Крига, церкви, два села
ОК, така історія: жили-були два брати - і одружилися на дуже схожих дівчинах, а хати собі вибудували однаковісенькі.
Ні, драйву замало.
Тоді так: жили-були два сусіди - і одружилися на дуже схожих дівчинах, а хати собі вибудували однаковісенькі. А інші сусіди того не зробили.
О, це воно. Це те, про що я хочу зараз розказати. Але так як я не белетрист, буде про лід, традиції, дерев'яні церкви і Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Льодове містечко у селі Спас на Коломийщині
Мій січень виглядає так: 1 січня якомога раніше встати - коні - коні - коні - ведмеді - ведмеді - коні і ведмеді - коні і ведмеді - день-два тиші - моржі в смотричі під Старою фортецею - гібернація до лютого.
Сильний емоційний спалах завжди несе за собою похмуру темряву відкату. Щоб відкат не був жорстоким наче ляпас, фотографувалися оті смотрицькі моржі. Ну, таке. Моржі й моржі. Смотрич у нас брудний, берега не облаштовані. Таке. Відкат не пом'якшує.
Цьогоріч нарешті я вибралася туди, куди багато років хотіла - і це буде найправильнішим виходом з моєї маланкарсько-новорічної істерії. Коломийщина, села Нижній Вербіж і Спас.
Воно того варте - і мені було цікаво.
Льодяне містечко у Спасі
В обох селах місцеві чоловіки виготовляють з банальної криги небанальні, казкові містечка на берегах річок. На все про все йдуть десятки тонн криги - якщо в річках її не вистачає, зрізують з озер в околицях сіл. А далі вже вступають в дію бензопила і фантазія. Традиція це давня, але в радянський час сиділа тихо, а вже у ХХІ столітті розквітла.
Сусіди - вони завжди і в усьому конкуренти. Про льодове містечко Нижнього Вербіжа коломийське телебачення розказало раніше, ніж за спасівське - але містечка є і там, і там. Більше того. у 2013 р. спасівське потрапило до Книги рекордів України.
І кожне село хоче не вдарити лицем в багно перед сусідом-конкурентом. Навіть якщо часом погодні умови такі, що лише в багно і вдарятися, бо сильний плюс, містечка все одно зводять - тільки лід не з річок зрізають, а купують і привозять.
Льодяне містечко у Нижньому Вербіжі
В Нижньому Вербіжі я була ще до того, як місцева п'ятиверха церква Різдва Богородиці (1788-1808) разом з сімома іншими храмами потрапила до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в 2013 р. Я була і дивувалася - ну, за лінком про це більше. Наші карпатські церкви взяли до найпрестижнішого у світі переліку пам'яток трішки авансом, сподіваючись, що українці будуть себе гарно поводити. В Ужку на Закарпатті церкву треба було позбавити пластику і бетонованої доріжки (парафіяни відгавкувалися - і відгавкуються до цього часу). В Маткові на Львівщині - зняти з церкви бляху. Те саме - в Нижньому Вербіжі, бо в номінації зазначено "дерев'яні церкви", а не "Набор кавказької чеканки і бляшаних каструль".
Відразу після номінації з Нижнього Вербіжа були репортажі - так, ми в курсі, бляху знімемо, ґонтом вже вкриваємо, от вже, ну от вже - і я наївно повірила. Ну чого, молодці гуцули і покутяни, шанують традиції, шануються. Треба б знову до Вербіжа, і бажано взимку, коли тут на водохреща на мілкенькій Лючці влаштовують ціле містечко з льоду.
Шо все так не буде, я мала б здогадатися давно - по Коломиї. В липні Благовіщенська церква, ще одна зі списку восьми у ЮНЕСКО, була похмурою, зачиненою і зовсім якоюсь не-ЮНЕСКІВСЬКОЮ. Знаєте. як носяться з цим статусом навіть наші сусіди-румуни? Та в розписних монастирях Південної Буковини селяни ледь не на лобі собі знак ЮНЕСКО викарбовують. В Коломиї ж - жодної згадки про високий статус, верхівки башт все так само покапарені синьою фарбою, храм прикрашений дешевими штучними квітами.
