Сучасний російський фашизм: витоки та актуальні питання
Суперовая статья, крайне рекоммендую. Много букав, но оно того стоит.
Соціальний феномен «культу» телебачення у Російській Федерації, що дивує увесь цивілізований світ, почав формуватися ще в радянські часи. Саме тоді було закладено кращі традиції спілкування влади з народом опосередковано: через об’єктив відеокамер. Техніку маніпулювання «оптичними ілюзіями» завдяки телебаченню спочатку радянська, а пізніше - нинішня російська влада перетворили на інструмент не лише власної «легітимізації», але й сакралізації свого образу. Російське телебачення від самого свого започаткування надзвичайно вдало вписувалось в систему радянських ідеологем, спираючись на ленінські постулати про «кіно як найважливіше із мистецтв» та з огляду на його перспективи як інструменту масової пропаганди. Друга половина ХХ століття відкрила перед комуністичними агітаторами феноменальні можливості: цілодобове, цілорічне охоплення пропагандистським впливом всього народу на обширі 1/6 земної кулі. Відтепер «советский человек» просинався і засинав в обіймах кремлівської пропаганди, рефлексуючи винятково на задані телевізором теми.
Перебудова та гласність внесли деяке сум’яття в душі радянських людей з огляду на появу талановитих телевізійних журналістів із «авторським» баченням реальності, що вносило різкий дисонанс у царство ослабленої телевізійної цензури та різко виводило їх зі стану інформаційної інфантильності. Символічною була спроба «ГКЧПістів» повернути суспільство до стану «летаргічного сну», що мало започаткуватись трансляцією «Лебединого озера» на всесоюзному екрані. Не менш символічною була оборона москвичами Останкінської телевежі. Боротьба за уми і душі, проте тривала не довго.
Завершення етапу концентрації В. Путіним усієї влади у своїх руках пов’язується із успіхами монополізації ним найбільших медійних ресурсів країни під прямим впливом кланів, цілком лояльних Кремлю. Коротка доба опору цілеспрямованому наступу спецслужб російськими медіа-олігархами завершилась їх повною поразкою. Ще за часів другої каденції Путіна навіть такі мобільні групи у плані просування своїх маргінальних ідей у російському соціумі, як націонал-більшовики, в особі свого лідера Е. Лімонова змушені були констатувати тотальну стерилізацію громадської думки путінським телебаченням. «Телебачення в Росії замінило православіє», - констатував тоді Лімонов. Попри деяку алегоричність, така думка не була позбавлена глибокого сенсу. Телевізор швидко перетворився на таке собі «сімейне капище» середньостатистичних росіян. І в цій «середньо-статистичності», як показує досвід багатьох країн, не було б чогось особливого. Проте монополія влади на телевізійну «істину» у Росії поступово почала набирати ознаки культу прямо пропорційно зростанню зовнішньополітичних устремлінь Кремля. Адже Лімонов мав на увазі не лише повне зачищення інформаційного поля, але й рекрутування до лав прибічників путінського режиму навіть тих громадян, які завжди вирізнялися крайньою опозиційністю з огляду на радикальність їхніх ідей. Обтічний, сонцесяйний, многорукий і семидільний, а згодом ще й лоснящійся ботоксною гладдю телевізійний образ Путіна став іконою як для старих сталіністів, так і для молодих націонал-більшовиків. Так поступово Путін перетворювався з «собіратєля общественного мнєнія» на «собіратєля земель». Техніка відволікання населення від власних насущних проблем шляхом зміщення фокусу уваги на близькі до кордонів РФ суб’єкти, у яких буцімто стогнуть під чужоземним гнітом "рускіє люди", демонструвала нечувані успіхи. Саме тому з благословення чекістського режиму російські телевізійники стали жити у діапазоні «від війни до війни», то голодуючи у міжсезоння, немов крокодили у ямі, то люто шматуючи чергову жертву воєнної агресії, як це було під час інтервенції російської армії у Грузію 2008 року. При цьому «всевидяще око» російського ТВ здатне знаходити як вічні інтереси Росії на всій земній кулі, так і тих, хто їм протистоїть. Зловіще «закулісьє», що плете інтриги проти Росії, завжди присутнє у відеоряді як наратив. Поступово така проста тактика перетворилась у новий алгоритм взаємодії влади і народу: все, що було сказане першою особою, говорилось виключно у світлі камер, піддавалось майже неможливій «естетизації» його образу з огляду на вкрай бідний генетичний матеріал і що саме головне: телевізор став тлумачем, своєрідним верховним архієреєм, що читає послання з нагоди знакових дат календаря. Тому коли парламент РФ приймає нову воєнну доктрину, що визначає право силою зброї захищати інтереси етнічних рускіх за межами федерації, то телебачення починає цілий цикл передач про нелегке життя діаспори на всьому обширі колишньої імперії. Повість ця триває місяцями, не лише збурюючи бульками злоби товщу російського обивательства, але й змушуючи уряди тих країн, у чий бік показують пальцем, задуматися про безпеку.
