Aug 30, 2012 08:52
Ми зустрілись у нього на спальному. В генделику біля «Жовтневого рудника», він саме закінчив грати із друзями в доміно. Пив коньяк і постійно усміхався. Але коли згадував про підземне пекло, переходив то на крик, то на шепіт, напружено дивився в одну точку. А ще постійно перепитував «Ну, все уже? Да прекращай. Кому это интересно?» У мене ж крутилась тільки одна думка «Як цей гірничорятувальник дожив до пенсії?».
Коли столичний офісний планктон репостив у фейсбуках «спасибо жителям Донбасса», я переконаний, бійці ВГРЧ не бачили цього. Вони були під землею. Провідні медіа не пишуть про них, виключення - лише чергові аварії на шахтах. І саме через це Донбас настільки міфологізований, невідомий, terra incognita. Нам простіше повірити у реальність, де купка національно стурбованих письменників святять ножі у Холодному Ярі, ніж припустити, що прямо зараз хтось дихає 9% концентратом метану. Нам легше не знати, що десь зовсім поруч є бійці-респіраторники і їх «останній двометровий горизонт».