Умань-Летичів-Меджибіж-Кам’янець-Подільський-Хотин: травнева екскурсія
Вже традиційно на травневі свята четвертий рік підряд я не сиджу у Львові і не їду на шашлики із друзями за місто, як це роблять більшість моїх знайомих, а проводжу ці дні у поїздках та екскурсіях. Якщо у минулі роки я повністю була захоплена мандрівками по сонячному Закарпаттю (спочатку Драгобрат, а рік потому почалися екскурсії по Мукачеву, Ужгороді, Береговому, Хусті, Долині нарцисів і т.п.), то цього року я вирішила податися трохи на схід, зачепивши своїм оглядом такі визначні пам’ятки як національний дендрологічний парк «Софіївка» в Умані та фортифікаційні споруди Меджибожу, Летичева, Кам'янця-Подільського та Хотина. У результаті протягом усієї поїздки ми встигли побувати у Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській та Чернівецькій областях.
Під катом - дуже багато тексту та фото.
Отже, 30 квітня об 22:30 наші автобуси на чолі з керівниками Михом і Пашею, рушили з пл. Петрушевича на схід. Нічний переїзд видався не таким важким як передбачалося, однак не можу сказати, що ми цілу дорогу спали ;-). Нічне розпивання алкоголю, ясна річ, ніхто не відміняв, а навпаки, навіть включили у програму заходів ;-).
День перший. Умань, дендропарк «Софіївка»
Дороги Вінницької та Черкаської областей здивували відсутністю цивілізованих автозаправок та пунктів зупинок на вимогу. Скромний кіоск з кавою-чаєм-пивом-водичкою на трасі і туалет тіпа сортір один на всю округу - ось і вся придорожня інфраструктура, ніяких заїздів, магазинів і тому подібних проявів цивілізації.
Умань
Умань на нас враження не справив - типове пострадянське місто з архітектурою доби Хрущова, новобудовами на окраїні міста, танком на одному з «кілець» міста та великою кількістю навчальних закладів (інститутів, коледжів, училищ). Великі торговельні мережі тут не надто розвинені (супермаркет «Сільпо» наразі у них побудований, але ще не функціонує). Асортимент товарів теж не вражає - навіть на вокзалі неможливо придбати цигарки тієї марки, до якої ти звик у Львові. Особливо це зачепило наших шоферів, для яких цигарки були доволі болючим питанням. Зате ціни абсолютно львівські, що й нас здивувало.
Умань вважається центром хасидизму. Це місто в Черкаській області стало своєрідною Меккою для хасидів усього світу, бо тут знаходиться їхня святиня - могила Ребе Нахмана. Минулого року до Умані на відзначення Нового року за іудейським календарем (Рош ха-Шан), який припадав на 29-30 вересня, приїхало майже 20 тис. паломників - хасидів.
Хасидизм - це містичне відгалуження юдаїзму, що сформувалося у XVIII столітті. Духовний наставник хасидів, рабин Нахман (Ребе Нахман) народився у Хмельницькій області, а в Умані оселився незадовго до своєї смерті. Тут 1810 року його поховали. З тих пір це місто стало центром поклоніння хасидів, куди вони з’їжджаються з усього світу на єврейський Новий рік. 1920 року уряд ухвалив рішення знести цвинтар, а землю віддати для будівництва житлових будинків. Тоді один із заможних київських євреїв купив ділянку землі з могилою Нахмана і збудував на цьому місці будиночок. Проте паломництво до могили цадика (святого) відновилося лише наприкінці 80-х років.
Хасиди вважають, що для єврейської історії Ребе Нахман зробив те, чого не зробив до нього жоден цадик, - він залишив своїм послідовникам заповіт, в якому пообіцяв клопотати за кожного, хто прийде на його могилу, прочитає десять молитов і подасть милостиню. Відтак стає зрозуміло, чому хасиди усього світу намагаються обов’язково відвідати Умань.
Головна заповідь свята Рош-Га-Шана - сурмлення в шофар (баранячий ріг). У ці дні воно звучить на ранкових богослужіннях в усіх синагогах. А через десять днів після юдейського Нового року настає Йом Кіпур, День спокути. Це найсвятіший у єврейському календарі день строгого посту та молитви.
Доїджаємо до Уманського аграрного університету, у готелі від якого ми маємо розташуватися на ніч та будівлі якого разом з Уманським сільськогосподарським інститутом межують одразу із «Софіївкою».
Коротка довідка. Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України є шедевром світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII - початку XIX століття. Площа парку складає 168,9 гектара. Парк заснований у 1796 р. багатим польським магнатом Станіславом Потоцьким на честь його дружини Софії, грекині за походженням, і був подорований їй до дня іменин у травні 1802 року. Архітектором «Софіївки» був талановитий польський військовий інженер Людвік Метцель, сам парк будувати та впорядковували кріпаки Станіслава Потоцького; щодня на будівництві працювало близько 800 чоловік. За задумом її творців «Софіївка» є наочною ілюстрацією до поем Гомера «Іліада» та «Одіссея», де кожна композиція чи мала архітектурна форма містить певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події. Парк відігравав роль райського оазису у степовій зоні українських земель, і мав нагадувати Софії про її батьківщину.