З часом почали з’являтися телеведучі «особливої школи» журналістики, з професійно поставленими манерами розмови, методами агресивної обструкції опонентів та маніпулювання думкою аудиторії. Навіть їх сюртуки особливого крою, містять символічний посил на їхню приналежність до культу та великодержавну місію служіння. Телебачення путінської Росії перетворилось на унікальний «медіа-культ», а глядачі - на жертв новітньої секти. Воно має широкий інструментарій маніпулятивного впливу на свідомість апологетів та неминуче веде не тільки до згубної залежності, але й до деградації психіки. Адже природньо, що людина не може перманентно перебувати у стані стресу та агресії, що транслюється також на 9/10 співвітчизників, без корозії психіки. В Росії було проведено масштабний експеримент над своїм же населенням, нещадно лякаючи його і доводячи до такого стану концентрації агресії та соціальної апатії, що пересилила навіть природні інстинкти: могутній Танатос (страх смерті) давно вже панує у російському соціумі настільки сильно, наскільки реципієнт сприймає суспільні ідеї державних утворень, які століттями «загнивають» і йому загрожують тим же, не маючи змоги безпосередньо перевірити це.
Так щоденно, з року в рік, апелюючи ще й до ілюзорної винятковості росіян як суперетносу, рапортуючи про разючі успіхи російської економіки, і не забуваючи пом’янути ворогів Росії, телебачення нещадно здійснює експеримент над світоглядом росіян. Орієнтація на Москву і її великодержавні проблеми, її заморських ворогів і тимчасових союзників, відволікала широкі народні маси від творчості на грунті власного міста, вулиці, дому. І чим далі від центрів розподілу бюджетних нафтодоларів проживає громадянин РФ, тим разючішою є одвічна самотність пострадянської людини на просторах розхристаного Сходу, її приреченість залишитись сам на сам із єдиним порадником - телевізором. Тому далека Америка, що спить і бачить, як би загарбати Росію, завжди була для нього ближчою, аніж забуті могили предків у мертвих російських «дєрєвнях». Тому в свідомості не залишилось місця навіть для органічного націоналізму, оскільки зникла сама підстава - традиціоналізм, «почвєнічєство», зв'язок із рідним серцю отчим домом і погостом. Так, винятково на ілюзорних позиціях, ірраціональних почуттях, при мерехтливому сяйві телеекрана, формувався концепт новітнього російського фашизму.
