видається вислів польського автора XVI ст. Бартоша Папроцького про "пограничний спорт". І козаки, й татари полюють за здобиччю, ризикуючи власним життям, здобувають воєнну славу і воєнні трофеї.
Насильство заради добра. Чому ми так любимо лицарів
Натомість документально підтверджених випадків козацьких походів з метою визволення турецьких рабів майже немає! Хоча документально засвідчені, так би мовити, принагідні звільнення бранців та захоплення інших бранців - татарських.
Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення.
Малюнок Олександра Міхнушева
Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків (тих самих татар), ніж до православних міщан чи селян.
Відмежування військовості від простолюду, від мирної хліборобської праці - одна з основних засад козацької ідентифікації. У літературному творі XVIII ст. "Відповідь запорозьких козаків українським слобожанам" це розрізнення висловлено максимально яскраво:
Що ж се?.. Яка там твар мемекає: ми, ми!
Ах, трясця ж в його ма! Рівняються з людьми!..
Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками.
Ах, плем'я гаспидське! Та ми ж вас батогами!...
Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ'я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство.
Найбільша проблема таких схем - розмаїття контактів, зв'язків, взаємовпливів козацтва зі Сходом. І йдеться не лише про лексичні запозичення (бунчук, майдан, сагайдак тощо), оселедець чи шаровари. Козаки переймають бойову тактику яничарів - гарматний і рушничний обстріли противника із-за возів.
Варто окремо наголосити, що упродовж XV-XVII ст. османська армія була найсучаснішою в Європі, саме яничари були першим в історії регулярним військом, забезпеченим вогнепальною зброєю. Тож не дивно, що давньоукраїнська назва рушниці - яничарка.
У Середньовіччі Крим був українським і не безлюдним
Тоді, як козаки й татари вправлялися в "пограничному спорті", мирні мешканці шукали способів вижити в огорнутому постійною небезпекою регіоні. Навіть у східній неволі життя не закінчувалося.
Академік Агатангел Кримський писав, що втрати українського населення внаслідок работоргівлі спричинили породичання між українцями й татарами. Про антропологічну слов'янськість більшості османських придворних і воєначальників писали практично всі мандрівники.
Окрім того, в другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму! З матеріалів перепису 1666-1967 років (які навів у своїх подорожніх нотатках турецький мандрівник Евлія Челебі) відомо, що, в Кримському ханстві мешкали 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. невільників із Півночі.
У 1675 році запорожці вирушили походом на Крим під проводом Івана Сірка. Сірко - архетипний козак, збірний образ шукача лицарської слави. За переказами, він народився з зубами й одразу після пологів схопив зі столу пиріг і почав гризти. Все життя Сірко гриз ворогів, а тогочасна французька газета писала, що він "навіть уві сні ріже мусульман".
Насправді логіка поведінки Сірка була ситуативною. Незадовго до походу 1675 року в татарських степах стався недорід, і Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. І це тоді, коли Гетьманщина разом із Росією воювала з Османською імперією й Кримом за Чигирин, ще недавно - столицю!
Як сплелися долі отамана Сірка з гетьманом Дорошенком і королем Яном
На закиди гетьмана Самойловича Сірко відповів: "Коли б і чорт, пане гетьмане, помагав людям в крайній їх нужді, то зневажати те не годиться... То коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно".
Сірко шанував сусідів-воїнів, але не мав пощади до мирних мешканців, навіть співвітчизників. 1675 року під час походу на Крим він вивів звідти 7 тис. невільників. На питання кошового, чи, бува, хтось із них не бажає повернутися до Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно.
Click to viewПісня про "подвиг" Сірка, відома за виконаннями Едуарда Драча і Василя Жданкіна
Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні в них не лишилося нічого. Тоді, за переказом козацького літописця Самійла Величка, Сірко наказав цих людей відпустити і тут-таки усіх їх перебити. Козак, який понад усе цінує свободу, не спромігся зрозуміти поселенців.
Чи татари зраджували Хмельницького?
Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар - перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.
Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у "зраді" Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари "зраджували", і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?
Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.
Кримський вершник. Реконструкція із фільму Олеся Саніна "Мамай". Герой-українець наприкінці одружується з татаркою
Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка - учасника Пилявецької битви - записано: "Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар".
Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан "зрадив" Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.
Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.
Козацько-татарська федерація
Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.
Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).
Перша депортація імперії. Як кримськими греками заселили Дике поле
Символічно, що в протистоянні російському наступові кримські татари підтримували Івана Виговського 1659 року в переможній битві під Конотопом, а в Конституції Пилипа Орлика 1710 року йдеться про "закони близького сусідства, що нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою".
