Травнева Пішконя: учорашній сніг, весняне сонце і густі тумани
Весна скінчилася - отже настав час пригадати, що цікавого сталося в ці місяці.
Звісно подорожі залишають найяскравіший слід у пам'яті, тому розкажу саме про них.
9го травня ми ходили на Пішконю. Ми - це група фотографів і мандрівників-інтузіастів, яких зібрав Ігор Меліка - чудовий карпатський фотомитець і організатор низки фототурів.
Цього разу маршрут подорожі пролягав заповідником Синевир і хребтом Пішконя.
Спочатку небо не радувало сонечком, ми піднімалися під суцільним шаром хмар. Підйом почали з села Синевір і йшли лісом аж до самого хребта.
Першу зупинку ми зробили біля маленького але цікавого лісового озера, що поступово перетворюється на болото.
Ввечорі ми нарешті дісталися відкритої галявинки і стали табором. Ігор - знавець закарпатської кухні - зайнявся вечерею, а всі інші видерлися на сам хребет, де ще лежав зимовий сніг, і стали свідками яскравого заходу сонця. Лінії гір створювали ніжну тональну перспективу усіх відтінків рожевого і фіолетового.
Вечеря нагадала мені ірландське рагу, що варили герої повісті Дж.К.Джерома "Трое в одной лодке" - рецепт: кинути в котел усе що є під рукою, включаючи кабачок, баклажан і консерви, а потім довго тушкувати на вогнищі. Вийшло на диво смачно :). Нічна зйомка могла би бути прекрасною - паразитної засвітки абсолютно нема в цих місцях, але трохи таки завадили хмарки на небі, які ніяк не хотіли зникати повністю.
Кольоровий світанок з-під хмарного фронту змусив найзавзятіших фотографів нашої групи встати о 5 ранку.
Але ніжні рожеві колори, якими засяяли на коротку мить засніжені схили того вартували!
Фотографи на світанку - веселі й задоволені, не дивлячись на ранній підйом!! Здорово, коли разом збираються люди, що мають спільне захоплення, це створює приємну творчу атмосферу натхнення і доброзичливості..
Другий день ми рухалися вздовж хребта. Легкі білі хмаринки в небі і тепле сонечко підтримували гарний настрій. Хребет Пішконя, на мій погляд, дуже мальовничий. Тут є гарні перепади висоти й чудовий обзор оточуючиї гір.
Коли дивишся на цю гору знизу, вона здається пірамідою чи грандіозним курганом велетнів - настіки ідеально трикутна в неї форма. Висоту легко оцінити, порівнявши розмір людей внизу на передньому плані, і тих, хто вже скорив вершину.
Весною ліс теж різнобарвний: ніжна зелень буків, темний майже синій колір смерек і прозорі, майже рожеві ділянки сухостою..
В кінці дня нас чекало невеличке випробування - сильна злива і густий туман, що спустився на перевал, де ми мали ночувати.
На фото вид долини Колочави перез зливою.
Хмара сіла на гори і ліс, температура зразу відчутно впала і після гарячого чаю і ще одного кулінарного шедевру Ігоря - традиційного карпатського богричу - ми швидко розійшлися по відносно теплих наметах, сподівпаючись на покращення вранці.
На перевалі було повно засохлих стеблин крокусів. Нам трапилася навіть одна свіженька галявина. Мабуть, пару тижднів тому їх було тут просто ціле море.
Вниз на Колочаву ми спускалися дорогою "Тисячі струмків", як я би її назвала. Кожні 500-700 метрів нам траплявся бурхливий крижаний потік, через який треба було перебиратися без усякого натяку на міст чи гарний брод. В результаті дехто намочив ноги, майже всі намочили взуття, але дякуючи Ігорю, дівчата і наші речі лишилися сухими :).
На маршруті нам трапилася милий будиночок зі ставком прямо посеред лісу. Для чого він збудований я не знаю, але вигляд має досить фотогенічний.
В Колочаві нас чекав смачний обід, гарячий чай і нарешті перший раз за день сонечко.
На фото вид з Колочави на гірські схили в районі озера Синевир.
Захід сонця ми зустрічали на Синевирському перевалі. Низьке вечірнє сонце додало театрального освітлення, і долина виглядала просто магічно.
Тому із Закарпаття я забираю цього разу спогади про весняне оманливе тепло і оці променисті гірські долини з ніжною першою зеленню.