У 1832 р. «Софіївка» передається Київській державній палаті. З 1836 р. по 1859 р. парк знаходився у віданні управління військових поселень і називався тоді (мав неофіційну назву) «Царицин сад». Цей період вважається періодом розквіту парку, саме тоді для упорядкування парка запрошується академік архітектури А.І. Штакеншнейдер.
У 1859 р. парк перейшов у відання головного училища садівництва. Вченим В.В. Пашкевичем на площі 2 гектари створюється англійський парк, де зібрано понад 100 видів і форм рідкісних дерев та чагарників.
У 1929 р. «Софіївку» оголошують Державним заповідником. У часи Другої Світової війни у парку було зруйновано багато архітектурних пам’яток. До 1955 року парк кілька разів підпорядковується різним відомствам та міністерствам, а у 1955 р. його передають у відання НАН України.
У вересні 1996 р. «Софіївка» святкувала 200-річчя з часу свого заснування і на сьогодні парк займає близько 45 гектарів.
Національний дендрологічний парк «Софіївка» став одним із семи чудес України. Воно й не дивно - там таки вартує побувати хоч раз у житті, місце просто фантастичне!
Більше інформації можна знайти у Вікіпедії - http://uk.wikipedia.org/wiki/Софіївка_(дендропарк) , http://www.sofiyivka.org.ua/
Після виснажливої кількагодинної екскурсії десь під обід ми поїхали поселятися. Хостел виявився цілком пристойним (http://udau.edu.ua/hotel.php ), з санвузлами на блок та кухнею з холодильником та чайником, телевізором у номері. Поселившись, першою думкою було йти пошукати десь їжу; левову частку запасів їжі ми з’їли ще вночі, перетворивши хавку у закусон, трохи запасів залишилося, однак давитися канапками другу половину доби нам щось не хотілося. Тож, зібравшись з Михом, Пашею, нашою співробітницею Анничкою та моїм чоловіком, ми вирішили піти пошукати найближче кафе щоб пообідати.
Найближче кафе через дорогу від нашого хостела під назвою «Слобода» (http://www.interflora.in.ua/sloboda.html) виявилося «забігайлівкою на 100 грам» - тобто зайшов, випив і пішов собі далі. Перших страв у них взагалі не було; як ми потім здогадалися, у них була одна камфорка на весь бар, тож усі замовлення готувались по черзі і дуже довго. І коли ми замовили собі повний комплекс, друге + салат, на свої деруни в горщику ми чекали рівно годину часу. Наші студіки взагалі були офігівші бідні - їх-то прийшло з нами ще чоловік так з 10-12, на своє замовлення вони чекали ще довше. Правда, варто відзначити, що готують там непогано; звичайно, їм трохи далеко до наших барів, до яих ми звикли у Львові (та ж «Львівська брама» на Дорошенка, куди ми періодично ходимо), але для перекусу може бути, принаймні ми вийшли звідти з почуттям ситого шлунку.
Пообідавши з такими пригодами, ми повернулися у хостел і полягали на кількагодинний сон. Ввечері у нас була запланована зустріч з завідувачкою однієї з кафедр Уманського агарарного університету та поздка на шашлик у один з найпопулярніших відпочинкових комплексів в Умані - «Шинок на околиці» (http://www.interflora.in.ua/shynok.html). Про цей заклад Мих дізнався ще у Львові, броузаючи інтернет у пошуках вечірнього дозвілля, тож одразу по приїзді в Умань він зателефонував туди і замовив один будиночок.
«Шинок на околиці» виявися справді пристойним та різноплановим закладом відпочинку - ресторан, будиночки для компаній, готель, сауна, більярд (два столи російського і один «американки»), боулінг (3 доріжки), звіринець, ігрові автомати. Заклад знаходиться на околиці міста, по дорозі на Бершадь, їхати на таксі 15 хвилин (обійшлося у 25 грн).
Ресторан того вечора був занятий якоюсь однією великою компанією (ми пізніше зрозуміли, що це була зустріч випускників), усі будиночки на території були заняті. До речі про будиночки (їх можна роздивитися на ссилці вище) - цегляні приміщення (зазначу - не дерев’яні, не з соломи, а саме цегляні - для відвідувачів в усі пори року), у кожному з яких є кімната із столом та лавками для застілля, обладнана телевізором та каміном, а також при вході у будиночок є туалет (не треба бігти у пошуках клозету по всій території комплексу). Окрім того, збоку на стіні висить телефон із інструкцією куди зателефонувати щоб отримати ту чи іншу послугу. Скажімо, хочеш щось дозамовити - телефонуєш на бар і замовляєш чого душа бажає, хочеш замовити більярд - дзвониш за вказаним номером і тебе вже чекає стіл з твоїм більярдом; таким чином ми і замовили 2 години гри у «американку». Словом, фасон - не треба нікуди бігати, все для тебе, сидиш і просто відпочиваєш. Як нам мене, дуже зручно, нам би такі комунікації у наші заміські ресторани.
Єдиний мінус, який ми відзначили - це повільність обслуговування; перші страви нам принесли доволі швидко, а от шашлик несли цілу годину. Чи це вже специфіка сфери харчування самого Уманя, чи зіграло роль 100%-на завантаженість відвідувачами закладу, однак обслуговування у них ну трохи заповільне. Ціни, до речі, цілком пристойні - не скажу що дешево, однак, як на мене, трохи нижчі, ніж у аналогічних ресторанах на Львівщині чи Закарпатті. Якщо ж розглядати той же бар «Слобода», то там навпаки, ціни абсолютно львівські, однак асортимент страв бажає кращого.
