ОУН-УПА, Олежка Тягныблок, Андрій Іллєнко или УПА без прикрас
Свидомые украинцы-фены Вьятровича, кивая на негодяефф-маскавитофф, очерняющих светлое имя борцофф ОУН-УПА как то без комментариев оставляют сообщения из стана нацистов "Свобода"
Ідеологічна війна за українську спадщину
Тема Української Повстанської Армії ніколи не була проблемою, яка б розглядалася в суто історичному аспекті. Суперечки навколо ОУН і УПА виникають не тільки в середовищі професійних істориків, а й переносяться на всіх більш-менш політично активних індивідів. У залежності від відповіді на питання про трактування сутності та історичної ролі українського націоналістичного руху 20-50-х років минулого століття ми матимемо різну ідеологічну картину сьогодення. Саме тому боротьба навколо УПА сьогодні є такою запеклою.
Традиційним є уявлення, за яким на питання ОУН і УПА існують лише дві точки зору.
Перша точка зору, представлена переважно так званими "лівими" і просто промосковськими силами, виходячи із суто московсько-радянського тлумачення історії, розглядає роль ОУН і УПА украй негативно, використовуючи як головні аргументи авторитарну і "профашистську" ідеологію ОУН і "колабораціонізм" УПА.
Друга точка зору, представлена націоналістами та лібералами (більшості з них), розглядає історичну роль УПА позитивно і виступає за її державне визнання.
Але такий "біполярний" підхід є вкрай натягнутим і умовним. Насправді ж, для того, аби зрозуміти глибинну суть цієї проблеми, необхідно зазирнути глибше.
Отже, навколо спадщини УПА боротьбу ведуть не два, а щонайменше три табори. І якщо стосовно проросійського табору все більш-менш зрозуміло, то серед тих, хто виступає за визнання УПА, є дві групи, які трактують український націоналістичний рух 20-50 років ХХ століття дуже по-різному.
Розпочнемо з ліберального, або псевдонаціоналістичного трактування ОУН і УПА. Цієї точки зору дотримуються не тільки відверті ліберали, але й чимало "націоналістів". Ліберали визнають позитивну роль УПА і аргументують це наступним чином:
"Антифашизм" і "демократизм" ОУН і УПА.
Ліберали подають в якості зразка ідеології ОУН відредагований і перекручений діаспорний варіант націоналізму, з якого було вилучено все, що вступало в дисонанс з ліберальним світоглядом. Так діаспорний націоналізм "позбувся" цілих ідейних пластів, які були в ОУН до 1943 року, як-то теми раси, великодержавності, трактування сучасних на той момент іноземних аналогічних рухів і т.д. (при чому підступність не мала меж - і досі роботи провідних ідеологів ОУН безсоромно "редагуються "ліберальними націоналістами"). Крім того, нав'язується думка, що боротьба між українськими повстанцями і німцями носила стратегічний характер і ледь не в першу чергу була викликана "ідеологічною несумісністю".
"Інтернаціоналізм" УПА.
Ліберали стверджують, що ледь не 40 відсотків (!) вояків УПА були не українцями, а азербайджанцями, узбеками, євреями і т.д.. Постійно наголошуючи на нібито "інтернаціональному", а не національному характері УПА, ліберали надають загонам українських націоналістичних повстанців вигляду таких собі "інтернаціональних бригад", які боролися за "свободу і демократію".
"Пацифізм" УПА.
Це уточнення іншої, більш маштабної ліберальної міфологеми - про "миролюбність" українців і відсутність у них войовничості та агресивності. Відповідно, твердять ліберали, якщо в УПА і йшли, то переважно через безвихідь, жорсткі методи боротьби в УПА не використовувались, і взагалі, в УПА ледь не кожен другий був не українцем, тобто українці не дуже то і здатні до війни.
Для чого ж лібералам все це пропагувати, навіщо так дико перекручувати сутність ОУН і УПА? Їх відповідь наступна: тільки подаючи лібералізоване трактування цих формацій, можна буде легітимізувати їх в очах "української та світової громадськості".
Насправді ж це лукавство, за яким ховається набагато підступніше бажання остаточно деактуалізувати і маргіналізувати український націоналізм як в історичному вимірі, так і у вимірі сучасності та перетворити його на придаток до лібералізму.