Виступаючи 1991 року на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві, вчений-тюрколог, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак закликав вивчати всі процеси етнічно неукраїнських державних структур нарівні з етнічно українськими державами й побачити в татарах "не диких зайд, грабіжників, а нарівні з запорожцями - наших предків".
-----------
ЦИТАТА
Два береги одного степу
"На відміну від знеособленого турка ("пса", "скверного варвара", "люнатика" (натяк на ісламський півмісяць), сприйняття татарина в козацьку добу виглядає набагато еластичнішим...
...Описуючи початок Хмельниччини, навіть православний ортодокс Григорій Грабянка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-Бей, був "воїн славний і невимовно відважний". Самійло Величко піде ще далі, написавши: "Невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями".
...Взаємини козаків і татар під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів - вони "гостюють" чи "навідують" один одного (тобто чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розмір і термін викупу.
Характерно, що козацький літописець кілька разів програє однаковий епізод: козаки оголошують полоненим татарам, що коли впродовж вказаного терміну ті не доставлять викупу, їх буде відіслано в "безвихідну" московську неволю; татари ж, почувши це, "здригаються від страху" й швидко здобувають гроші, після чого бранців "ласкаво відпускають".
...Підсумкова фраза з листа, що його буцімто написав кошовий отаман Іван Сірко до татарського хана: "А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити за достатню причину до зачинання великої війни не треба".
Ця фраза - напрочуд точний відбиток козацько-татарських узаємин упродовж кількасотлітнього співжиття над берегами одного й того самого степу".
Наталя Яковенко. ""Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України"
И еще
http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/04/21/141037/
Интервью руководителя сектора изучения цивилизаций Причерноморья Института истории Украины НАНУ, кандидата исторических наук Александра Галенко. Сам Галенко тюркофоб и всю цивилизацию Степи воспринимает в чисто негативном свете (ох уж эти православные историки!) и считает, что нам, украинцам, от нашей степной традиции надо избавляться (мы уж сами без его советов разберемся, что нам развивать, а от чего избавляться). Но примечательно, что сам будучи украинцем и тюркофобом, Галенко как профессиональный историк никак не может отрицать тюркскую составляющую в укрианстком народе и в украинской традиции. Так что хотя оценки Галенко весьма тенденциозны, но почитать стоит. Взято отсюда http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/04/21/141037/
- Як у цьому "степовому" ракурсі оцінювати українське козацтво? Якій традиції належить воно?
- Козацтво зародилося в степу. Одначе воно подає приклад взаємодії двох культурних традицій. Безперечно, мова та християнська віра в результаті зробили з них слов’ян. Але в іншому вони мало чим відрізнялися від своїх сусідів по степу татар, ногайців, турків, калмиків, починаючи з одягу та зброї і закінчуючи його владними інститутами та політичними ідеями, про які із знавців козаччини взагалі мало хто що знає.
Сама ідея козацтва не походить з території осілої слов’янської України. Згадаймо, як на козаків дивилася шляхта.
В її очах козаки були холопами, рабами. Натомість козаки вважали себе рівними шляхті, оскільки основний обов'язок шляхтича - військова служба в обмін на отриманий від сюзерена земельний наділ.
Парадоксально, але обидві сторони мали рацію, і вона не полягала у класових розбіжностях, як торочила більшовицька ідеологія. Справа в тому, що первісно козаки дійсно були не ким іншим, як воєнними невільниками у степових імперіях.
Це був дуже давній степовий інститут, відомий у багатьох різновидах і під різними назвами ще зі скіфських часів. Його призначенням була військова служба, як правило на небезпечних окраїнах у мирний час, а у під час війни - виконання найтяжчих та найнебезпечніших завдань, як от рейди в тил супротивника, переправи через річки, штурм фортифікацій, комплектування передових полків у битвах.
Сучасною мовою, це була служба гарматним м’ясом. Як бачите, нічого престижного. На додачу ці військові самі себе ще й годували, і - як усі підданці - ще й сплачували податки. Монголи теж завели собі такий стан. Власне, саме слово "козак" теж відоме лише з монгольского часу.
Монголам було абсолютно байдуже, хто ходитиме у військових невільниках: половці, яких вони змусили служити, половину винищивши, чи "руси", що мали репутацію непоганих вояків. Монголи позичали "русів" для своїх воєнних кампаній аж у Китаї. Ті допомагали завойовувати південний Китай до кінця тринадцятого століття. Руська гвардія існувала при палаці монгольських ханів.
Оцих наполовину селян, напіввійськових разом із золотоординськими землями успадкувала і зберегла ще до середини XVI ст. литовська адміністрація. Але у Великому князівстві Литовському та Руському (а потім і в єдиній з Польщею державі - Речі Посполитій) ці люди зіткнулися з іншою, вже європейською традицією, за якою воєнна служба вважалася підставою та атрибутом соціального престижу. Отак колишні степові невільники відчули за собою право домагатися шляхетського достоїнства.
