Примусова праця білоруських робітників на території окупованої Білорусі
.Читая статью молодой беларусской поросли (Аляксандр Далговський (Мінськ, Білорусь; Мюнхен, Німеччина)) из ФРГ, бросилось в глаза, что данная поросль временами не учитывает знаний, добытых Земсковым некоторое время назад. Итак - цитата . "..Після звільнення багато хто з них був звинувачений у зраді батьківщини або в колаборації. " (После освобождения многие из них были обвинены в измене и коллаборационизме)
Цитата взята из статьи Примусова праця білоруських робітників у системі військового і цивільного управління на території окупованої Білорусі у 1941-1944 рр. * Статья базируется на усной истории принудительных работников из Беларуси. (на укр. мове)
Вот, что писал Земсков в статье ПРОБЛЕМА СОВЕТСКИХ ПЕРЕМЕЩЕННЫХ ЛИЦ
...Причем и тенденциозно подобранные факты подаются в искаженном виде с заданной интерпретацией,
буквально вынуждая читателя сделать абсурдный вывод, что репатриация советских перемещенных лиц осуществлялась якобы только для того, чтобы их в Советском Союзе репрессировать, а других причин репатриации вроде бы и не было. На самом же деле была репрессирована сравнительно незначительная часть репатриантов (причем многие из них за конкретные
тяжкие преступления, в том и военные), а подавляющее их большинство избежало репрессий....
....
Согласно инструкциям, имевшимся у начальников ПФЛ и других проверочных органов, из числа репатриантов подлежали аресту и суду следующие лица: руководящий и командный состав органов полиции, "народной стражи", "народной милиции", "русской освободительной армии", национальных легионов и других подобных организаций; рядовые полицейские и рядовые участники перечисленных организаций, принимавшие участие в карательных экспедициях или проявлявшие активность при исполнении обязанностей; бывшие военнослужашие Красной Армии, добровольно перешедшие на сторону противника; бургомистры, крупные фашистские чиновники, сотрудники гестапо и других немецких карательных и разведывательных органов; сельские старосты, являвшиеся активными пособниками оккупантов [4.ГАРФ. Ф.9408. Оп.1. Д.1.Л.31-34]. ...
....
Таким образом, к 1952 году по линии органов репатриации в СССР было возвращено свыше 4,3 млн. советских граждан. В это число не включены депортированные советские граждане (военнопленные и гражданские), которые во второй половине 1941 - первой половине 1944 гг. совершили удачные побеги из-за границы в СССР, а также десятки тысяч потерявших работоспособность "восточных робочих", которых гитлеровцы в 1942-1943 гг. возвратили на оккупированную ими территорию СССР. Репатриация, хоть и в крайне незначительных размерах, продолжалась и после 1952 г. С учетом всего этого, мы оцениваем общее число советских граждан, оказавшихся вследствие войны за границей и возвращенных впоследствии в СССР, величиной примерно в 4,5 млн. человек.
Более подробно в Репатриация перемещённых советских граждан
По катом, фрагменты из статьи молодой поросли
Жорстокість військового управління окупованих територій не знала меж. У березні
1944 р. 9-ю армією групи армій «Центр» було депортовано близько 50 000 цивільних,
так званих «непотрібних їдців», у табори смерті. Під час цієї операції були відібрані тисячі людей для робіт як на потреби вермахту, так і для трудового використання
в Райху. Їхні родичі, люди похилого віку, жінки з дітьми і хворі на тиф були відправлені до табірного комплексу біля Озаричів, розташованого поблизу лінії фронту. Незабаром після відступу німецьких військ табір був звільнений радянськими
військами 41.
....
Проаналізувавши методи рекрутування цивільного населення в тиловій зоні на основі інтерв’ю, бачимо відмінність між 1943 і 1944 рр., а саме: якщо 1943 р. домінували
акції, які проводилися місцевою поліцією, а також каральні операції, то 1944 р. (у східних областях Білорусі наприкінці 1943) значно більша кількість примусової
робочої сили рекрутувалася під час відступу вермахту 42.
