Голодомор-1933. Невыученные уроки
You can watch this video on www.livejournal.com
предлагается фильм к просмотру про манипулятивные технологии современных украинских историков, а также некоторые материалы из СМИ / исследованию Кульчинского (который в советское время утверждал нечто иное)
"2008 год объявлен на Украине "годом Голодомора". Верховная рада уже приняла закон, квалифицирующий "голодомор" как геноцид.
Не удалось пока узаконить уголовную ответственность за его непризнание или распространение информации, подвергающей сомнению этот непреложный для руководства страны факт. ООН также отказывается признавать "голодомор" холокостом или геноцидом. ООН выразила соболезнование всем народам СССР, пострадавшим от голода в сталинскую эпоху. Однако украинская сторона упорно продолжает требовать признать "голодомор" геноцидом. По все стране воздвигаются памятники жертвам, повсеместно устраиваются стационарные и передвижные выставки, издаются книги. Президент лично ездит по стране и контролирует ход этой кампании.
Что на самом деле происходит на Украине, кто придумал и раскрутил страшный брэнд под названием "голодомор", чего добиваются оранжевые власти и к чему может привести такое вольное обращение с историей? Ответы на эти вопросы - в фильме Алексея Денисова."
http://www.history.org.ua/kul/6.pdf
http://www.dt.ua/3000/3150/36833
СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛО ПІД ЧАС ГОЛОДУ І ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО? Автор Іван-Павло ХИМКА 23. Apr. 2008
Навіть після того як я отримав докторський ступінь з історії у Мічиганському Університеті і кілька років пропрацював науковим співробітником у Канадському Інституті Українських Студій, мої уявлення про те як науковці встановлюють кількість жертв у випадку таких великих катастроф як Голокост євреїв, чи Голодомор в Україні, були вкрай наївними. Більшість праць, які я читав замолоду, стверджували, що кожна з цих подій забрала десь 6 000 000 людських життів. Мені здавалося, що або вбивці вели підрахунок своїх жертв, або їхню кількість можна було легко встановити просто віднявши дані одного перепису населення від іншого.
Я почав усвідомлювати складність цього завдання досить пізно, у 1980 р. Тоді я тісно співпрацював з Янушем Радзєйовським, вченим з Польщі, який на той час був гостьовим професором в КІУСі. Він перебував в Едмонтоні головно щоби допомогти підготувати до друку нецензуровану англійську версію своєї книжки про Комуністичну Партію Західної України, яку Інститут видав у 1983 р. Проте одного разу у розмові зі мною він згадав, що цікавиться ще й колективізацією в Україні і великим голодом 1932-33 рр. і хотів би на основі цього свого дослідження підготувати доповідь. Він таки написав і представив цю доповідь на семінарах в Едмонтоні і Торонто, а згодом і опублікував в осінньому випуску Journal of Ukrainian Studies за 1980 р.
Януш мав навики фахового демографа й умів працювати з даними переписів населення. Тому під кінець своєї статті він запропонував короткий підрахунок втрат населення від колективізації і голоду. Він дійшов до висновку, що між 1926 і 1939 р. „демографічні втрати...” українців в СРСР становили „...9 263 000.” Мене вразила така велика цифра. Я зізнався - мені й на гадку не могло спасти, що голод вбив більше ніж 9 000 000 людей. Радзєйовський терпляче пояснив, що „демографічні втрати” це не те саме, що й кількість вбитих людей. Окрім власне вбитих, ця цифра передбачала ще й дітей, які не народилися у вбитих, дітей, які не народилися через інші причини пов’язані з колективізацією і голодом, а також українців, які асимілювалися з російською національністю. Беручи під увагу дані, які були доступними на той час, він сумнівався, що можливо точно визначити як втрати розподілялися між кожною з зазначених рубрик.
Наступного разу я зіткнувся з цими проблемами зблизька у 1983-1984 рр. Тоді я отримав дослідницьку стипендію від КІУСу, завдяки якій міг працювати виключно над своєю книжкою про галицьких селян та український національний рух у ХІХ ст. Щодня я приходив до своєї кімнатки, розташованої в підвалі інституту, переглядав зібрані джерела та писав монографію. У сусідній кімнаті над книжкою про українських селян працював інший дослідник. Це був Олександр Бабьонишев, більше відомий під псевдонімом Максудов. Він був колишнім діячем правозахисного руху в СРСР, який цікавився демографією, історією та політикою. Його книжка була про колективізацію та голод.