День другий. У дорозі - Летичів, рибний базар та замок у Меджибожі
Підйом о 7:30, нашвидкуруч приготовлений сніданок з продуктів, привезених зі Львова (благо, що у хостелі у кожному номері є холодильник і тому нічого не попсувалося), гарячий чай і швидке виселення з хостела. Вранці дуже холодно, з ночі падає дощик; від холоду натягую на себе гольфик-термобілизну (у якій зазвичай їджу на лижі) та два светри - за вікном температура ледве дотягує до 10 С. При такій погоді виїджаємо з Уманя і рухаємо на схід.
Летичів
Туристична привабливість Летичева, райцентра Хмельницької області, могла б базуватися на трьох китах: замково-монастирському комплексі в центрі міста, могилі Кармалюка та знаменитому рибному базарі. Бонус: зручне розташування поселення. Летичів лежить на автошляху Хмельницький-Вінниця, в 50 км від Хмельницького.
Вперше згадується в XII ст. у зв’язку з нападами на нього монголо-татар, хоча деякi дослiдники виводять іншу дату - 1411 p. В XV ст. було побудовано фортецю; спочатку фортеця була деревяною. У 1466 р. король Польщі Стефан Баторій надає Летичову магдебурзьке право. Наприкінці XVI ст. було зведено нову - муровану фортецю, залишки якої ми спостерігаємо прямуючи трасою Вінниця - Хмельницький.
У 1835 р. тут був похований Устим Кармелюк. Тут йому споруджено пам’ятник висотою 10 м (1974 р.), встановлено меморiальну дошку на мiсцi тюрми, де в 1827 p. вiн був ув’язнений.
Більше інфи можна глянути на http://uk.wikipedia.org/wiki/Летичів .
У Летичеві після екскурсії мій чоловік і Мих раптово зголодніли і заглянули у бар, що знаходиться недалеко від замково-монастирського комплекса. У той час як наші студенти штурмували місцевий магазин, Мих з Косьою спокійно сиділи на другому поверсі цього ж будинку у кафе-барі «Смак» і жували свої салати (бар, до речі, виявився непоганим як на зовнішій вигляд, так і за обслуговуваням). Вічний голод у дорозі переслідував їх аж до самісінького Львова ;-)))).
Виїхавши з центру Летичева, наступною зупинкою був рибний базар на околиці Летичева. Вийшовши з автобусів, народ порозбігався по усій території базару; згодом по одному люди почали підтягуватися до автобуса з своїми «уловами». «Ну, все, мені капець», подумала я, сидячи весь цей часу автобусі і спостерігаючи, як наші потихеньку зносять до автобуса свої «здобутки»; хто не в курсі, нагадаю, у мене алергія на рибу, я її не їм ні у якому вигляді і навіть від концентрованого запаху копченої та смаженої риби мені може стати погано. Проте мене врятували наші шофери, які видали усіх целофанові кульочки і суворо наказали складати усі рибні запаси у спеціально виділене місце у багажнику автобуса.
Меджибіж
Меджибіж (колишнє Межибоже, рос. Меджибож, пол. Międzybórz або Międzyborz або Międzybóż, нім. Medschybisch їдиш מעזשביזש - Межибіж) - селище міського типу в Україні, в Летичівському районі Хмельницької області. Знаходиться Меджибіж в 25 км. на схід від обласного центру, в кілометрі від траси Хмельницький-Вінниця, при впадінні річки Бужок у Південний Буг, за 20 км від залізничної станції Деражня на лінії Гречани-Жмеринка-Подільська. Назва походить від того, що поселення розташоване «межи Бугами»: тут Південний Буг з’єднується з своєю лівою затокою Бужком.
Перша письмова згадка про місто з'явилася - у Іпатіївському літописі від 1146-1148 рр., коли київський князь Ізяслав Мстиславич передав у власність Святославу Всеволодовичу п’ять міст, серед яких і «Межибоже». Місто відоме з XII століття як «Побужжя», що мало торгові зв’язки з іншими поселеннями Волині та Київщини.
У ХІІІ столітті Меджибіж належав до Болохівської землі і мав дерев’яну фортецю з земляними валами. Ця фортеця була знищена за часів боротьби князя галицького з монголо-татарами у 1241 р. Наслідком тієї війни було знесення всіх укріплень українських міст близько 1255 р.. Після цього край попав під безпосередню владу татар і залишався під нею майже 100 років. Великий князь Литовський Ольгерд завоював Поділля у 1362 р. і місто стало належати до Луцької землі і потім до князівства Литовського. У 1444 р. поляки приєднали Меджибіж до Польщі, створивши Меджибозьку округу.
Перші відомості про мурований замок Меджибіжа з'явилися у 1516 році. З 1540-го року і майже 200 років містом володіли магнати Сєнявські. В 1593 році Адам Сєнявський надав місту магдебурзьке право.
Меджибіж відомий не тільки своїм замком, а ще й руїнами костелу 1600 р., поруч - залишки домініканського монастиря. Місто є колискою хасидизму, саме тут і похований засновник релігії - філософ Ізраїль Бешт. Наприкінці травня за юдейським календарем хасиди з’їжджаються в Меджибіж, відзначити початок щорічного свята Шавуот - свята дарування Творцем Тори єврейському народу на горі Синай і помолитися на місці поховання Баал Шем Това. Паломництво хасидів дає можливість жителям Меджибожа, в якому практично немає промисловості, заробити трохи грошей, здаючи їм квартири і продаючи скромні сувеніри - хутряні шапки, вироби народних ремесел і т.п.