Узагальнюючи все вищесказане, можна говорити про існування на території тилової групи армій «Центр» трьох типів «трудових ресурсів»: єврейська рабська сила, трудова сила для регіонального застосування, робітники, призначені для відправки в Третій Райх, тобто майбутні остарбайтери. Примусові робітники регіонального застосування виконували для військових структур найважливішу роботу, що було наслідком локального егоїзму, на основі якого виникла конкуренція
між вермахтом і комісіями Заукеля. Безперечним є і те, що інтенсифікація набору трудових сил була визначена і реалізована під керівництвом генерального
уповноваженого з використання робочої сили Фріца Заукеля. При цьому керівництво
вермахту повністю підтримувало ці плани. Більше того, воно самостійно
розробило і запропонувало численні заходи з рекрутування і депортації білоруських громадян, що також сприяло швидкому зростанню кількості примусових
робітників 43.
...
Проаналізувавши методи рекрутування цивільного населення в тиловій зоні на основі інтерв’ю, бачимо відмінність між 1943 і 1944 рр., а саме: якщо 1943 р. домінували
акції, які проводилися місцевою поліцією, а також каральні операції, то 1944 р. (у східних областях Білорусі наприкінці 1943) значно більша кількість примусової
робочої сили рекрутувалася під час відступу вермахту 42.
Узагальнюючи все вищесказане, можна говорити про існування на території тилової групи армій «Центр» трьох типів «трудових ресурсів»: єврейська рабська сила, трудова сила для регіонального застосування, робітники, призначені для відправки в Третій Райх, тобто майбутні остарбайтери. Примусові робітники регіонального застосування виконували для військових структур найважливішу роботу, що було наслідком локального егоїзму, на основі якого виникла конкуренція
між вермахтом і комісіями Заукеля. Безперечним є і те, що інтенсифікація набору трудових сил була визначена і реалізована під керівництвом генерального
уповноваженого з використання робочої сили Фріца Заукеля. При цьому керівництво
вермахту повністю підтримувало ці плани. Більше того, воно самостійно
розробило і запропонувало численні заходи з рекрутування і депортації білоруських громадян, що також сприяло швидкому зростанню кількості примусових
робітників 43.
....
Проект ГК Білорусь розвалився влітку 1944 р. Спроба цивільного управління балансувати між інтересами військових і комісій Заукеля, і при цьому враховувати
власні потреби в робочій силі, призвела до тяжких політичних і військових наслідків. Про це яскраво свідчить розпорядження райхсміністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга від 5 травня 1944 р., направлене райхскомісарові
Остланду Гайнріху Лозе і генеральному комісарові Білорусі Курту фон Готтбергу про неприпустимість примусових методів вербування робочої сили:
Проект ГК Білорусь розвалився влітку 1944 р. Спроба цивільного управління балансувати між інтересами військових і комісій Заукеля, і при цьому враховувати
власні потреби в робочій силі, призвела до тяжких політичних і військових наслідків. Про це яскраво свідчить розпорядження райхсміністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга від 5 травня 1944 р., направлене райхскомісарові
Остланду Гайнріху Лозе і генеральному комісарові Білорусі Курту фон Готтбергу про неприпустимість примусових методів вербування робочої сили:....
«Як я вже неодноразово відзначав у своїх указах, вербування робочої сили на роботи до Німеччини є першочерговим завданням усіх закладів, які займаються цією справою. У минулому, проте, при проведенні цієї роботи іноді [!] застосовувалися
методи, що призводили до тяжких політичних наслідків. Унаслідок недостатньої пропагандистської підготовки тисячі із завербованих через страх перед примусовим виселенням тікали або зістрибували на ходу з вагонів і приєднувалися
до банд. Бандитська обстановка, завдяки таким методам вербування робітників, значно зросла…» 61 Це розпорядження підкреслює безпорадність і нежиттєздатність цивільного управління ГК Білорусь, оскільки вже улітку 1942 р. добровільне вербування за рідкісними винятками було замінене насильницькими
методами мобілізації.