Джерела цього явища слід шукати в давніх шовіністичних традиціях Московського царства та його спадкоємця - Російської імперії. Відверто вороже ставлення до представників інших народів, що, як правило, перебували на більш високих позиціях в соціальній ієрархії, займаючись переважно виготовленням продукції з вищою доданою вартістю чи інтелектуальною працею, низький рівень релігійної толерантності - характерні риси російського суспільства впродовж останніх 500 років. Для прикладу, цар Ніколай ІІ ніколи сам не ініціював єврейських погромів, цьому годі шукати підтвердження. Проте він був переконаним противником ідеї урівняння іудеїв, як і усіх інших «інославних» підданих імперії у цивільних правах. Свою чорну справу погромщики завжди робили з підбурювання чорносотенного попівства, яке проповідувало російський «большевизм» ще до його авторського оформлення Леніним у гнучку теорію насильства. Бажання повної зрівнялівки, подібної тій, що віками супроводжувала «мірське» життя селян у дєрєвнях Росії, аж до почергового обміну полями, не давало спокою запаленого шовіністичною злобою і ненавистю маргінальному елементу на всьому європейському просторі імперії протягом ХІХ та початку ХХ століття.
Свого часу німецький націонал-соціалізм також з’явився постфактум: поступово інкорпоруючи соціалістичні настрої німецьких робітників, бажання буржуазії сильної влади, що була б запорукою стабільності бізнесу та ідею расової вищості німців, Гітлер означив її згодом саме як націонал-соціалізм. На аверсі цієї медалі спочатку усі читали напис «Aut vincere aut mori!», а на реверсі - «Vae victis!» «Горе переможеним!»
Чому ми говоримо про антисемітизм як одну із одвічних тем саме російського імперського сознанія? Механізми цієї хвороби - тема для окремих фундаментальних досліджень, проте ми не можемо заперечувати того факту, що антисемітизм - це найбільш органічна реакція носіїв будь-якої екстремістської ідеології, що претендує на наднаціональний характер та проповідує насильницькі способи зміни усталеного «світового порядку». Піднімаючись вгору сходинками ілюзорної расової, релігійної, цивілізаційної вищості будь-яка сучасна «бестія» неминуче впирається лобом у двері з готичним написом: всесвітня змова. І скільки б вона не повзала по периметру цього склепіння, шукаючи справжнього входу, хвороблива свідомість нічого, окрім антисемітських гасел їй не годна запропонувати. Сучасний екстремізм має свою традицію, своє «передання», а тому не треба дивуватися, коли ми несподівано дізнаємося, що молодий чоловік із Норвегії на прізище Брейвік виявився ще й антисемітом. Апологети «чистоти» білої раси в усій Західній Європі в міру своїх сил і можливостей підтримують ідею «цивілізаційної» окремішності Росії. Адже так справді зручніше і логічніше: мати справу лише з носіями російських капіталів, аніж з самими росіянами.
Так от, перше ніж брати до рук цей брудний пропагандистський м’яч, що його вперто перекидають на нашу частину поля, треба глянути, що на ньому написано. Якщо з одного боку, як бачимо - «олігархи!» (явище, що стримує не лише економічний розвиток українського суспільства, але й знищує його дух, його мораль), зі зворотнього боку можна не читати. Там написано «євреї». Філологічні вправи у майстерності перекладу прізвищ українських урядовців на єврейський манір не мають меж. Так друзі, ласкаво просимо до пандемоніуму «возрождающегося» фашистського сознанія. У суспільствах колишніх радянських республік термін «фашизм» підданий містифікації, зазнав смислової гіперболізації та із знаряддя політичного дискурсу став знаряддям пропаганди, художнім образом, що обтяжений власною географією та історією. Наскільки неправильно називати німецьких націонал-соціалістів фашистами, настільки ж неправильно застосовувати цей термін і до путінського режиму. Окрім того, у першому випадку ми маємо справу з давнім минулим, у другому ж - цілком не ймемо віри, що подібне може відбуватися знову та ще й з нашими сучасниками.