Більше інфи можна глянути на http://uk.wikipedia.org/wiki/Меджибіж та http://www.castles.com.ua/n21n.html .
Замок у Меджибожі непогано зберігся, загалом враження склалися по нього дуже позитивні. Правда, ми не чекали, що вхід на територію замку цього року стане платним (4 грн), у той час як на самій території замку в основному й немає на що дивитися - можна зайти за браму і пофотографувати залишки церкви і мури звідти і при цьому нічого не платячи.
На обід-вечерю (це вже було між 16-ю і 17-ю годинами) ми зупинилися у придородньому ресторані в українському стилі під однойменною назвою. Територія ресторану нагадує стиль ужгородської «Деци у нотаря», однак з місцевим колоритом.
Готують там непогано, ціни пристойні, однак при групових замовленнях ми помітили, що тут можливі махлювання з рахунками; ясна річ, заклад при дорозі і нагрівати попутніх відвідувачів це їхній додатковий заробіток. Однак і ми не лопухи, щоб це не помітити ;-).
А ще одразу біля цього ресторану знаходиться комфортабельний готель з такою ж назвою.
День ми завершили у переїзді до Кам’янця-Подільського, де і заночували у кількох готелях. Наша частина групи поселилася у «Гала-готелі», одному з кращих готелів міста (http://www.gala-hotel.com/). Після поселення ми вирушили шукати корпус із більярдом, який включався у пакет послуг, де провели весь вечір, граючи на пари у російський більярд.
День третій. Кам’янець-Подільський, Хотин і повернення додому
Сніданок у «Гала-готелі» видався просто суперовим - кашка з сухофруктами, варені яйця, картопля по-домашньому з пристойними сососками та чай-кава-сік на вибір. Після сніданку ми виселилися з готелю та виїхали на екскурсію по Кам’янцю-Подільському.
Кам’яне́ць-Поді́льський (пол. Kamieniec Podolski; рос. Каменец-Подольский) - місто обласного підпорядкування в Україні, центр Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Колишня назва - Кам’янець. За археологічними джерелами, виникнення Кам’янця датується кінцем XII століття - початком XIII століття. Саме цій версії віддають перевагу сучасні дослідники серед чотирьох гіпотез про заснування Кам’янця-Подільського.
Місто було у складі Київської Русі, в XIII-XIV роках - Галицько-Волинського князівства, потім було захоплене монголо-татарами. З другої половини XIV століття під Литвою; з 1430 - Польщею, с 1463 року - центр Подільського воєводства, перетворено у фортецю.
У середньовіччя Кам’янець був ремеслово-торговельним центром, за розвитком не поступався таким містам, як Львів и Київ. У 1672 р. захоплений Туреччиною, в 1699 р. повернений до Польщі. В 1793 р., після третього поділу Польщі, разом з усією правобережною Україною відійшов до Російської імперії (1795-97 роках центр Подільського намісництва, у 1797-1917 роках - Подільській губернії). В 1918-1921 роках - головний центр формування військ Української Народної Республіки. За радянської влади - велике промислове місто. У 1937-1941 роках - центр Кам’янець-Подільської області. З 1991 р. - у складі незалежної України.
Старе місто - це справді унікальний містобудівний комплекс площею 121 га, відокремлений від решти районів глибоким каньйоном ріки Смотрич. Його архітектура зберегла зразки культур різних народів (українців, росіян, поляків, вірмен, турків) та релігій (християнства: православ’я і католицизму, іудаїзму, ісламу).
Однією з унікальних інженерних споруд заповідника є Замковий міст, що з’єднує місто та Замковий комплекс. До наших днів збереглася система ходів і казематів. Звісно, перлиною Кам’янця-Подільського є замок Стара фортеця.
Екскурсія у замок почалася трохи незвично - з боку річки, так би мовити, з протилежного боку, від Хрестовоздвиженської церкви (1799-1801 рр.). Звідти якраз було цікаво оглянути панораму всього міста та обійти мури Старої та Нової фортеці.
Перша значна розбудова замку відбулася протягом кінця XIV-середини XV століття, її розпочав краківський воєвода Спитко Мельштинський, котрий володів Кам’янцем чотири роки (1395-1399) і загинув у битві з татарами. В середині XV століття замок було переплановано. Старі башти модернізовано, закладено 10 нових (2 з них не збереглися). Друга реконструкція відбулася в середині XVI століття під керівництвом військового інженера і архітектора Іова Претфеса, який збудував дві башти - Нову західну та Нову східну (над давнім колодязем, що зберігся донині), а також Польну браму з мостом, рештки якого нещодавно були віднайдені реставраторами.
На початку XVII століття, з появою дальнобійної артилерії, військовий спеціаліст Теофіл Шомберг збудував перед західним фасадом замку кам’яно-земляні бастіонні укріплення, що дістали назву Нової фортеці.