У 1941-1944 рр. на території Білорусі функціонували дві форми управління - військове і цивільне, які використовували три види «трудових ресурсів»: єврейська рабська сила, робоча сила регіонального застосування і остарбайтери. Різниця між регіональними робітниками і остарбайтерами полягала у введеному Марком Шпьорером
понятті «близькість до батьківщини», під яким слід розуміти мізерні шанси іноземних робітників у Третьому Райху через географічну віддаленість від батьківщини,
мовний бар’єр тощо вплинути на умови своєї експлуатації 62.
....
Примусова праця білоруського населення в роки Другої світової війни прямо або опосередковано позначилася на долях людей. Цей досвід білоруси розділили з іншими жителями Радянського Союзу. Після звільнення багато хто з них був звинувачений
у зраді батьківщини або в колаборації. Більшість пройшла так звані табори
фільтрації, частина була покликана на службу в армію, частина депортована в радянські трудові табори, де вкотре була притягнута до примусових робіт. Люди, що пережили примусову працю на потреби Третього Райху, приховували це майже все життя через страх переслідування з боку своєї батьківщини. Трагізм долі примусового
робітника в післявоєнний час може проілюструвати історія життя Катерини
Миколаївни Коробцової (див. список інформантів). Після її повернення на батьківщину з Бранденбурга, де вона була змушена працювати на сталеливарному заводі, Катерина Миколаївна не могла більше працювати, як у довоєнний час, учителькою
в школі. Її донька, Алла Олександрівна Пісецька (див. список інформантів), розповідала:
«Так на ней отразилось, она работать не могла, <…> поездила по всем профессорам в Минске, и сказали: «Если вы хотите видеть хоть немножко, то вам нельзя работать, нельзя напрягаться ни умственно, ни физически». <…> Отец мой партийный, конечно, его вызвали в райком партии, сказали: «Твоя жена шпионка немецкая, выбирай или ее, или партбилет». И он, конечно, выбрал партбилет, он нас оставил».
....
І після розвалу Радянського Союзу, здобуття незалежності Республікою Білорусь долі примусових робітників і ставлення до них після 1945 р. в Радянському Союзі не знайшли місця в офіційній історіографії. Про визнання їх жертвами тривалий час не йшлося зовсім. Тільки з початком виплат компенсацій німецьким фондом «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» вони були визнані жертвами війни і зрівняні
в правах з ветеранами. Так, багато членів сім’ї і колеги по роботі майже через 50 років уперше дізналися про жахи примусових робіт, що їх пережили їхні родичі і друзі під час Другої світової війни.
Цитата взята из статьи Примусова праця білоруських робітників у системі військового і цивільного управління на території окупованої Білорусі у 1941-1944 рр. * Статья базируется на усной истории принудительных работников из Беларуси. (на укр. мове)
Вот, что писал Земсков в статье ПРОБЛЕМА СОВЕТСКИХ ПЕРЕМЕЩЕННЫХ ЛИЦ
...Причем и тенденциозно подобранные факты подаются в искаженном виде с заданной интерпретацией,
буквально вынуждая читателя сделать абсурдный вывод, что репатриация советских перемещенных лиц осуществлялась якобы только для того, чтобы их в Советском Союзе репрессировать, а других причин репатриации вроде бы и не было. На самом же деле была репрессирована сравнительно незначительная часть репатриантов (причем многие из них за конкретные
тяжкие преступления, в том и военные), а подавляющее их большинство избежало репрессий....
....
Согласно инструкциям, имевшимся у начальников ПФЛ и других проверочных органов, из числа репатриантов подлежали аресту и суду следующие лица: руководящий и командный состав органов полиции, "народной стражи", "народной милиции", "русской освободительной армии", национальных легионов и других подобных организаций; рядовые полицейские и рядовые участники перечисленных организаций, принимавшие участие в карательных экспедициях или проявлявшие активность при исполнении обязанностей; бывшие военнослужашие Красной Армии, добровольно перешедшие на сторону противника; бургомистры, крупные фашистские чиновники, сотрудники гестапо и других немецких карательных и разведывательных органов; сельские старосты, являвшиеся активными пособниками оккупантов [4.ГАРФ. Ф.9408. Оп.1. Д.1.Л.31-34]. ...
....
