Оскар і його перший лист до Бога
Оскар і рожева пані, лист 1
Дорогий Боже,
Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання.
Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно.
Писати - це наче чіпляти гірлянду, помпон, удавану усмішку, стрічечку тощо. Писати - це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих.
Докази? Візьми, наприклад, початок мого листа: «Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання», я міг би взяти й написати «Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».
Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.
Мені навіть підійшло б, якби ти знайшов час зробити мені дві-три послуги. Пояснюю.
Лікарня - суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня - це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.
Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф (оглядає мене вранці, моє серце завмирає - я його засмучую. Він мовчки дивиться на мене так, ніби і припустився якоїсь помилки. Хоча я доклав зусиль в усьому, що стосувалося операції: був слухняним, дозволив усипити себе, терпів біль і не кричав, приймав усі ліки. Іноді мені хочеться і закричати на нього, сказати, що, можливо, це він, л і кар Дюссельдорф, зі своїми чорними бровами, продув операцію. Та коли я бачу який він нещасний, образливі слова застряють у мене в горлі. І що більше лікар Дюссельдорф мовчить, дивлячись на мене поглядом, що просить вибачення, то більше я почуваюся винним. Я зрозумів, що став кепським хворим, хворим, який руйнує віру у те, що медицина - це прекрасно.
Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний і іастрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.
Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати. Проблема в тому, що лише я називаю її «Бабцею-Ружою». Тож тобі доведеться зробити зусилля, аби зрозуміти, кого я маю на увазі: серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша.
- Скільки Вам років, Бабцю-Ружо?
- Ти можеш запам'ятати число з тринадцяти цифр, Оскарику?
- О! Ви глузуєте!
- Ні. Тут у жодному разі не повинні знати, скільки мені років, інакше мене виженуть, і ми більше не бачитимемось.
- Чому?
- Я тут контрабандою. Для рожевих пань існує певна вікова межа. Я ж її вже давно перейшла.
- Ви «прострочені»?
- Так.
- Як йогурт?
- Тс-с-с...
- О'кей. Мовчу.
З її боку дуже сміливо поділитися своєю таємницею зі мною. Але їй випав хороший номер. Я мовчатиму, навіть якщо мене дивує, що, з огляду на всі зморшки, які сонячними проміннями розбіглися довкола її очей, досі ніхто нічого не запідозрив.
Наступного разу я довідався про ще одну її таємницю, і от тепер, це вже точно, ти її впізнаєш, Боже.
Ми гуляли в парку лікарні, і вона наступила на собачі екскременти.
Лайно!
- Бабцю-Ружо, Ви кажете погані слова.
- Слухай, малий, дай мені спокій на мить, я висловлююся так, як хочу.
- Ох, Бабцю-Ружо!
- Ворушись. Ми на прогулянці, а не на перегонах слимаків.
Коли ми присіли на лавку посмоктати льодяників, я запитав:
- Як так вийшло, що Ви вживаєте погані слова?
- Професійна деформація, Оскарику. При моїй професії я пропала б, якби мій словниковий запас був надто делікатним.
- А ким Ви були?
- Ти не повіриш...
- Повірю, присягаюсь.
- Кечисткою.
- Не може бути!
- Кечисткою! Мене прозивали Душогубка з Ланґедоку.
Відтоді, коли у мене кепський настрій, а Бабця-Ружа впевнена, що нас ніхто не почує, вона розказує про свої великі турніри: суперництво Душогубки з Ланґедоку та Ковбасниці з Лімузена, двадцятирічну боротьбу з голландкою
Дияволицею Сінклер, у якої були не груди, а снаряди, особливо ж про бій на чемпіонаті світу з Улла-Улла, на прізвисько Бухенвальдська Сука, яку ніхто ніяк не міг перемогти, навіть Сталеве Стегно, кумир Бабці-Ружі, коли вона була кечисткою. В моїй уяві вимальовуються ці бої, я бачу свою подругу на рингу такою, як зараз: низенькою старенькою у рожевому халаті, вона трохи тремтить, але задає перцю людоїдкам у трико. Мені здається, що це я. Я стаю найсильнішим. Мщуся..
