дякую.
Подивилась миле австралійське кіно Rabbit-Proof Fence (Клітка для кролів), Phillip Noyce, 2002 р.
Не шедевр, але досить приємне і пізнавальне.
Про життя австралійських аборигенів у першій половині 20 століття.
Ясно: без утисків не обійшлось.
Головні героїні - троє дівчаток - змушені тікати із школи для дітей мішаної крові, куди їх силоміць забрали на перевиховання. До матері, пішки через всю країну.
Оскільки шлях складний, а дівчата малі, їм доводиться виживати. Просити їжу. Просити про допомогу.
Все це вони отримують.
І тут - найцікавіше для мене.
Отримуючи допомогу, вони не кажуть "дякуємо".
Вони її просто приймають і йдуть далі.
Це якийсь такий прояв іншої культури?
Мені, ретельно вихованій і чемній людині, це здається дикістю (перша реакція з поверхні, далі вже ясно - у них просто "не так").
Слово "дякую" стало таким недолугим способом комунікації, який я вставляю куди треба і не треба, найчастіше - автоматично.
Бо правильні дівчатка дякують обов*язково.
Здається, мої батьки трохи перестарались із вихованням. Я втратила сенс слова "дякую" і слова "вибач". Хоча це вже давно моя особиста відповідальність).