Однак, незважаючи на модернізацію, 1672 року кам’янецький замок захопили турецькі війська на чолі з султаном Магометом IV. Причина поразки поляків була не в ненадійності укріплень, а в історичних умовах розвитку Речі Посполитої, яка на той час виявилася непідготовленою, щоб протистояти численній турецькій армії.
У XVIII - XIX столітті з півночі та півдня були прибудовані два бастіони, у внутрішньому дворі зведені корпуси казарм. Однак, незважаючи на численні реконструкції, замок являє собою єдиний архітектурний ансамбль.
У 1928 році за постановою Ради Народних Комісарів СРСР замок у числі деяких інших споруд Старого міста був оголошений республіканським історико-культурним заповідником.
Більше інформації можна прочитати на ресурсах http://misto.k-p.net.ua/istoria/forteca.shtml , http://uk.wikipedia.org/wiki/Кам’янець-Подільський , http://www.castles.com.ua/kamianeccyna.html
Незважаючи на безперечну цікавість замка як фортифікаційної споруди та її історичне значення у нашій історії, сам об’єкт мене трохи розчарував. Чому саме - важко сказати: чи то сам об’єкт не виправдав моїх сподівань (очікувалося щось більш грандіозне та захопливе), чи то у порівнянні із іншими замками у нас в Україні кам’янецький замок чогось опустився на нижчі місця у моєму особистому хіт-параді фортифікацій…Важко сказати. Я почувалася дитиною, якій купили кіндер-сюрприз, у якому не виявилося іграшки. Тобто ззовні замок справляє враження і дуже гарно виглядає, а заходиш на його територію - і нічого особливого. Мабуть, вся проблема у нерозвинутій інфраструктурі території замку - немає ні сувенірних крамниць (була якась одна, проте вона була зачинена), ні пунктів харчування, плюс лише у тому, що є туалет.
Походивши по місту після екскурсії, по совету друзей за порадами одного знайомого Миха, ми зайшли на обід у бар «Ніка», що знаходиться неподалік від замку (навпроти піцерії «Нью-Йорк»). Пообідали ми там славно - порції у них просто кінські, готують дуже смачно і все з’їсти просто неможливо. Тож з «Ніки» ми не виходили, а втикочувалися наче колобки ;-))).
Хотин
До Хотина ми приїхали під самий обід, десь біля 14-ї години. Трохи історії.
Завдяки вигідному стратегічному положенню Хотин відіграв значну ролю в історії України, Молдавії, Польщі, Туреччини та Російської імперії. З X століття входив до складу Київської Русі, згодом - Галицько-Волинського князівства. З 1373 р. Хотин увійшов до складу Молдавії.
На території Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця» знято понад 50 кінофільмів. Серед них: «Захар Беркут», «Тарас Бульба», «Чорна стріла», «Могила Лева», «На війні як на війні», «Русалочка», «Сказання про доблесного лицаря Айвенго».
Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у IX столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв’язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з’єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав’ям.
У 1250 - 1264 роках князь Данило Галицький і його син Лев, перебудовували фортецю. Навколо неї з’явилися семиметрова кам’яна стіна та рови шириною до 6 метрів. У північній частині фортеці звели нові невеликі укріплення. У другій половині XIII ст. її перебудовували генуезці.
У 1340-х роках Хотин увійшов до складу Угорського королівства, а з 1375 року вже перебував у складі Молдавського князівства. Молдавський володар воєвода Стефан III Великий значно розширив межі фортеці.
Історія Хотинської фортеці дуже насична, варто більше прочитати на сайтах http://uk.wikipedia.org/wiki/Хотинська_фортеця , http://www.castles.com.ua/n9n.html , http://karpaty.net.ua/articles_03/hotyn.php , http://uk.wikipedia.org/wiki/Хотин .
Сама фортифікаційна споруда мені сподобалася чи не найбільше - знов ж таки, що зіграло у цьому роль, мені важко сказати; чи це вид на Дністер, чи прогулянка по валах, чи загалом відкритий простір, що дозволює оглянути фортецю прискіливіше і зі всіх боків - не знаю…Мабуть, це все трохи суб’єктивно :-).
Висновки
1. Перед екскурсією варто прочитати більше інформації про місця, які плануєте відвідати - маршрут довгий, непростий, часу зазвичай мало для того щоб слухати екскурсовода, паралельно фотографувати і бігати по крамницях та ятках у пошуках сувенірів. Я досі не можу пережити, як це я не встигла придбати матеріали про дендропарк «Софіївку».
2. Оскільки поїздка передбачає екскурсію по половині України, треба ретельно вивчити прогноз погоди у тих областях, регіонах. З погодою ми вгадали, всі речі, які ми взяли, нам знадобилися, хоча рюкзак у нас був мінімальний.
3. Стосовно пунктів харчування - варто перед поздкою побровзати нет, пошукати де які діють торговельні мережі, піцерії. Ситуація із Закарпаттям, де заходиш у першу-ліпшу кнайпу і смачно наїдаєшся, тут не проходить.
Практично все. Додам ще одне - ті місця вартує відвідати. Хоча б раз у житті ;-).
P.S. Фото by me & Мих. Всі фото, як завжди, лежать у моїй галереї у альбомі "Софіївка-Меджибіж-Кам’янець-Подільський-Хотин" - http://jolie.gallery.ru/watch?a=hVV-cuDS .
Під катом - дуже багато тексту та фото.