На цьому й постала українська нація: з двох ідей, які уособлювало козацтво - з воєнного невільництва та європейської ідеї воєнної служби як привілею. На основі останньої козацтво спробувало зробити для себе кар’єру, вибороти територію під сонцем, отримати статус окремої верстви, як не шляхти, то хоча б рівної їй.
- Можливо, степове минуле натомість сприяло нашим стосункам з османами, що також постали зі спільних із козаками теренів. Чи можна говорити про те, що тодішні турки ставилися до українців краще, ніж до решти європейців?
- З погляду історичного досвіду, турки проявили себе абсолютно байдужими до культурних відмінностей між українцями та білорусами чи росіянами, або, скажімо, молдаванами й волохами.
Османи поповнювали невільників на українських землях - переважно, скільки хотіли. Ні, в османській ідеології, що виросла на ісламському ґрунті, українці походили з "країни війни", і їх можна було позбавляти життя або волі.
- Чому тоді турецькі літописи іменують козаків "братами"?
Терміни "брати-козаки" (кардаш казаклари), "брат гетьман" (кардаш гетьмани), або ж епітет "вірний" (садакатлю) як атрибут запорізьких кошових, вживалися в них тільки під час політичних союзів між османами та козаками в другій половині XVII ст. Але це абсолютно не характерно для цілої картини українсько-турецьких взаємин. Тривалий час вони були ворожими.
Значне потепління відбулося лише за останні двадцять років. Ще на початку 1990-х років в українській свідомості слово "турок" ототожнювалося з дурнем. Нині таке ототожнення більше не побутує.
Тим часом в османських літописах ми радше розглядаємося як приналежні до підневільних націй. Скажімо, один із хорватів, що випхався до османської еліти, Геліболулу Алі-паша писав здебільшого погані речі про всіх слов’ян, окрім власного народу. А про українців у нього був такий вислів: "Не чекайте від козака сміливості, а від української дівки - цнотливості".
Ось вам одна з яскравих характеристик, яка, загалом, відповідає на запитання. Хоча Геліоболулу заслужив собі репутацію злісного літературного розбишаки. Є й інші приклади, де українці описані дуже позитивно.
- Козаки та яничари. Їх можна порівнювати?
- Лише технічно. Яничари служили козакам за один із взірців піхоти з вогнепальною зброєю. Саме тому козаки навіть називали свої рушниці "яничарками".
Яничари на відміну від козаків були підневільним інститутом, персональними рабами султана. Козаки ж могли вільного обирати собі і свого старшого/ гетьмана і суверена.
Хоча для XVI-му століття паралелі можна знайти, приміром, у тому, що суфійський орден "Бекташі" відігравав для яничарів ту саму роль, що для козаків - православна церква. Втім, для кого тоді церква не відігравала вагомої ролі?
Важливий нюанс: орден "Бекташі" дозволяв людині п’яніти, вживаючи алкоголь. Можливо, саме тому він і виступав духовним патроном яничарів - адже серед "нового війська" переважали слов’яни, яким це не було байдуже. Тим часом Боплан, як відомо, писав, що козаки давали собі волю в пиятиках дужче, ніж будь-яка нація. Це також спільний момент.
- Про козацькі пиятики існує чимало історичних свідчень. Що криється за ними в історії степу та наскільки вони руйнують міфи про козаків як уособлення шляхетності?
- Степ інакше розумів шляхетність. Для Європи шляхетність полягали у тому, щоб вірно служити сюзерену. Для козака, як і для всякого степового воїна, шляхетність полягала в тому, щоби здобувати перемоги, доводити в такий спосіб благовоління Бога, і в нагороду за це діставати собі алкоголь.
Сама пиятика - це одна з найдавніших степових традицій, і вона простежується на території України ще з дотурецьких часів. Винні амфори з’являються у скіфських похованнях ще з середини VII століття до нашої ери.
Геродот у ритуалі поховання скіфського царя описує, що серед улюблених слуг, які супроводжували свого суверена у вічний світ, обов’язково був чашник. Це означало високий статус цієї людини, як і вагоме значення вина для царського статусу. Зрештою, посудин для споживання вина у скіфських могильниках знаходять дуже багато: й персональних келихів, і чаш та мисок, із яких воно розливалося чи спільно випивалося.
На жаль, вербальні свідчення про степову традицію пиятик відтоді з’являються тільки у творі "Таємна історія монголів", тобто аж у XIII столітті. Хоча монголи на той час уживали більше кумис та ще не дуже були знайомі з вином. Останнє діставалося їм як трофеї, або - данина. Воно було задороге - якраз для демонстративного споживання можновладців перед підданими.
