ах как хочєтся вєрнуться, ах как хочєтся ворваться в городок
На покатушки я сьогодні все-таки поїхала. Косилась-косилась на велосипед, гіпнотизувала його поглядом. Догіпнотизувалась до того, що на кухні згризла ще кусок холодця, взяла свого білого коня і пішла викатувати наслідки святкових обжирань. Для початку поїхала на набережну. Проїхала всю набережну з одного кінця в інший, давила дітей, мамів і собак, але цього мені виявилось мало. І вирішила я відвідати місця бойової слави. Давно мені спокою не давала пісня Варум про городок, в який хочеться вєрнуться і ворваться. А я уже років 5 не була біля своєї першої школи, біля нашого приватного будинку і будинку на Бакинській, де я жила до 13 років. А я ж всього боюсь ще. Машин - боюсь! Бордюрів - боюсь! Доріг незнайомих теж боюсь. Але страх страхом, але ж скільки можна по набережній кататись, я там вже всіх собак вивчила, всі повороти знаю, навіть пандус мені підкорився і на нього я виїжджаю льогко і без проблем.
Ну і покрутила я педалі в бік Куренівки - Сирця. Спочатку на м.Оболонь по вул. Мате Залки, далі по ходу трамвайних рельсів на Куренівку. Виявляється, дорога там нормальна. Машин немає, і що дуже добре, зовсім немає цих ненависних пішоходів, які чомусь завжди ідуть прямо по центру дороги і коли кажеш їм "бі-бі" починають метатись і мені доводиться злазити з велосипеда, і стояти чекати, коли ж вони нарешті визначаться, яка сторона дороги сьогодні їм більше подобається.
Від Куренівки недалеко моя 123-тя школа, я її про всяк випадок об"їхала по кругу, подивилась, що на фасаді вона красива і пофарбована, а ззаду обшарпана і облуплена. Подивилась на вікна класів, де я вчилась, де був кабінет німецької мови, яку я так любила в школі. І далі по Верболозній піднялась до нашого колишнього будинку. Коли я була маленька і ходила в школу, мені здавалося, що це ахрєнєть як далеко і ахрєнєть яка крута гірка. Да, круті горки, але не так вже і далеко. Хвилин за 15 обидві проходяться. Спочатку одна дуже крута і досить довга, метрів двісті, я спочатку думала туди гордо заїхати на низьких передачах, але мене не вистачило і на 15 метрів, такий крутий там підйом. Потім спуск, і ще одна гірка, теж крута, але вже менша. Пройшла по нашій вулиці, позгадувала, де які сусіди жили. У сусідів, де була тьотя Мальвіна, яка працювала лікарем, за моєї пам"яті на подвір"ї росла височенна товста ялинка. А тепер її немає. Зате наші каштани ростуть і зеленіють. На місці, де був наш приватний будинок, спиляли весь сад, збудували височенний паркан з каменю і я не змогла навіть зазирнути і побачити, як там живуть нові господарі. А так хотілося, така ностальгія за дитинством взяла. На місці, де був дитячий майданчик, де ми на якийсь день народження тата фоткались і кривлялись, а в інший час я тренувала вестибулярний апарат на каруселі, і підтягувалась на турніках і просто гралась в пісочниці, тепер стоять хороми царські. Тепер там майже всюди хороми царські. Такі будинища, що мама нєгорюй.
Трохи далі по вулиці, на перехресті з Верболозним провулком, будинок, про який мені один час снився кошмар. Снилось, що біля нього розвертається машина з хлібом, а я чомусь лежу в неї на дорозі і не можу ні встати, ні відповзти. Тепер не сниться. Господар цього крайнього будинку колись тримав кіз, туди ми віддали тріального цуцика, який у нас жив місяць, запарив нас тим, що він ходить в туалет де хоче, не шарить як ходити з гордим виглядом на повідку і взагалі якийсь непонятний. А ще в цього дядька красивий сад без всяких там городів.
Магазин, який бабуся називала циганським, і в якому ми весь час купували молоко в бідонах і булочки по 3 копійки, стоїть закритий на замок. Цікаво, він зовсім закрився чи сьогодні просто був вихідний?