Отже, 30 квітня об 22:30 наші автобуси на чолі з керівниками Михом і Пашею, рушили з пл. Петрушевича на схід. Нічний переїзд видався не таким важким як передбачалося, однак не можу сказати, що ми цілу дорогу спали ;-). Нічне розпивання алкоголю, ясна річ, ніхто не відміняв, а навпаки, навіть включили у програму заходів ;-).
День перший. Умань, дендропарк «Софіївка»
Дороги Вінницької та Черкаської областей здивували відсутністю цивілізованих автозаправок та пунктів зупинок на вимогу. Скромний кіоск з кавою-чаєм-пивом-водичкою на трасі і туалет тіпа сортір один на всю округу - ось і вся придорожня інфраструктура, ніяких заїздів, магазинів і тому подібних проявів цивілізації.
Умань
Умань на нас враження не справив - типове пострадянське місто з архітектурою доби Хрущова, новобудовами на окраїні міста, танком на одному з «кілець» міста та великою кількістю навчальних закладів (інститутів, коледжів, училищ). Великі торговельні мережі тут не надто розвинені (супермаркет «Сільпо» наразі у них побудований, але ще не функціонує). Асортимент товарів теж не вражає - навіть на вокзалі неможливо придбати цигарки тієї марки, до якої ти звик у Львові. Особливо це зачепило наших шоферів, для яких цигарки були доволі болючим питанням. Зате ціни абсолютно львівські, що й нас здивувало.
Умань вважається центром хасидизму. Це місто в Черкаській області стало своєрідною Меккою для хасидів усього світу, бо тут знаходиться їхня святиня - могила Ребе Нахмана. Минулого року до Умані на відзначення Нового року за іудейським календарем (Рош ха-Шан), який припадав на 29-30 вересня, приїхало майже 20 тис. паломників - хасидів.
Хасидизм - це містичне відгалуження юдаїзму, що сформувалося у XVIII столітті. Духовний наставник хасидів, рабин Нахман (Ребе Нахман) народився у Хмельницькій області, а в Умані оселився незадовго до своєї смерті. Тут 1810 року його поховали. З тих пір це місто стало центром поклоніння хасидів, куди вони з’їжджаються з усього світу на єврейський Новий рік. 1920 року уряд ухвалив рішення знести цвинтар, а землю віддати для будівництва житлових будинків. Тоді один із заможних київських євреїв купив ділянку землі з могилою Нахмана і збудував на цьому місці будиночок. Проте паломництво до могили цадика (святого) відновилося лише наприкінці 80-х років.
Хасиди вважають, що для єврейської історії Ребе Нахман зробив те, чого не зробив до нього жоден цадик, - він залишив своїм послідовникам заповіт, в якому пообіцяв клопотати за кожного, хто прийде на його могилу, прочитає десять молитов і подасть милостиню. Відтак стає зрозуміло, чому хасиди усього світу намагаються обов’язково відвідати Умань.
Головна заповідь свята Рош-Га-Шана - сурмлення в шофар (баранячий ріг). У ці дні воно звучить на ранкових богослужіннях в усіх синагогах. А через десять днів після юдейського Нового року настає Йом Кіпур, День спокути. Це найсвятіший у єврейському календарі день строгого посту та молитви.
Доїджаємо до Уманського аграрного університету, у готелі від якого ми маємо розташуватися на ніч та будівлі якого разом з Уманським сільськогосподарським інститутом межують одразу із «Софіївкою».
Коротка довідка. Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України є шедевром світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII - початку XIX століття. Площа парку складає 168,9 гектара. Парк заснований у 1796 р. багатим польським магнатом Станіславом Потоцьким на честь його дружини Софії, грекині за походженням, і був подорований їй до дня іменин у травні 1802 року. Архітектором «Софіївки» був талановитий польський військовий інженер Людвік Метцель, сам парк будувати та впорядковували кріпаки Станіслава Потоцького; щодня на будівництві працювало близько 800 чоловік. За задумом її творців «Софіївка» є наочною ілюстрацією до поем Гомера «Іліада» та «Одіссея», де кожна композиція чи мала архітектурна форма містить певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події. Парк відігравав роль райського оазису у степовій зоні українських земель, і мав нагадувати Софії про її батьківщину.
У 1832 р. «Софіївка» передається Київській державній палаті. З 1836 р. по 1859 р. парк знаходився у віданні управління військових поселень і називався тоді (мав неофіційну назву) «Царицин сад». Цей період вважається періодом розквіту парку, саме тоді для упорядкування парка запрошується академік архітектури А.І. Штакеншнейдер.
У 1859 р. парк перейшов у відання головного училища садівництва. Вченим В.В. Пашкевичем на площі 2 гектари створюється англійський парк, де зібрано понад 100 видів і форм рідкісних дерев та чагарників.
У 1929 р. «Софіївку» оголошують Державним заповідником. У часи Другої Світової війни у парку було зруйновано багато архітектурних пам’яток. До 1955 року парк кілька разів підпорядковується різним відомствам та міністерствам, а у 1955 р. його передають у відання НАН України.
У вересні 1996 р. «Софіївка» святкувала 200-річчя з часу свого заснування і на сьогодні парк займає близько 45 гектарів.
Національний дендрологічний парк «Софіївка» став одним із семи чудес України. Воно й не дивно - там таки вартує побувати хоч раз у житті, місце просто фантастичне!