Лібералізація означає легітимацію тільки для самих ідейних лібералів, яких, на щастя, не так багато, як здається. Нікого з противників УПА ця лібералізація не переконає (насправді їх не можна, а головне - не треба в чомусь переконувати, вони самі вимруть, як мамонти), а от для націоналізму таке перекручення історії стає все більш травматичним.
Тепер розглянемо власне націоналістичний підхід до трактування ОУН і УПА, який корінним чином відрізняється від ліберального. Націоналізм заперечує усі ліберальні міфи про УПА, подаючи натомість реальні історичні факти, як доводять, що український націоналізм 20-50 років був інтегрально-націоналістичним рухом, який існував у єдиному контексті з іншими подібними рухами в Європі, а УПА була українською націоналістичною армією, яка вела війну не просто за формальну незалежність України, і аж ніяк не за демократичний лад, а за українську державу, в якій через етап національної диктатури було б встановлено режим націократії, який був описаний провідним ідеологом ОУН Миколою Сціборським. І нема чого приховувати чи соромитися того факту, що українські повстанці з ворогами не церемонились і у боротьбі за націократичну українську державу і саме виживання нації використовували будь-які методи.
Що дуже характерно, не тільки ліберальна публіка "підмазується" до УПА. В останній час в цьому напрямі активізувалися угрупування так званих "нових лівих", які у своєму прагненні відмежуватися від "старих" вирішили "переосмислити" історичну роль УПА. Ліваки перекручують український націоналізм вже на свій манер, проектуючи на нього свої хворобливі фантазії та "класову" маячню.
Масштаб та історична роль ОУН і УПА були настільки доленосними і залишили по собі такий глибокий слід, що взагалі проігнорувати цей рух ліберали не можуть. Тому вони пішли більш підступним шляхом - збочили і викривили його, тим самим уможлививши прив'язку націоналізму до лібералізму і маргіналізацію сьогоднішнього правого руху, який таким чином втрачає своє коріння. Кришталево чиста вода арійської лицарської традиції українського націоналізму була споганена брудним потоком ліберальної брехні.
Український націоналізм десятиліттями замовчувався, оббріхувався і поливався брудом комуністами. Зараз ми бачимо, що цю роль на себе взяли ліберали і, як завжди, вони розійшлися з комуністами лишень в методах: якщо другі діють прямолінійно і на силу, то перші під видом "союзників" закрадаються в нашу свідомість і тихо роблять свою справу, безсоромно фальсифікуючи націоналізм.
Я часто спілкуюся з людьми, які підтримують ліберальне трактування ОУН і УПА. На мої волання про те, що їх "теорія" повністю побудована на нісенітницях і шкодить націоналізму, вони відповідають що, мовляв, це дійсно так, але "на дворі ХХІ століття" і "ми маємо подавати все саме таким чином, бо інакше суспільство цього не сприйме". Абсурд! Чого це ми повинні "соромитися" і, червоніючи, дивитися в підлогу, коли нам хтось каже, що в ОУН була антидемократична і авторитарна ідеологія?
Так, була! І більше того, якраз через те, що зараз "на дворі ХХІ століття" і європейська цивілізація стоїть на краю прірви, ми повинні продовжити ці славні традиції, оновивши їх. Якщо українські націоналісти ще у 1920-30-х роках піднімали питання раси, то ми повинні не приховувати це, а тільки віддати шану тодішнім теоретикам, які вже тоді бачили загрозу, яка стала реальною тільки в останні десятиліття.
Давно закінчилася Друга світова війна, залишилися в минулому і роки героїчного спротиву УПА. Нема в живих уже більшості учасників тих подій. Але ідеологічна війна навколо УПА триває і українським націоналістам доводиться вести її на два фронти - з відкритими україножерами ("лівими") та україножерами прихованими - лібералами і псевдонаціоналістами. І якщо лінія фронту з першими окреслена чітко і проходить не тільки по університетських аудиторіях й бібліотеках, а й по вулицях, то з другими все набагато складніше. Чіткого фронту нема, скоріше можна говорити про серію ідеологічних диверсій, здійснених в нашому тилу. Але зараз, коли новий націоналізм набирає силу, остаточне розмежування, в тому числі і на вулицях, відбудеться зовсім скоро.