Що ж, якщо після всіх цих підказок про Бабцю-Ружу, або Душогубку з Ланґедоку, ти, Боже, так і не збагнув, хто така Бабця-Ружа, час перестати бути Богом і вийти на пенсію. Гадаю, я ясно висловився?
Повертаюся до своїх справ.
Одним словом, зроблена мені пересадка багатьох тут засмутила. Хіміотерапія також, але і це не так і важливо, оскільки ми покладали надію на пересадку. Мені здається, що тепер лікарі вже і не знають, що ж іще запропонувати, їх аж шкода.
Лікар Дюссельдорф, якого мама вважає красивим, хоча, як на мене, у нього надто густі брови, схожий на Діда Мороза, якому прикро від того, що в мішку більше немає дарунків.
Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім'я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений.
- Шинко, по-моєму, лікарі мене більше не люблять, я наганяю на них депресію.
- Таке скажеш, Яйцеголовий! Лікарі невтомні. У них завжди повно ідей щодо операцій, які можна зробити. За моїми підрахунками вони пообіцяли мені, щонайменше, шість.
- Можливо, ти їх надихаєш?
- Треба думати.
- Чому вони прямо не скажуть, що я помру? Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в
лікарні вимовити слово «помирати», ніхто тебе не почує. Можеш бути певним - заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.
Тож сьогодні вранці я вирішив перевірити, чи їй теж заціпить у цей момент.
- Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?
Вона дивиться на мене. Невже вона відреагує, я к усі інші? Будь ласка, Душогубко з Ланґедоку, и тримайся і збережи слух!
- Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?
Фух, вона почула.
- По-моєму, Бабцю-Ружо, люди придумали собі лікарню, яка відрізняється від тієї, що існує насправді. І чинять так, наче в лікарню лягають л и ше для того, щоб одужати. Тоді як туди лягають і для того, щоб померти.
- Твоя правда, Оскаре. Гадаю, ми так само помиляємося й відносно життя. Забуваємо, що воно крихке, ламке та ефемерне. Ми всі вдаємо, що безсмертні.
- Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?
Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала «так». Упевнившись, що я все зрозумів, вона підійшла і благально попросила:
- Але я тобі, звісно, нічого не казала. Обіцяєш?
- Обіцяю.
Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.
- Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?
- О, ні, тільки не Ви, Бабцю-Ружо!
- Що, тільки не я?
- Тільки не Ви! Я гадав, Ви не можете обманювати.
- Я не обманюю.
- Тоді навіщо говорите мені про Бога? Мене вже колись ошукали з приводу Діда Мороза. Одного разу досить!
- Оскаре, між Богом і Дідом Морозом немає ніякого зв'язку.
- Ні, є. Це запудрювання мізків і таке інше.
- Невже ти думаєш, що я, стара кечистка, яка виграла сто шістдесят зі ста шестидесяти п'яти турнірів, причому сорок три з них закінчились нокаутом, можу хоч на грам повірити у Діда Мороза?
- Ні.
- Так от, у Діда Мороза я не вірю, але в Бога - вірю. Ось так.
Звісно, коли так кажуть, це все міняє.
- А навіщо писати Богові?
- Ти почуватимешся не таким самотнім.
- Не таким самотнім із кимось, хто не існує?
- Примусь його існувати. Вона нахилилася до мене.
Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим.. Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро. Про що ж я йому напишу?
- Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце і нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок.
- О'кей.
- Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.
- Ваш Бог, Бабцю-Ружо, - нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.
- Одне бажання щодня - це краще, ніж три за все життя, чи не так?
- Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину...
- Ні, Оскаре. Бог - не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.
- Наприклад?
- Наприклад: мужності, терпіння, пояснень...
- О'кей. Розумію.
- А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.
- Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!
Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи «так» чи «ні». Це ж нескладно. «Так» чи «ні». Непотрібне закресли.
До завтра, цілую, Оскар.
P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?