Путінський режим настільки є неофашистським, наскільки апелює до славного радянського минулого, без огляду на те, що більшовизм є тоталітарною ідеологією і практикою насильства, що під маскою «класової боротьби» так само успішно здійснював геноциди «малих народів», як і нацисти на окупованих територіях. Цю разючу подібність двох тоталітарних режимів минулого ми воліємо не помічати, адже як відомо - переможців не судять. Громадськість зв’язана історичним фактом, що СРСР переміг у війні з фашизмом, а оскільки Російська Федерація є його правонаступницею, то ніякого фашизму у Росії буцімто й бути не може. Успіхи "совєтського" минулого - чи не єдина площина, на яку може обпертися режим Путіна, апелюючи до імперських амбіцій росіян. Проте в Україні точкою біфуркації, що означила прагнення її мешканців порвати із перманентним періодом належності до Російської імперії, був момент повалення першого пам’ятника Леніну. Сам по собі «ленінопад» є рухом антиколоніальним, могутнім емоційним чинником конструювання нового ладу. В Росії ж симбіоз символів та смислів імперського та радянського минулого виродився у гібридні форми фашизму, наслідком якого і є мовчазна згода широкого загалу на лукаву воєнну агресію проти України - гібридну війну.
Як і раніше, коли українці мали реальну можливість знищити імперію, ми чуємо заклик до російських громадян, що годі, мовляв мати справу з їхніми «гетьманами», нам треба мати справу з «козаками». У цих словах рівно стільки расової зверхності, скільки й спраглої надії: «Ну підіграйте ж нам! Ради чистоти нашої теорії про хохлів-запроданців, шо споконвіку продавали своє первородство за миску чечевичної юшки!». Звичайно ж, вони хотіли б чимось заманити частину українського народу на затінену сторону поля, звідси така епічність і компіляція Гоголівських мотивів. Проте з українськими козаками вони вже й так мають справу по всій лінії фронту і добре про це знають! Звідки ж така фанатична впертість у сповідуванні очевидних єресей: мовляв, російских військ на території України не було ніколи. Ви самі винуваті. У вас громадянська війна.
Отут ми підійшли до найбільш важливого моменту у розумінні ворожої пропаганди...
Окончание и оригинал ЗДЕСЬ: Микола ГАРАЩУК. Сучасний російський фашизм: витоки та актуальні питання
Хорошо было б, чтобы в Минстеце и АП прочитали и прониклись...
Соціальний феномен «культу» телебачення у Російській Федерації, що дивує увесь цивілізований світ, почав формуватися ще в радянські часи. Саме тоді було закладено кращі традиції спілкування влади з народом опосередковано: через об’єктив відеокамер. Техніку маніпулювання «оптичними ілюзіями» завдяки телебаченню спочатку радянська, а пізніше - нинішня російська влада перетворили на інструмент не лише власної «легітимізації», але й сакралізації свого образу. Російське телебачення від самого свого започаткування надзвичайно вдало вписувалось в систему радянських ідеологем, спираючись на ленінські постулати про «кіно як найважливіше із мистецтв» та з огляду на його перспективи як інструменту масової пропаганди. Друга половина ХХ століття відкрила перед комуністичними агітаторами феноменальні можливості: цілодобове, цілорічне охоплення пропагандистським впливом всього народу на обширі 1/6 земної кулі. Відтепер «советский человек» просинався і засинав в обіймах кремлівської пропаганди, рефлексуючи винятково на задані телевізором теми.
Перебудова та гласність внесли деяке сум’яття в душі радянських людей з огляду на появу талановитих телевізійних журналістів із «авторським» баченням реальності, що вносило різкий дисонанс у царство ослабленої телевізійної цензури та різко виводило їх зі стану інформаційної інфантильності. Символічною була спроба «ГКЧПістів» повернути суспільство до стану «летаргічного сну», що мало започаткуватись трансляцією «Лебединого озера» на всесоюзному екрані. Не менш символічною була оборона москвичами Останкінської телевежі. Боротьба за уми і душі, проте тривала не довго.