Таким образом, к 1952 году по линии органов репатриации в СССР было возвращено свыше 4,3 млн. советских граждан. В это число не включены депортированные советские граждане (военнопленные и гражданские), которые во второй половине 1941 - первой половине 1944 гг. совершили удачные побеги из-за границы в СССР, а также десятки тысяч потерявших работоспособность "восточных робочих", которых гитлеровцы в 1942-1943 гг. возвратили на оккупированную ими территорию СССР. Репатриация, хоть и в крайне незначительных размерах, продолжалась и после 1952 г. С учетом всего этого, мы оцениваем общее число советских граждан, оказавшихся вследствие войны за границей и возвращенных впоследствии в СССР, величиной примерно в 4,5 млн. человек.
Более подробно в Репатриация перемещённых советских граждан
По катом, фрагменты из статьи молодой поросли
Жорстокість військового управління окупованих територій не знала меж. У березні
1944 р. 9-ю армією групи армій «Центр» було депортовано близько 50 000 цивільних,
так званих «непотрібних їдців», у табори смерті. Під час цієї операції були відібрані тисячі людей для робіт як на потреби вермахту, так і для трудового використання
в Райху. Їхні родичі, люди похилого віку, жінки з дітьми і хворі на тиф були відправлені до табірного комплексу біля Озаричів, розташованого поблизу лінії фронту. Незабаром після відступу німецьких військ табір був звільнений радянськими
військами 41.
....
Проаналізувавши методи рекрутування цивільного населення в тиловій зоні на основі інтерв’ю, бачимо відмінність між 1943 і 1944 рр., а саме: якщо 1943 р. домінували
акції, які проводилися місцевою поліцією, а також каральні операції, то 1944 р. (у східних областях Білорусі наприкінці 1943) значно більша кількість примусової
робочої сили рекрутувалася під час відступу вермахту 42.
Узагальнюючи все вищесказане, можна говорити про існування на території тилової групи армій «Центр» трьох типів «трудових ресурсів»: єврейська рабська сила, трудова сила для регіонального застосування, робітники, призначені для відправки в Третій Райх, тобто майбутні остарбайтери. Примусові робітники регіонального застосування виконували для військових структур найважливішу роботу, що було наслідком локального егоїзму, на основі якого виникла конкуренція
між вермахтом і комісіями Заукеля. Безперечним є і те, що інтенсифікація набору трудових сил була визначена і реалізована під керівництвом генерального
уповноваженого з використання робочої сили Фріца Заукеля. При цьому керівництво
вермахту повністю підтримувало ці плани. Більше того, воно самостійно
розробило і запропонувало численні заходи з рекрутування і депортації білоруських громадян, що також сприяло швидкому зростанню кількості примусових
робітників 43.
...
Проаналізувавши методи рекрутування цивільного населення в тиловій зоні на основі інтерв’ю, бачимо відмінність між 1943 і 1944 рр., а саме: якщо 1943 р. домінували
акції, які проводилися місцевою поліцією, а також каральні операції, то 1944 р. (у східних областях Білорусі наприкінці 1943) значно більша кількість примусової
робочої сили рекрутувалася під час відступу вермахту 42.
Узагальнюючи все вищесказане, можна говорити про існування на території тилової групи армій «Центр» трьох типів «трудових ресурсів»: єврейська рабська сила, трудова сила для регіонального застосування, робітники, призначені для відправки в Третій Райх, тобто майбутні остарбайтери. Примусові робітники регіонального застосування виконували для військових структур найважливішу роботу, що було наслідком локального егоїзму, на основі якого виникла конкуренція
між вермахтом і комісіями Заукеля. Безперечним є і те, що інтенсифікація набору трудових сил була визначена і реалізована під керівництвом генерального
уповноваженого з використання робочої сили Фріца Заукеля. При цьому керівництво
вермахту повністю підтримувало ці плани. Більше того, воно самостійно
розробило і запропонувало численні заходи з рекрутування і депортації білоруських громадян, що також сприяло швидкому зростанню кількості примусових
робітників 43.
....