Немає нічого дивного в тому, що двоє дослідників, зацікавлених суміжними темами, та ще й замкнених в одному підвалі, інтенсивно обговорювали свої проекти. Олександр випробовував на мені всі свої ідеї, змушуючи читати і проговорювати все, що він писав. Для мене це стало семінаром завдовжки у рік на тему впровадження колективізації і способів точного обчислення втрат населення. Ці обчислення були набагато складнішими, ніж ті, про які я дізнався від Януша. Олександр креслив графіки вікової структури населення (вони нагадують новорічні ялинки), вивчав економічні показники, що могли б допомогти визначити обсяг міграції з України у 1930-х рр., і бився над проблемою, розглядаючи її з багатьох інших кутів. Його книжка так і не з’явилася англійською мовою, проте результати були опубліковані у його російській праці Потери населения СССР (1989). Він підрахував, що загальні демографічні втрати в Україні становили 4,5 млн.
Пізніше, у 1990х, я почав працювати над Голокостом - на той час темою побічною до моїх головних зацікавлень. Література, яку я читав на цю тему лише підсилювала засвоєні мною раніше уроки про труднощі обрахування числа жертв у випадку масових вбивств. Звичайно, рапорти окремих німецьких загонів керівництву в Берліні щодо кількості жертв, знищених у такій-то місцевості, неабияк допомагають вченим, тим не менше, назагал картина залишається надзвичайно неясною.
Я наводжу всі ці деталі, щоби краще пояснити, чому мене непокоять легковажні заяви, які так часто тепер лунають, про сім-десять мільйонів українців убитих під час голоду. Я знаю, що Президент Віктор Ющенко і його адміністрація теж оперують числом десять мільйонів. Проте від такого вжитку це число не стає правдивішим.
Раніше Президент Ющенко щодо історичних питань прислухався до порад професійного історика Станіслава Кульчицького, проте десь останні пів року виглядає, що він вирішив використовувати історію як політичний інструмент і, як кажуть, не дає фактам збити себе з пантелику. В Україні політики часто звертаються до ідентичності - адже забезпечити символи набагато легше, ніж кращу медицину, освіту, чи державну службу.
Др. Кульчицький був одним з ідеологічних архітекторів кампанії Ющенка щодо міжнародного визнання голоду в Україні геноцидом. Кілька його публікацій з 2005 р. власне пояснюють чому голод підпадає під це визначення. Ці публікації з’явилися українською, російською та англійською мовами. Англомовна версія поширювалася електронно київським Днем, Action Ukraine Report Моргана Вільямса та Ukraine List Домініка Ареля. (Я рецензував ключовий текст у літньому числі Kritika: Explorations of Russian and Eurasian History за 2007 р.) У текстах 2005 р. Кульчицький дотримувався результатів свого ранішого дослідження щодо демографічних наслідків голоду в Україні, згідно з яким голод безпосередньо спричинив 3 238 000 смертей.
Кульчицький ретельно дослідив це питання і опублікував кілька робіт присвячених демографії голоду, зокрема Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні, що опубліковані вийшли друком 2003 р. Роботи Кульчицького відрізняються від праць попередніх дослідників, які давали мені мої перші уроки з демографії голоду, тим, що він використовує статистичну інформацію, невідому до розпаду Радянського Союзу і відкриття архівів.
Кульчицький теж часто використовує недавні праці австралійського історика і демографа Стівена Віткрофта. Віткрофт раніше занижував втрати населення, зв’язані з голодом і колективізацією, проте за останні кілька років він виправив певні методологічні помилки і додав до своєї джерельної бази недоступні до того радянські документи. Тепер Віткрофт вважає, що надлишкова смертність в Україні під час голоду становила 3-3,5 млн. (і десь 6-7 млн. в цілому СРСР).
