Чортків і моя приватна Атлантида.
2002, здається, рік.
Ностальгія - слово з лексикону дорослих. Якщо ти його вимовив - все, юність помахала прощально рукою і сховалася за чиєюсь молодою нахальною спиною. Я була вільна від цього меланхолійного мазохізму аж до минулого року. Потім якось прийшло розуміння, що дуже багатьох речей в житті вже ніколи не буде. І не лише зі мною, бо вже доросла - ні з ким. Часові пласти зсунулися. Геосинкліналь здригнулася. Атлантида нашого колишнього життя кришиться, шматками зникає просто під ногами - непомітно, без помпи і траурних маршів.
Ну от хоча б візьмемо касети. Звичайні, магнітофонні. Про ті, якими водії міжміських автобусів намагаються підняти настрій пасажирам в салоні, не будемо: це за межею Добра і Зла. Пам’ятає ще хтось київську фірму Moon record, яка вчасно штампувала всі новинки всіх важких напрямків музики? Якщо так, ностальгія невдовзі стане і вашою хворобою.
В мене були сотні мунівських касет. В рідному Кам’янці їх знайти було важко: єдиний похмурий продавець за неосвітленим прилавком за колоною старого універмагу діставав звідкись внизу привезені на замовлення Cradle of Filth чи Ulver. Залишити замовлення збиралася черга з всіх кам’янецьких блекерів (угу, всіх нас трьох).
Я купувала їх у нього, я купувала їх в Одесі чи Києві, але найчастіше я купувала їх в Чорткові.
Це був ритуал. Це межувало з сакральним дійством: раз на кілька місяців я, порядно з’ївши нерви чоловіка, заставляла його знову везти мене до одного з найприємніших тернопільських містечок з такою яскравою назвою.
Не знаю, чи назва тому сприяла, чи може вода тут якась специфічна, але Чортків наприкінці 1990-х років був містом металістів. В той час як кам’янецькі неформали ризикували життям, з’являючись з позауставними кісками і хвостиками на неосвічених вечірніх вулицях, чортківські фанати важкого звуку спокійно розгулювали ринком (в який перетворюється вся центральна частина міста) і роздивлялися асортимент касет від Moon records. Це мене захоплювало. Я методично вивчала асортимент - а потім, словами сучасної реклами, віддавалася шопінгу. Після цього був час на огляд міста (до закупівлі касет про це було гріх і думати: ну а раптом все розберуть ще до мого приходу?).
Домініканський костел піднімався над центром-базаром привітом з Європи, якою без сумніву був Чорків століття тому. Замок за Серетом тягнув магнітом. Ну і що, що на фортечному подвір’ї банальна автозаправка, а від колишньої розкоші палацу залишилися лише сірі стіни? Легенди часом здатні на те, на що не спромоглися архітектори. А їх про чортівський «пентагон» (замок п’ятикутний у плані) ходило вдосталь. Підземні ходи? Аякже. Скарби? Куди ж без них. Замурований монах, що являвся ночами дружині місцевого предводителя дворянства? О, це вже виключно чортківська «фішка».
А є ще дерев’яні церкви і старі віли, будинок цадика-чудотворця і стара синагога...
...Я й зараз приїжджаю в Чорків із задоволенням. Замок, костел, дерев’яні церкви. Графіті на стінах переконують, що прихильники важкої музики в місті все ще є. Тільки от касет я більше не купую. Кінців кінцями, є ж eMule.