Більше інформації можна знайти у Вікіпедії - http://uk.wikipedia.org/wiki/Софіївка_(дендропарк) , http://www.sofiyivka.org.ua/
Після виснажливої кількагодинної екскурсії десь під обід ми поїхали поселятися. Хостел виявився цілком пристойним (http://udau.edu.ua/hotel.php ), з санвузлами на блок та кухнею з холодильником та чайником, телевізором у номері. Поселившись, першою думкою було йти пошукати десь їжу; левову частку запасів їжі ми з’їли ще вночі, перетворивши хавку у закусон, трохи запасів залишилося, однак давитися канапками другу половину доби нам щось не хотілося. Тож, зібравшись з Михом, Пашею, нашою співробітницею Анничкою та моїм чоловіком, ми вирішили піти пошукати найближче кафе щоб пообідати.
Найближче кафе через дорогу від нашого хостела під назвою «Слобода» (http://www.interflora.in.ua/sloboda.html) виявилося «забігайлівкою на 100 грам» - тобто зайшов, випив і пішов собі далі. Перших страв у них взагалі не було; як ми потім здогадалися, у них була одна камфорка на весь бар, тож усі замовлення готувались по черзі і дуже довго. І коли ми замовили собі повний комплекс, друге + салат, на свої деруни в горщику ми чекали рівно годину часу. Наші студіки взагалі були офігівші бідні - їх-то прийшло з нами ще чоловік так з 10-12, на своє замовлення вони чекали ще довше. Правда, варто відзначити, що готують там непогано; звичайно, їм трохи далеко до наших барів, до яих ми звикли у Львові (та ж «Львівська брама» на Дорошенка, куди ми періодично ходимо), але для перекусу може бути, принаймні ми вийшли звідти з почуттям ситого шлунку.
Пообідавши з такими пригодами, ми повернулися у хостел і полягали на кількагодинний сон. Ввечері у нас була запланована зустріч з завідувачкою однієї з кафедр Уманського агарарного університету та поздка на шашлик у один з найпопулярніших відпочинкових комплексів в Умані - «Шинок на околиці» (http://www.interflora.in.ua/shynok.html). Про цей заклад Мих дізнався ще у Львові, броузаючи інтернет у пошуках вечірнього дозвілля, тож одразу по приїзді в Умань він зателефонував туди і замовив один будиночок.
«Шинок на околиці» виявися справді пристойним та різноплановим закладом відпочинку - ресторан, будиночки для компаній, готель, сауна, більярд (два столи російського і один «американки»), боулінг (3 доріжки), звіринець, ігрові автомати. Заклад знаходиться на околиці міста, по дорозі на Бершадь, їхати на таксі 15 хвилин (обійшлося у 25 грн).
Ресторан того вечора був занятий якоюсь однією великою компанією (ми пізніше зрозуміли, що це була зустріч випускників), усі будиночки на території були заняті. До речі про будиночки (їх можна роздивитися на ссилці вище) - цегляні приміщення (зазначу - не дерев’яні, не з соломи, а саме цегляні - для відвідувачів в усі пори року), у кожному з яких є кімната із столом та лавками для застілля, обладнана телевізором та каміном, а також при вході у будиночок є туалет (не треба бігти у пошуках клозету по всій території комплексу). Окрім того, збоку на стіні висить телефон із інструкцією куди зателефонувати щоб отримати ту чи іншу послугу. Скажімо, хочеш щось дозамовити - телефонуєш на бар і замовляєш чого душа бажає, хочеш замовити більярд - дзвониш за вказаним номером і тебе вже чекає стіл з твоїм більярдом; таким чином ми і замовили 2 години гри у «американку». Словом, фасон - не треба нікуди бігати, все для тебе, сидиш і просто відпочиваєш. Як нам мене, дуже зручно, нам би такі комунікації у наші заміські ресторани.
Єдиний мінус, який ми відзначили - це повільність обслуговування; перші страви нам принесли доволі швидко, а от шашлик несли цілу годину. Чи це вже специфіка сфери харчування самого Уманя, чи зіграло роль 100%-на завантаженість відвідувачами закладу, однак обслуговування у них ну трохи заповільне. Ціни, до речі, цілком пристойні - не скажу що дешево, однак, як на мене, трохи нижчі, ніж у аналогічних ресторанах на Львівщині чи Закарпатті. Якщо ж розглядати той же бар «Слобода», то там навпаки, ціни абсолютно львівські, однак асортимент страв бажає кращого.
День другий. У дорозі - Летичів, рибний базар та замок у Меджибожі
Підйом о 7:30, нашвидкуруч приготовлений сніданок з продуктів, привезених зі Львова (благо, що у хостелі у кожному номері є холодильник і тому нічого не попсувалося), гарячий чай і швидке виселення з хостела. Вранці дуже холодно, з ночі падає дощик; від холоду натягую на себе гольфик-термобілизну (у якій зазвичай їджу на лижі) та два светри - за вікном температура ледве дотягує до 10 С. При такій погоді виїджаємо з Уманя і рухаємо на схід.
Летичів
Туристична привабливість Летичева, райцентра Хмельницької області, могла б базуватися на трьох китах: замково-монастирському комплексі в центрі міста, могилі Кармалюка та знаменитому рибному базарі. Бонус: зручне розташування поселення. Летичів лежить на автошляху Хмельницький-Вінниця, в 50 км від Хмельницького.
