Щодо мовних проблем у освіті. Реальна справа
Калєсьнічєнка ридає на УП: «В Киеве запрещают обучать детей на русском языке!» - http://blogs.pravda.com.ua/authors/kolesnichenko/5179123a1f9d6/ - і закликає батьків, які хочуть, але позбавлені можливости віддати дітей в російську школу, повідомляти йому інформацію про це. Калєсьніченка - політична проститутка, не питання, але сама по собі ця ініціятива заслуговує на увагу, я би сказав.
Батьки хочуть вчити дітей російською у Києві? Це їх право, факт. Але як у нас справи з аналогічним (щонайменше) правом батьків вчити дітей українською у Донецьку чи Севастополі? Ой, хріново... Про Севастополь, скажімо, рік тому:
http://crimea.comments.ua/digest/2012/05/21/114450.html
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24544094.html
- і за той рік краще не стало, як розумію.
Ех, підчепив би я за виступаючі частини тіла - і вгору, вгору! (мрії, мрії...) - всіх наших професійних патріотів, які досі так і не спромоглися ні що (або я чогось не зауважую?) на підтримку «калинової».
Тим часом, справа цілком реальна:
- зібрати інформацію про батьків, які позбавлені можливости вчити дітей державною мовою;
- представити цю інформацію в Києві - на рівні уряду в цілому і міністерства освіти зокрема;
- відмоніторити вирішення проблем.
Всі три пункти - не складні, по суті, і вимагають тільки певної наполегливости і елементарної самоорганізації групи активістів. Не розраховувати ні на бліцкріґ, ні на доброго дядю з високого кабінету - але збирати і доносити, збирати і доносити... «Лупайте сю скалу!» Рік-два-три - і проблема, по-моєму, цілком рішабельна, оскільки справа для держави копієчна, а українська мова нашим очільникам не ворожа, а тупо байдужа. Відповідно, всі необхідні рішення цілком можна вигризти у Києві, далеко ходити не треба. То чому ні?
Я, наприклад, цілком готовий брати в цьому участь. Контактувати в реґіонах, з пресою і посадовцями, вести базу даних, вести сайт (а наприклад - http://kalynovahilka.org.ua/)... Чи ще би хтось приєднався?
Батьки хочуть вчити дітей російською у Києві? Це їх право, факт. Але як у нас справи з аналогічним (щонайменше) правом батьків вчити дітей українською у Донецьку чи Севастополі? Ой, хріново... Про Севастополь, скажімо, рік тому:
http://crimea.comments.ua/digest/2012/05/21/114450.html
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24544094.html
- і за той рік краще не стало, як розумію.
Ех, підчепив би я за виступаючі частини тіла - і вгору, вгору! (мрії, мрії...) - всіх наших професійних патріотів, які досі так і не спромоглися ні що (або я чогось не зауважую?) на підтримку «калинової».
Тим часом, справа цілком реальна:
- зібрати інформацію про батьків, які позбавлені можливости вчити дітей державною мовою;
- представити цю інформацію в Києві - на рівні уряду в цілому і міністерства освіти зокрема;
- відмоніторити вирішення проблем.
Всі три пункти - не складні, по суті, і вимагають тільки певної наполегливости і елементарної самоорганізації групи активістів. Не розраховувати ні на бліцкріґ, ні на доброго дядю з високого кабінету - але збирати і доносити, збирати і доносити... «Лупайте сю скалу!» Рік-два-три - і проблема, по-моєму, цілком рішабельна, оскільки справа для держави копієчна, а українська мова нашим очільникам не ворожа, а тупо байдужа. Відповідно, всі необхідні рішення цілком можна вигризти у Києві, далеко ходити не треба. То чому ні?
Я, наприклад, цілком готовий брати в цьому участь. Контактувати в реґіонах, з пресою і посадовцями, вести базу даних, вести сайт (а наприклад - http://kalynovahilka.org.ua/)... Чи ще би хтось приєднався?