Нижній Вербіж приріс до Коломиї Прутом - і наївно було думати, що там все буде по-іншому. За що нам та номінація, на фіга вона люду, котрому і так добре?
Та-таммммм!
От вона, юнесківська церква Різдва з Нижнього Вербіжу 19 січня 2016 р. Гонт, напевно, ховається під чеканкою. Доріжка як була з бетонної плитки, так і лишилася. Не зроблено НІ-ЧО-ГО.
До сьогодні я чомусь думала, що на Покутті і Гуцульщині залишилося всього три п'ятиверхі святині - у Вербіжі, Вербовці на Косівщині і Киселицях на Путильщині. Рідкість, раритет, краса і так далі - і всі під бляхою як каністри якісь.
Як вже писалося вище, сусіди - вони завжди і в усьому конкуренти. З церквами вийшло схоже як з містечками: у Вербіжі була красуня з п'ятьма верхами - і в Спасі захотіли таку саму. Вербізьку закінчили у 1808 р. - а в 1811-му п'ятиверхий храм був і в Спасі.
І він зберігся, і він є - і він нагадує красуню, яка трохи несповна розуму - і тому носить шапочку з фольги.
Дуже, дуже хотіла політати над церквами, коптер з собою був, часу не було. Шкода.
Вони направду дуже схожі, ці церкви-сусідки - просто у Вербіжі пунктирно-чеканна тахікардія і шахматка на нижній частині зрубу - а тут все менш по-циганському.
Містечко в Спасі і в 2016 р. більше і краще якось облаштоване. До нього біля мосту через Пістиньку навіть вказівник поставили. Теж з льоду.
В Нижньому Вербіжі біля ялиночки стоїть чи то баранець, чи песик - у Спасі і сама ялиночка зроблена з льоду, тільки іграшки на ній справжні.
Загальний вигляд крижаного містечка в селі Спас на Коломийщині.
І там, і там з криги виготовлені огорожі, хрести, каплички, вівтарі. карети - але у Спасі є ще й дитяча гірка. І черга, щоб покататися. :о)
А от за кількістю скульптур Спас Вербіжу програє. Два янголи - це все.
В Нижньому Вербіжі ціла таємна вечеря!
Підсліпкувата я спочатку прийняла це за якусь орнаментальну штуку, і лише вдома розгледіла, що ж це було. Ну, молодці.
Олень зі Спасу.
Олень з Нижнього Вербіжа.
Фотографії такі трішки всі криві і дикі - по-перше, до обох крижаних міні-царств з'їжджаються люди з усіх усюд: і Коломия, і Ковалівка, і з Хмельниччини ще хтось був. Народу багато, вибрати ракурс, щоб його у кадрі було мало, не дуже просто.
І через це, по-друге, там дико слизько: все посипали, але від ранку вже весь пісок рознесли чужі капці.
Я тяжко мучилася, бо дуже боюся падати. Клацала як могла. :о) Це - Нижній Вербіж. Дзвіниця.
Це вівтар у Спасі.
А це вівтар у Нижньому Вербіжі.
В Спасі навіть у воді, на швидкій течії, хрест поставили.
В обох селах справа Кая живе і перемагає - і люди складають з крижаних літер слова. Ні, не "Вічність" - хоча й хочеться, щоб вони вічність так незвично проводили це християнське свято.
З криги тут витесують цілі фрази.
Я запитувала кількох жінок, наскільки звичай вибудовувати льодяне царство характерний для Коломийщини - так от, це лише в двох селах-сусідах так заведено. В інших поселеннях все простіше і традиційніше. Кажуть, десь на Косівщині ще є село з подібним містечком - і все.
Гм, на Косівщині? Може, у Вербовці? Треба дізнатися, як святкують водохреща в Киселицях на Чернівеччині. Хто його знає, може, це з кількістю верхів у храмах пов'язано?
Та шуткую я, шуткую.
Але знайомству з крижаними звичаями тішуся.
UPD: Роман Бурлак підказав, в яких саме селах Косівщини теж є льодові містечка. Це Пістинь (там скромно) та Соколівка. Дякую!