Завершення етапу концентрації В. Путіним усієї влади у своїх руках пов’язується із успіхами монополізації ним найбільших медійних ресурсів країни під прямим впливом кланів, цілком лояльних Кремлю. Коротка доба опору цілеспрямованому наступу спецслужб російськими медіа-олігархами завершилась їх повною поразкою. Ще за часів другої каденції Путіна навіть такі мобільні групи у плані просування своїх маргінальних ідей у російському соціумі, як націонал-більшовики, в особі свого лідера Е. Лімонова змушені були констатувати тотальну стерилізацію громадської думки путінським телебаченням. «Телебачення в Росії замінило православіє», - констатував тоді Лімонов. Попри деяку алегоричність, така думка не була позбавлена глибокого сенсу. Телевізор швидко перетворився на таке собі «сімейне капище» середньостатистичних росіян. І в цій «середньо-статистичності», як показує досвід багатьох країн, не було б чогось особливого. Проте монополія влади на телевізійну «істину» у Росії поступово почала набирати ознаки культу прямо пропорційно зростанню зовнішньополітичних устремлінь Кремля. Адже Лімонов мав на увазі не лише повне зачищення інформаційного поля, але й рекрутування до лав прибічників путінського режиму навіть тих громадян, які завжди вирізнялися крайньою опозиційністю з огляду на радикальність їхніх ідей. Обтічний, сонцесяйний, многорукий і семидільний, а згодом ще й лоснящійся ботоксною гладдю телевізійний образ Путіна став іконою як для старих сталіністів, так і для молодих націонал-більшовиків. Так поступово Путін перетворювався з «собіратєля общественного мнєнія» на «собіратєля земель». Техніка відволікання населення від власних насущних проблем шляхом зміщення фокусу уваги на близькі до кордонів РФ суб’єкти, у яких буцімто стогнуть під чужоземним гнітом "рускіє люди", демонструвала нечувані успіхи. Саме тому з благословення чекістського режиму російські телевізійники стали жити у діапазоні «від війни до війни», то голодуючи у міжсезоння, немов крокодили у ямі, то люто шматуючи чергову жертву воєнної агресії, як це було під час інтервенції російської армії у Грузію 2008 року. При цьому «всевидяще око» російського ТВ здатне знаходити як вічні інтереси Росії на всій земній кулі, так і тих, хто їм протистоїть. Зловіще «закулісьє», що плете інтриги проти Росії, завжди присутнє у відеоряді як наратив. Поступово така проста тактика перетворилась у новий алгоритм взаємодії влади і народу: все, що було сказане першою особою, говорилось виключно у світлі камер, піддавалось майже неможливій «естетизації» його образу з огляду на вкрай бідний генетичний матеріал і що саме головне: телевізор став тлумачем, своєрідним верховним архієреєм, що читає послання з нагоди знакових дат календаря. Тому коли парламент РФ приймає нову воєнну доктрину, що визначає право силою зброї захищати інтереси етнічних рускіх за межами федерації, то телебачення починає цілий цикл передач про нелегке життя діаспори на всьому обширі колишньої імперії. Повість ця триває місяцями, не лише збурюючи бульками злоби товщу російського обивательства, але й змушуючи уряди тих країн, у чий бік показують пальцем, задуматися про безпеку.
З часом почали з’являтися телеведучі «особливої школи» журналістики, з професійно поставленими манерами розмови, методами агресивної обструкції опонентів та маніпулювання думкою аудиторії. Навіть їх сюртуки особливого крою, містять символічний посил на їхню приналежність до культу та великодержавну місію служіння. Телебачення путінської Росії перетворилось на унікальний «медіа-культ», а глядачі - на жертв новітньої секти. Воно має широкий інструментарій маніпулятивного впливу на свідомість апологетів та неминуче веде не тільки до згубної залежності, але й до деградації психіки. Адже природньо, що людина не може перманентно перебувати у стані стресу та агресії, що транслюється також на 9/10 співвітчизників, без корозії психіки. В Росії було проведено масштабний експеримент над своїм же населенням, нещадно лякаючи його і доводячи до такого стану концентрації агресії та соціальної апатії, що пересилила навіть природні інстинкти: могутній Танатос (страх смерті) давно вже панує у російському соціумі настільки сильно, наскільки реципієнт сприймає суспільні ідеї державних утворень, які століттями «загнивають» і йому загрожують тим же, не маючи змоги безпосередньо перевірити це.