Андрій Іллєнко
16 жовтня 2007
Ідеологічна війна за українську спадщину
Тема Української Повстанської Армії ніколи не була проблемою, яка б розглядалася в суто історичному аспекті. Суперечки навколо ОУН і УПА виникають не тільки в середовищі професійних істориків, а й переносяться на всіх більш-менш політично активних індивідів. У залежності від відповіді на питання про трактування сутності та історичної ролі українського націоналістичного руху 20-50-х років минулого століття ми матимемо різну ідеологічну картину сьогодення. Саме тому боротьба навколо УПА сьогодні є такою запеклою.
Традиційним є уявлення, за яким на питання ОУН і УПА існують лише дві точки зору.
Перша точка зору, представлена переважно так званими "лівими" і просто промосковськими силами, виходячи із суто московсько-радянського тлумачення історії, розглядає роль ОУН і УПА украй негативно, використовуючи як головні аргументи авторитарну і "профашистську" ідеологію ОУН і "колабораціонізм" УПА.
Друга точка зору, представлена націоналістами та лібералами (більшості з них), розглядає історичну роль УПА позитивно і виступає за її державне визнання.
Але такий "біполярний" підхід є вкрай натягнутим і умовним. Насправді ж, для того, аби зрозуміти глибинну суть цієї проблеми, необхідно зазирнути глибше.
Отже, навколо спадщини УПА боротьбу ведуть не два, а щонайменше три табори. І якщо стосовно проросійського табору все більш-менш зрозуміло, то серед тих, хто виступає за визнання УПА, є дві групи, які трактують український націоналістичний рух 20-50 років ХХ століття дуже по-різному.
Розпочнемо з ліберального, або псевдонаціоналістичного трактування ОУН і УПА. Цієї точки зору дотримуються не тільки відверті ліберали, але й чимало "націоналістів". Ліберали визнають позитивну роль УПА і аргументують це наступним чином:
"Антифашизм" і "демократизм" ОУН і УПА.
Ліберали подають в якості зразка ідеології ОУН відредагований і перекручений діаспорний варіант націоналізму, з якого було вилучено все, що вступало в дисонанс з ліберальним світоглядом. Так діаспорний націоналізм "позбувся" цілих ідейних пластів, які були в ОУН до 1943 року, як-то теми раси, великодержавності, трактування сучасних на той момент іноземних аналогічних рухів і т.д. (при чому підступність не мала меж - і досі роботи провідних ідеологів ОУН безсоромно "редагуються "ліберальними націоналістами"). Крім того, нав'язується думка, що боротьба між українськими повстанцями і німцями носила стратегічний характер і ледь не в першу чергу була викликана "ідеологічною несумісністю".
"Інтернаціоналізм" УПА.
Ліберали стверджують, що ледь не 40 відсотків (!) вояків УПА були не українцями, а азербайджанцями, узбеками, євреями і т.д.. Постійно наголошуючи на нібито "інтернаціональному", а не національному характері УПА, ліберали надають загонам українських націоналістичних повстанців вигляду таких собі "інтернаціональних бригад", які боролися за "свободу і демократію".
"Пацифізм" УПА.
Це уточнення іншої, більш маштабної ліберальної міфологеми - про "миролюбність" українців і відсутність у них войовничості та агресивності. Відповідно, твердять ліберали, якщо в УПА і йшли, то переважно через безвихідь, жорсткі методи боротьби в УПА не використовувались, і взагалі, в УПА ледь не кожен другий був не українцем, тобто українці не дуже то і здатні до війни.
Для чого ж лібералам все це пропагувати, навіщо так дико перекручувати сутність ОУН і УПА? Їх відповідь наступна: тільки подаючи лібералізоване трактування цих формацій, можна буде легітимізувати їх в очах "української та світової громадськості".
Насправді ж це лукавство, за яким ховається набагато підступніше бажання остаточно деактуалізувати і маргіналізувати український націоналізм як в історичному вимірі, так і у вимірі сучасності та перетворити його на придаток до лібералізму.
