Поети
Поети, кажеш...дід шамкає трубку.
дід продовжує.
в густому синьому лісі,
коло швидкої чорної річки було село.
в ньому народила моя мати:
кажуть, такої крижаної Ордани більше не було.
кажуть, в ту ніч вода вийшла з річки
і пішла по землі, чіпляючись пазурами за небо.
крізь неї не могли продертися зірки,
крізь неї не могло пробитися сонце,
крізь неї не могли протиснутись голоси,
в ній тонули, не добігаючи лігвищ, лиси і сови,
в ній наосліп летіли нічні птахи і важкі хутрясті риби,
нею дихали дерева,
нею задихалася породілля.
в тому селі, говорилося,
на два десятки людей було аж двоє чударів.
один -
клишоногий і цаплений,
багатий тільки лівим оком,
бо сновигав чагарями, втрапив у сіло,
а поки вибирався, праве лишив на ялиці;
знав грати музику,
і щовечора вдавався весело гупати
по діжках і рубанцях,
поки старі й собі підспівають,
поки молоді підтанцюють...
от.
другий -
народжений на святки,
вигаданий рябою Василиною у суджені,
білий, як паморозь, і такий слабий,
що першою завжди пхалася його тінь,
а сам він плівся слідом;
вмів писати такі довгі, плутані штуки,
якби ти побачив, знай подумав би, що то
дерезиння розповзлося з-під його палички.
така проява!
ну скажи, як собі вгадаєш,
котрого з нас на селі шанували більше?