Проект ГК Білорусь розвалився влітку 1944 р. Спроба цивільного управління балансувати між інтересами військових і комісій Заукеля, і при цьому враховувати
власні потреби в робочій силі, призвела до тяжких політичних і військових наслідків. Про це яскраво свідчить розпорядження райхсміністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга від 5 травня 1944 р., направлене райхскомісарові
Остланду Гайнріху Лозе і генеральному комісарові Білорусі Курту фон Готтбергу про неприпустимість примусових методів вербування робочої сили:
Проект ГК Білорусь розвалився влітку 1944 р. Спроба цивільного управління балансувати між інтересами військових і комісій Заукеля, і при цьому враховувати
власні потреби в робочій силі, призвела до тяжких політичних і військових наслідків. Про це яскраво свідчить розпорядження райхсміністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга від 5 травня 1944 р., направлене райхскомісарові
Остланду Гайнріху Лозе і генеральному комісарові Білорусі Курту фон Готтбергу про неприпустимість примусових методів вербування робочої сили:....
«Як я вже неодноразово відзначав у своїх указах, вербування робочої сили на роботи до Німеччини є першочерговим завданням усіх закладів, які займаються цією справою. У минулому, проте, при проведенні цієї роботи іноді [!] застосовувалися
методи, що призводили до тяжких політичних наслідків. Унаслідок недостатньої пропагандистської підготовки тисячі із завербованих через страх перед примусовим виселенням тікали або зістрибували на ходу з вагонів і приєднувалися
до банд. Бандитська обстановка, завдяки таким методам вербування робітників, значно зросла…» 61 Це розпорядження підкреслює безпорадність і нежиттєздатність цивільного управління ГК Білорусь, оскільки вже улітку 1942 р. добровільне вербування за рідкісними винятками було замінене насильницькими
методами мобілізації.
У 1941-1944 рр. на території Білорусі функціонували дві форми управління - військове і цивільне, які використовували три види «трудових ресурсів»: єврейська рабська сила, робоча сила регіонального застосування і остарбайтери. Різниця між регіональними робітниками і остарбайтерами полягала у введеному Марком Шпьорером
понятті «близькість до батьківщини», під яким слід розуміти мізерні шанси іноземних робітників у Третьому Райху через географічну віддаленість від батьківщини,
мовний бар’єр тощо вплинути на умови своєї експлуатації 62.
....
Примусова праця білоруського населення в роки Другої світової війни прямо або опосередковано позначилася на долях людей. Цей досвід білоруси розділили з іншими жителями Радянського Союзу. Після звільнення багато хто з них був звинувачений
у зраді батьківщини або в колаборації. Більшість пройшла так звані табори
фільтрації, частина була покликана на службу в армію, частина депортована в радянські трудові табори, де вкотре була притягнута до примусових робіт. Люди, що пережили примусову працю на потреби Третього Райху, приховували це майже все життя через страх переслідування з боку своєї батьківщини. Трагізм долі примусового
робітника в післявоєнний час може проілюструвати історія життя Катерини
Миколаївни Коробцової (див. список інформантів). Після її повернення на батьківщину з Бранденбурга, де вона була змушена працювати на сталеливарному заводі, Катерина Миколаївна не могла більше працювати, як у довоєнний час, учителькою
в школі. Її донька, Алла Олександрівна Пісецька (див. список інформантів), розповідала:
«Так на ней отразилось, она работать не могла, <…> поездила по всем профессорам в Минске, и сказали: «Если вы хотите видеть хоть немножко, то вам нельзя работать, нельзя напрягаться ни умственно, ни физически». <…> Отец мой партийный, конечно, его вызвали в райком партии, сказали: «Твоя жена шпионка немецкая, выбирай или ее, или партбилет». И он, конечно, выбрал партбилет, он нас оставил».
....
І після розвалу Радянського Союзу, здобуття незалежності Республікою Білорусь долі примусових робітників і ставлення до них після 1945 р. в Радянському Союзі не знайшли місця в офіційній історіографії. Про визнання їх жертвами тривалий час не йшлося зовсім. Тільки з початком виплат компенсацій німецьким фондом «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» вони були визнані жертвами війни і зрівняні
в правах з ветеранами. Так, багато членів сім’ї і колеги по роботі майже через 50 років уперше дізналися про жахи примусових робіт, що їх пережили їхні родичі і друзі під час Другої світової війни.