Лібералізація означає легітимацію тільки для самих ідейних лібералів, яких, на щастя, не так багато, як здається. Нікого з противників УПА ця лібералізація не переконає (насправді їх не можна, а головне - не треба в чомусь переконувати, вони самі вимруть, як мамонти), а от для націоналізму таке перекручення історії стає все більш травматичним.
Тепер розглянемо власне націоналістичний підхід до трактування ОУН і УПА, який корінним чином відрізняється від ліберального. Націоналізм заперечує усі ліберальні міфи про УПА, подаючи натомість реальні історичні факти, як доводять, що український націоналізм 20-50 років був інтегрально-націоналістичним рухом, який існував у єдиному контексті з іншими подібними рухами в Європі, а УПА була українською націоналістичною армією, яка вела війну не просто за формальну незалежність України, і аж ніяк не за демократичний лад, а за українську державу, в якій через етап національної диктатури було б встановлено режим націократії, який був описаний провідним ідеологом ОУН Миколою Сціборським. І нема чого приховувати чи соромитися того факту, що українські повстанці з ворогами не церемонились і у боротьбі за націократичну українську державу і саме виживання нації використовували будь-які методи.
Що дуже характерно, не тільки ліберальна публіка "підмазується" до УПА. В останній час в цьому напрямі активізувалися угрупування так званих "нових лівих", які у своєму прагненні відмежуватися від "старих" вирішили "переосмислити" історичну роль УПА. Ліваки перекручують український націоналізм вже на свій манер, проектуючи на нього свої хворобливі фантазії та "класову" маячню.
Масштаб та історична роль ОУН і УПА були настільки доленосними і залишили по собі такий глибокий слід, що взагалі проігнорувати цей рух ліберали не можуть. Тому вони пішли більш підступним шляхом - збочили і викривили його, тим самим уможлививши прив'язку націоналізму до лібералізму і маргіналізацію сьогоднішнього правого руху, який таким чином втрачає своє коріння. Кришталево чиста вода арійської лицарської традиції українського націоналізму була споганена брудним потоком ліберальної брехні.
Український націоналізм десятиліттями замовчувався, оббріхувався і поливався брудом комуністами. Зараз ми бачимо, що цю роль на себе взяли ліберали і, як завжди, вони розійшлися з комуністами лишень в методах: якщо другі діють прямолінійно і на силу, то перші під видом "союзників" закрадаються в нашу свідомість і тихо роблять свою справу, безсоромно фальсифікуючи націоналізм.
Я часто спілкуюся з людьми, які підтримують ліберальне трактування ОУН і УПА. На мої волання про те, що їх "теорія" повністю побудована на нісенітницях і шкодить націоналізму, вони відповідають що, мовляв, це дійсно так, але "на дворі ХХІ століття" і "ми маємо подавати все саме таким чином, бо інакше суспільство цього не сприйме". Абсурд! Чого це ми повинні "соромитися" і, червоніючи, дивитися в підлогу, коли нам хтось каже, що в ОУН була антидемократична і авторитарна ідеологія?
Так, була! І більше того, якраз через те, що зараз "на дворі ХХІ століття" і європейська цивілізація стоїть на краю прірви, ми повинні продовжити ці славні традиції, оновивши їх. Якщо українські націоналісти ще у 1920-30-х роках піднімали питання раси, то ми повинні не приховувати це, а тільки віддати шану тодішнім теоретикам, які вже тоді бачили загрозу, яка стала реальною тільки в останні десятиліття.
Давно закінчилася Друга світова війна, залишилися в минулому і роки героїчного спротиву УПА. Нема в живих уже більшості учасників тих подій. Але ідеологічна війна навколо УПА триває і українським націоналістам доводиться вести її на два фронти - з відкритими україножерами ("лівими") та україножерами прихованими - лібералами і псевдонаціоналістами. І якщо лінія фронту з першими окреслена чітко і проходить не тільки по університетських аудиторіях й бібліотеках, а й по вулицях, то з другими все набагато складніше. Чіткого фронту нема, скоріше можна говорити про серію ідеологічних диверсій, здійснених в нашому тилу. Але зараз, коли новий націоналізм набирає силу, остаточне розмежування, в тому числі і на вулицях, відбудеться зовсім скоро.
Андрій Іллєнко
16 жовтня 2007