Чингіс-хан, ставши каганом, другою особою у своєму оточенні - фактично в уряді - призначив саме чашника. А серед регалій, які він вважав основними, як і всі степові правителі, були лук та чаша для пиття. Якщо лук означав військову владу правителя, то чаша вказувала на його статус духовного лідера, що міг ділитися щастям зі своїми підданцями.
І оскільки щастя для степовика уособлювалося у тому, щоби п’яніти, то таким чином людина завойовувала найвищий авторитет, коли тримала всіх у покорі, а найближчих соратників обдаровувала тим-таки щастям, тобто алкоголем.
Причому ці степові традиції незмінно тяглися впродовж віків усюди: і серед козаків у степовій Україні, і в Монголії чи Маньжурії, і в тій же Османській імперії.
- Українців з османами ріднив алкоголь?
- Незважаючи на панування ісламу, або його ідеологічне лідерство в XIV-XV століттях, османські султани вважали за найбільше щастя - бенкетувати з вином. Отож падишахи і влаштовували їх зі своїми прибічниками.
Османські літописи про це говорять майже відверто, щоправда послуговуються для цього спеціальними словами, які ми вважаємо евфемізмами. Ці слова лише натякають на об’єкт, але прямо його не називають. Османські літописці все-таки мали у своєму розпорядженні словниковий запас не лише турецької, а й арабської та перської мов.
Про винні учти вони натякали такими словами та виразами як "насолода та зібрання" або часто навіть - "насолода та пиття", чи "радощі", "розчулення".
- Чому про це не так багато відомостей у сучасній історіографії?
- Тому що на початку XVII століття Османська держава після завоювання арабських країн та збільшення частки мусульманського населення в імперії дуже змінила напрям своєї культурної ідентифікації.
До того часу імперія за складом населення була переважно християнська - за разунок греків та балканських слов’ян. А після завоювання Аравії відбулася рішуча ісламізація держави та її культури.
Літописи почали передавати ці відомості завуальовано. Але до того османці абсолютно прямим текстом описували винні бенкети. Так, 1427 року для султана Мурада Другого виконали переклад перської історії сельджуків - держави, що існувала перед османами. І там є досить розлогий епізод сельджуцької експедиції проти Судака в Криму.
Це, між іншим, один із найдокладніших епізодів давньоруської історії, розписаний на сорока сторінках рясним текстом та ще й з віршами. У ньому йдеться про те, що турецький воєначальник, прибувши під мури Судака, відразу влаштовує велику учту та разом зі своїми соратниками сідає бенкетувати з самого ранку. Вони пускають чашу по колу і п’яніють ще до полудня, після чого розходяться.
Проте ми в Україні чудово знаємо про неабиякий попит на вино та його виробництво в Османській імперії. Адже цілий Львів був забудований купцем Корняктом, а той торгував саме вином, яке експортувалося з держави Османів. Вежа Корнякта [на Руській вулиці] та його палац [найбільший будинок на площі Ринок - ІП] нині прикрашають Львів.
Вежа Корнякта - осердя руських кварталів Львова. Оборонна башта і водночас дзвіниця Успенської церкви (униизу ліворуч). У тому ж дворі на Руській вулиці з XVI сторіччя містилося православне братство львівських міщан і його легендарна друкарня
Виходець із Османської імперії, грек Корнякт підтримував православну громаду міста і Львівське братство, яке безпосередньо доклалося й до того, що українське козацтво пристало на православ’я, і таким чином стало стала одним із творців сучасної України. Таким чином османське виноробство та виноторгівля опосередковано вплинули на формування української державності.
Та цікаво, яким чином самі турки узаконили свого часу цю виноторгівлю. Зрозуміло, що османська адміністрація не могла безпосередньо обкласти податком такий прибутковий бізнес на своїй території.
Ідеологічно це скандально суперечило ісламу. Окрім того, що вироблявся заборонений в ісламі продукт, з нього ще й отримувався зиск. Проте залишити виноторгівлю без податку також було неможливо, зважаючи на величезні прибутки. Отож урешті турки просто оголосили вино соком із винограду.
Тому в усіх тогочасних фінансових документах можна зустріти слово "шира", що означало "виноградний сік". Але ж фізично той міг існувати лише день або два. А далі він починав бродити і перетворюватися на вино.
Таким чином ісламська держава збирала податок із вина, що вироблялося християнськими підданцями й далі експортувалося до Німеччини, Речі Посполитої й тієї-таки України. Але в результаті була задоволена й османська верхівка, і її слов’янські підданці.