Так щоденно, з року в рік, апелюючи ще й до ілюзорної винятковості росіян як суперетносу, рапортуючи про разючі успіхи російської економіки, і не забуваючи пом’янути ворогів Росії, телебачення нещадно здійснює експеримент над світоглядом росіян. Орієнтація на Москву і її великодержавні проблеми, її заморських ворогів і тимчасових союзників, відволікала широкі народні маси від творчості на грунті власного міста, вулиці, дому. І чим далі від центрів розподілу бюджетних нафтодоларів проживає громадянин РФ, тим разючішою є одвічна самотність пострадянської людини на просторах розхристаного Сходу, її приреченість залишитись сам на сам із єдиним порадником - телевізором. Тому далека Америка, що спить і бачить, як би загарбати Росію, завжди була для нього ближчою, аніж забуті могили предків у мертвих російських «дєрєвнях». Тому в свідомості не залишилось місця навіть для органічного націоналізму, оскільки зникла сама підстава - традиціоналізм, «почвєнічєство», зв'язок із рідним серцю отчим домом і погостом. Так, винятково на ілюзорних позиціях, ірраціональних почуттях, при мерехтливому сяйві телеекрана, формувався концепт новітнього російського фашизму.
Джерела цього явища слід шукати в давніх шовіністичних традиціях Московського царства та його спадкоємця - Російської імперії. Відверто вороже ставлення до представників інших народів, що, як правило, перебували на більш високих позиціях в соціальній ієрархії, займаючись переважно виготовленням продукції з вищою доданою вартістю чи інтелектуальною працею, низький рівень релігійної толерантності - характерні риси російського суспільства впродовж останніх 500 років. Для прикладу, цар Ніколай ІІ ніколи сам не ініціював єврейських погромів, цьому годі шукати підтвердження. Проте він був переконаним противником ідеї урівняння іудеїв, як і усіх інших «інославних» підданих імперії у цивільних правах. Свою чорну справу погромщики завжди робили з підбурювання чорносотенного попівства, яке проповідувало російський «большевизм» ще до його авторського оформлення Леніним у гнучку теорію насильства. Бажання повної зрівнялівки, подібної тій, що віками супроводжувала «мірське» життя селян у дєрєвнях Росії, аж до почергового обміну полями, не давало спокою запаленого шовіністичною злобою і ненавистю маргінальному елементу на всьому європейському просторі імперії протягом ХІХ та початку ХХ століття.
Свого часу німецький націонал-соціалізм також з’явився постфактум: поступово інкорпоруючи соціалістичні настрої німецьких робітників, бажання буржуазії сильної влади, що була б запорукою стабільності бізнесу та ідею расової вищості німців, Гітлер означив її згодом саме як націонал-соціалізм. На аверсі цієї медалі спочатку усі читали напис «Aut vincere aut mori!», а на реверсі - «Vae victis!» «Горе переможеним!»
Чому ми говоримо про антисемітизм як одну із одвічних тем саме російського імперського сознанія? Механізми цієї хвороби - тема для окремих фундаментальних досліджень, проте ми не можемо заперечувати того факту, що антисемітизм - це найбільш органічна реакція носіїв будь-якої екстремістської ідеології, що претендує на наднаціональний характер та проповідує насильницькі способи зміни усталеного «світового порядку». Піднімаючись вгору сходинками ілюзорної расової, релігійної, цивілізаційної вищості будь-яка сучасна «бестія» неминуче впирається лобом у двері з готичним написом: всесвітня змова. І скільки б вона не повзала по периметру цього склепіння, шукаючи справжнього входу, хвороблива свідомість нічого, окрім антисемітських гасел їй не годна запропонувати. Сучасний екстремізм має свою традицію, своє «передання», а тому не треба дивуватися, коли ми несподівано дізнаємося, що молодий чоловік із Норвегії на прізище Брейвік виявився ще й антисемітом. Апологети «чистоти» білої раси в усій Західній Європі в міру своїх сил і можливостей підтримують ідею «цивілізаційної» окремішності Росії. Адже так справді зручніше і логічніше: мати справу лише з носіями російських капіталів, аніж з самими росіянами.