Тиша там така і спокій. Машин майже немає, пташки співають, собаки гавкають, абрикоси квітнуть і пахнуть.
А далі я поїхала на Бакинську. В неї переходить Верболозна вулиця. Там як завжди, метушливо, дофіга машин, люди якісь, вулиця вся перекопана. Скільки ми там жили, комунальні служби вічно там проводили розкопки. І от мене вже 10 років там немає, а розкопки досі ведуть. Асфальт зірваний на половині вулиці, заїхати можна тільки з одного боку, а судячи з добре утоптаної стежки в піску, такий стан речей у них уже не перший місяць.
Далі я заїхала ще подивитись на дитячий садочок, в який ходила, повз колишній овочевий магазин, а тепер просто продуктовий маркет. Подивилась на гуртожитки заводу Артема, в одному з яких колись до заміжжя жила мама, і рушила вниз по Петропавлівській. Заїхала з іншого боку до нашого колишнього приватного будинку, подивилась на будинок, де живе бабуся Саші і Нікіти Казимирських, порахувала двори (третій-другий-перший), побачила шикарну сцену, як на гілках вишневого дерева в променях західного сонця скажено чубились два коти! І як вони там тримались? Сичали і шипіли вони знатно :)
Петропавлівською вниз до парку Фрунзе я доїхала за 5 хвилин. А колись так довго і нудно було ходити вгору-вниз в школу, і так кожен день! Добре, що я потім перейшла в ліцей. Там, де колись були спорттовари, навскоси від 9-ї дитячої лікарні, тепер супермаркет "Наш Край". А там, де був магазин "світло", потім взуття, а потім незрозуміло що, тепер знаходиться фірма "Ресурси-документ", яка робила мій закордонний паспорт чотири місяці. На цьому мій ностальгійний настрій закінчився і мені захотілось додому, тому по сторонам я дивилась мало, а думала, як би мені тепер з Куренівки потрапити на Оболонь.
Повертатися тим самим шляхом, по ходу 11 трамвая, було би непогано, але я забула, де там дорогу переходити, а їхати де їдуть машини, я не хотіла, тому вибрала маршрут Автозаводська - Караван - Богатирська - м.Оболонь - дома. Хороший і зручний маршрут, доїхала я швидко. Помітила тенденцію: по всьому місту на місцях переходів знижують бровки, щоб не треба було скакати. Позитивно, зручно. От би всюди так зробили.
Завершила свій тріп я на набережній, де зловила американську відпускницю Процишку, яка привезла мені в подарунок кльову рожеву сумочку. Завтра вранці піду на йогу сумочку вигулювати.
Ну і покрутила я педалі в бік Куренівки - Сирця. Спочатку на м.Оболонь по вул. Мате Залки, далі по ходу трамвайних рельсів на Куренівку. Виявляється, дорога там нормальна. Машин немає, і що дуже добре, зовсім немає цих ненависних пішоходів, які чомусь завжди ідуть прямо по центру дороги і коли кажеш їм "бі-бі" починають метатись і мені доводиться злазити з велосипеда, і стояти чекати, коли ж вони нарешті визначаться, яка сторона дороги сьогодні їм більше подобається.
Від Куренівки недалеко моя 123-тя школа, я її про всяк випадок об"їхала по кругу, подивилась, що на фасаді вона красива і пофарбована, а ззаду обшарпана і облуплена. Подивилась на вікна класів, де я вчилась, де був кабінет німецької мови, яку я так любила в школі. І далі по Верболозній піднялась до нашого колишнього будинку. Коли я була маленька і ходила в школу, мені здавалося, що це ахрєнєть як далеко і ахрєнєть яка крута гірка. Да, круті горки, але не так вже і далеко. Хвилин за 15 обидві проходяться. Спочатку одна дуже крута і досить довга, метрів двісті, я спочатку думала туди гордо заїхати на низьких передачах, але мене не вистачило і на 15 метрів, такий крутий там підйом. Потім спуск, і ще одна гірка, теж крута, але вже менша. Пройшла по нашій вулиці, позгадувала, де які сусіди жили. У сусідів, де була тьотя Мальвіна, яка працювала лікарем, за моєї пам"яті на подвір"ї росла височенна товста ялинка. А тепер її немає. Зате наші каштани ростуть і зеленіють. На місці, де був наш приватний будинок, спиляли весь сад, збудували височенний паркан з каменю і я не змогла навіть зазирнути і побачити, як там живуть нові господарі. А так хотілося, така ностальгія за дитинством взяла. На місці, де був дитячий майданчик, де ми на якийсь день народження тата фоткались і кривлялись, а в інший час я тренувала вестибулярний апарат на каруселі, і підтягувалась на турніках і просто гралась в пісочниці, тепер стоять хороми царські. Тепер там майже всюди хороми царські. Такі будинища, що мама нєгорюй.