Іншу серйозну спробу підрахувати втрати в Україні зробила група французьких і українських демографів (Jacques Vallin, France Mesle, Сергій Адамець і Сергій Пірожков). Результати їхнього дослідження з’явилися в Population Studies, - одному з найкращих журналів у ділянці демографії, - в листопаді 2002 року. Зацитую їхні висновки: „кульмінацією катастроф десятиліття став страшний голод 1933 р. Ці події привели до драматичного спаду народжуваності і збільшення смертності. Наші підрахунки показують, що загальні втрати можна подати як 4,6 млн., з яких 0,9 млн. на рахунку вимушеної міграції, 1 мільйон - брак народжень, і 2,6 млн. - надлишкова смертність.”
Тож скільки людей насправді було замордовано голодом? Від 2,5 до 3,5 мільйонів. Неспіврозмірно більше вмирали селяни (переважно українці) і малі діти. Вічна їм пам’ять.
І, дозвольте мені додати, не треба заплямовувати її брехнею.
Я вважаю неповагою до мертвих, коли їхню смерть використовують як спосіб здобути моральний капітал жертви. Адже саме з цією метою перебільшуються цифри. Дозвольте звернути увагу лише на один характерний випадок. Марта Томків і Боббі Лі працюють над фільмом про голод (трейлер до нього можна подивитися загугливши holodomorthemovie). Трейлер починається з визначення Голодомору. Після чого слідує такий текст:
„Дарфур, суданський геноцид забрав життя 180 000 людей протягом 4 років.
Вірменський геноцид забрав життя 1-1.5 мільйонів людей з 1915-го по 1918.
Голокост забрав життя 6.5 мільйонів людей протягом 9 років.
Їх не забуто.
На жаль, Голодомор перевершує всі ці трагедії, забравши життя 10 мільйонів українців протягом 17 місяців.
Історія не знає іншого злочину такого характеру і такого масштабу.”
Я не хочу тут зосереджувати свою критику саме на цьому фільмі. Подібні погляди можна легко знайти у багатьох інших українських репрезентаціях голоду, особливо серед північноамериканської діаспори. Трейлер згаданого фільму лише чітко формулює ці погляди.
Суть цих ідей полягає в тому, що Голодомор перевищує інші такі трагедії, зокрема Голокост. Я не розумію, чому інших не ображає таке змагання в мученництві, навіть якби цифри були правдивими - а вони такими не є. Я вважаю, що обговорення таких трагедій вимагає певної моральної чесності. Такі катастрофи не можна трактувати легко, маніпулювати ними, інструменталізувати їх чи фальсифікувати. Більше того, це не просто смерті, це - злочини, вбивства, порушення морального порядку. Тому повидитися з ними треба особливо обережно, і особливо поважати правду.
Навіть якби Голодомор справді забрав 10 000 000 жертв, і навіть якби це змагання за найбільшу кількість жертв було цілком пристойним, заява про те, що це найбільший в історії такий злочин все одно буде неправдивою. Згадаймо голод, який був у Китаї внаслідок кампанії „Великого стрибка вперед.” Знову ж таки, важко підрахувати втрати, але західні та китайські вчені стверджують, що від голоду в Китаї у 1959-61 рр. загинуло від 15 до 43 мільйонів селян. (У наступному числі журналу Kritika: Explorations of Russian and Eurasian History, віденський вчений Фелікс Вемгоєр порівнюватиме голод в Україні та в Китаї.)
Чомусь тепер існує розбіжність між дослідженнями з українознавства і популярними уявленнями про історію української діаспори. Цим текстом я спробував подолати ці роходження, подавши інформацію про кількість смертей, що справді відносяться до Голодомору. Але мені йдеться також про моральну сторону справи: як нам пам’ятати про наших мертвих. Багато вчених у цілому світі все більше переймаються тим, що відбувається з увіковічненням мертвих у контексті нації і держави. Я не вдаватимуся тут в ці дебати. Але мені здається, що кожному мало б бути ясно, що повага і чесність, які ми винні померлим, вимагає утриматися від використання їхньої смерті для здобування політичної популярності в Україні чи для збільшення рахунку на свою користь в міжетнічній конкуренції в Північній Америці.
BRAMA, 2 лютого 2008 р.
Переклад з англ. Андрія Заярнюка
Проф. Іван-Павло Химка - видатний історик українського походження, автор книжки "Зародження польської соціал-демократії і українського радикалізму в Галичині (1860-1890)". Наразі викладає історію в Альбертському Університеті, в Едмонтоні.