Так от, перше ніж брати до рук цей брудний пропагандистський м’яч, що його вперто перекидають на нашу частину поля, треба глянути, що на ньому написано. Якщо з одного боку, як бачимо - «олігархи!» (явище, що стримує не лише економічний розвиток українського суспільства, але й знищує його дух, його мораль), зі зворотнього боку можна не читати. Там написано «євреї». Філологічні вправи у майстерності перекладу прізвищ українських урядовців на єврейський манір не мають меж. Так друзі, ласкаво просимо до пандемоніуму «возрождающегося» фашистського сознанія. У суспільствах колишніх радянських республік термін «фашизм» підданий містифікації, зазнав смислової гіперболізації та із знаряддя політичного дискурсу став знаряддям пропаганди, художнім образом, що обтяжений власною географією та історією. Наскільки неправильно називати німецьких націонал-соціалістів фашистами, настільки ж неправильно застосовувати цей термін і до путінського режиму. Окрім того, у першому випадку ми маємо справу з давнім минулим, у другому ж - цілком не ймемо віри, що подібне може відбуватися знову та ще й з нашими сучасниками.
Путінський режим настільки є неофашистським, наскільки апелює до славного радянського минулого, без огляду на те, що більшовизм є тоталітарною ідеологією і практикою насильства, що під маскою «класової боротьби» так само успішно здійснював геноциди «малих народів», як і нацисти на окупованих територіях. Цю разючу подібність двох тоталітарних режимів минулого ми воліємо не помічати, адже як відомо - переможців не судять. Громадськість зв’язана історичним фактом, що СРСР переміг у війні з фашизмом, а оскільки Російська Федерація є його правонаступницею, то ніякого фашизму у Росії буцімто й бути не може. Успіхи "совєтського" минулого - чи не єдина площина, на яку може обпертися режим Путіна, апелюючи до імперських амбіцій росіян. Проте в Україні точкою біфуркації, що означила прагнення її мешканців порвати із перманентним періодом належності до Російської імперії, був момент повалення першого пам’ятника Леніну. Сам по собі «ленінопад» є рухом антиколоніальним, могутнім емоційним чинником конструювання нового ладу. В Росії ж симбіоз символів та смислів імперського та радянського минулого виродився у гібридні форми фашизму, наслідком якого і є мовчазна згода широкого загалу на лукаву воєнну агресію проти України - гібридну війну.
Як і раніше, коли українці мали реальну можливість знищити імперію, ми чуємо заклик до російських громадян, що годі, мовляв мати справу з їхніми «гетьманами», нам треба мати справу з «козаками». У цих словах рівно стільки расової зверхності, скільки й спраглої надії: «Ну підіграйте ж нам! Ради чистоти нашої теорії про хохлів-запроданців, шо споконвіку продавали своє первородство за миску чечевичної юшки!». Звичайно ж, вони хотіли б чимось заманити частину українського народу на затінену сторону поля, звідси така епічність і компіляція Гоголівських мотивів. Проте з українськими козаками вони вже й так мають справу по всій лінії фронту і добре про це знають! Звідки ж така фанатична впертість у сповідуванні очевидних єресей: мовляв, російских військ на території України не було ніколи. Ви самі винуваті. У вас громадянська війна.
Отут ми підійшли до найбільш важливого моменту у розумінні ворожої пропаганди...
Окончание и оригинал ЗДЕСЬ: Микола ГАРАЩУК. Сучасний російський фашизм: витоки та актуальні питання
Хорошо было б, чтобы в Минстеце и АП прочитали и прониклись...