Трохи далі по вулиці, на перехресті з Верболозним провулком, будинок, про який мені один час снився кошмар. Снилось, що біля нього розвертається машина з хлібом, а я чомусь лежу в неї на дорозі і не можу ні встати, ні відповзти. Тепер не сниться. Господар цього крайнього будинку колись тримав кіз, туди ми віддали тріального цуцика, який у нас жив місяць, запарив нас тим, що він ходить в туалет де хоче, не шарить як ходити з гордим виглядом на повідку і взагалі якийсь непонятний. А ще в цього дядька красивий сад без всяких там городів.
Магазин, який бабуся називала циганським, і в якому ми весь час купували молоко в бідонах і булочки по 3 копійки, стоїть закритий на замок. Цікаво, він зовсім закрився чи сьогодні просто був вихідний?
Тиша там така і спокій. Машин майже немає, пташки співають, собаки гавкають, абрикоси квітнуть і пахнуть.
А далі я поїхала на Бакинську. В неї переходить Верболозна вулиця. Там як завжди, метушливо, дофіга машин, люди якісь, вулиця вся перекопана. Скільки ми там жили, комунальні служби вічно там проводили розкопки. І от мене вже 10 років там немає, а розкопки досі ведуть. Асфальт зірваний на половині вулиці, заїхати можна тільки з одного боку, а судячи з добре утоптаної стежки в піску, такий стан речей у них уже не перший місяць.
Далі я заїхала ще подивитись на дитячий садочок, в який ходила, повз колишній овочевий магазин, а тепер просто продуктовий маркет. Подивилась на гуртожитки заводу Артема, в одному з яких колись до заміжжя жила мама, і рушила вниз по Петропавлівській. Заїхала з іншого боку до нашого колишнього приватного будинку, подивилась на будинок, де живе бабуся Саші і Нікіти Казимирських, порахувала двори (третій-другий-перший), побачила шикарну сцену, як на гілках вишневого дерева в променях західного сонця скажено чубились два коти! І як вони там тримались? Сичали і шипіли вони знатно :)
Петропавлівською вниз до парку Фрунзе я доїхала за 5 хвилин. А колись так довго і нудно було ходити вгору-вниз в школу, і так кожен день! Добре, що я потім перейшла в ліцей. Там, де колись були спорттовари, навскоси від 9-ї дитячої лікарні, тепер супермаркет "Наш Край". А там, де був магазин "світло", потім взуття, а потім незрозуміло що, тепер знаходиться фірма "Ресурси-документ", яка робила мій закордонний паспорт чотири місяці. На цьому мій ностальгійний настрій закінчився і мені захотілось додому, тому по сторонам я дивилась мало, а думала, як би мені тепер з Куренівки потрапити на Оболонь.
Повертатися тим самим шляхом, по ходу 11 трамвая, було би непогано, але я забула, де там дорогу переходити, а їхати де їдуть машини, я не хотіла, тому вибрала маршрут Автозаводська - Караван - Богатирська - м.Оболонь - дома. Хороший і зручний маршрут, доїхала я швидко. Помітила тенденцію: по всьому місту на місцях переходів знижують бровки, щоб не треба було скакати. Позитивно, зручно. От би всюди так зробили.
Завершила свій тріп я на набережній, де зловила американську відпускницю Процишку, яка привезла мені в подарунок кльову рожеву сумочку. Завтра вранці піду на йогу сумочку вигулювати.