Вперше згадується в XII ст. у зв’язку з нападами на нього монголо-татар, хоча деякi дослiдники виводять іншу дату - 1411 p. В XV ст. було побудовано фортецю; спочатку фортеця була деревяною. У 1466 р. король Польщі Стефан Баторій надає Летичову магдебурзьке право. Наприкінці XVI ст. було зведено нову - муровану фортецю, залишки якої ми спостерігаємо прямуючи трасою Вінниця - Хмельницький.
У 1835 р. тут був похований Устим Кармелюк. Тут йому споруджено пам’ятник висотою 10 м (1974 р.), встановлено меморiальну дошку на мiсцi тюрми, де в 1827 p. вiн був ув’язнений.
Більше інфи можна глянути на http://uk.wikipedia.org/wiki/Летичів .
У Летичеві після екскурсії мій чоловік і Мих раптово зголодніли і заглянули у бар, що знаходиться недалеко від замково-монастирського комплекса. У той час як наші студенти штурмували місцевий магазин, Мих з Косьою спокійно сиділи на другому поверсі цього ж будинку у кафе-барі «Смак» і жували свої салати (бар, до речі, виявився непоганим як на зовнішій вигляд, так і за обслуговуваням). Вічний голод у дорозі переслідував їх аж до самісінького Львова ;-)))).
Виїхавши з центру Летичева, наступною зупинкою був рибний базар на околиці Летичева. Вийшовши з автобусів, народ порозбігався по усій території базару; згодом по одному люди почали підтягуватися до автобуса з своїми «уловами». «Ну, все, мені капець», подумала я, сидячи весь цей часу автобусі і спостерігаючи, як наші потихеньку зносять до автобуса свої «здобутки»; хто не в курсі, нагадаю, у мене алергія на рибу, я її не їм ні у якому вигляді і навіть від концентрованого запаху копченої та смаженої риби мені може стати погано. Проте мене врятували наші шофери, які видали усіх целофанові кульочки і суворо наказали складати усі рибні запаси у спеціально виділене місце у багажнику автобуса.
Меджибіж
Меджибіж (колишнє Межибоже, рос. Меджибож, пол. Międzybórz або Międzyborz або Międzybóż, нім. Medschybisch їдиш מעזשביזש - Межибіж) - селище міського типу в Україні, в Летичівському районі Хмельницької області. Знаходиться Меджибіж в 25 км. на схід від обласного центру, в кілометрі від траси Хмельницький-Вінниця, при впадінні річки Бужок у Південний Буг, за 20 км від залізничної станції Деражня на лінії Гречани-Жмеринка-Подільська. Назва походить від того, що поселення розташоване «межи Бугами»: тут Південний Буг з’єднується з своєю лівою затокою Бужком.
Перша письмова згадка про місто з'явилася - у Іпатіївському літописі від 1146-1148 рр., коли київський князь Ізяслав Мстиславич передав у власність Святославу Всеволодовичу п’ять міст, серед яких і «Межибоже». Місто відоме з XII століття як «Побужжя», що мало торгові зв’язки з іншими поселеннями Волині та Київщини.
У ХІІІ столітті Меджибіж належав до Болохівської землі і мав дерев’яну фортецю з земляними валами. Ця фортеця була знищена за часів боротьби князя галицького з монголо-татарами у 1241 р. Наслідком тієї війни було знесення всіх укріплень українських міст близько 1255 р.. Після цього край попав під безпосередню владу татар і залишався під нею майже 100 років. Великий князь Литовський Ольгерд завоював Поділля у 1362 р. і місто стало належати до Луцької землі і потім до князівства Литовського. У 1444 р. поляки приєднали Меджибіж до Польщі, створивши Меджибозьку округу.
Перші відомості про мурований замок Меджибіжа з'явилися у 1516 році. З 1540-го року і майже 200 років містом володіли магнати Сєнявські. В 1593 році Адам Сєнявський надав місту магдебурзьке право.
Меджибіж відомий не тільки своїм замком, а ще й руїнами костелу 1600 р., поруч - залишки домініканського монастиря. Місто є колискою хасидизму, саме тут і похований засновник релігії - філософ Ізраїль Бешт. Наприкінці травня за юдейським календарем хасиди з’їжджаються в Меджибіж, відзначити початок щорічного свята Шавуот - свята дарування Творцем Тори єврейському народу на горі Синай і помолитися на місці поховання Баал Шем Това. Паломництво хасидів дає можливість жителям Меджибожа, в якому практично немає промисловості, заробити трохи грошей, здаючи їм квартири і продаючи скромні сувеніри - хутряні шапки, вироби народних ремесел і т.п.
Більше інфи можна глянути на http://uk.wikipedia.org/wiki/Меджибіж та http://www.castles.com.ua/n21n.html .
Замок у Меджибожі непогано зберігся, загалом враження склалися по нього дуже позитивні. Правда, ми не чекали, що вхід на територію замку цього року стане платним (4 грн), у той час як на самій території замку в основному й немає на що дивитися - можна зайти за браму і пофотографувати залишки церкви і мури звідти і при цьому нічого не платячи.
На обід-вечерю (це вже було між 16-ю і 17-ю годинами) ми зупинилися у придородньому ресторані в українському стилі під однойменною назвою. Територія ресторану нагадує стиль ужгородської «Деци у нотаря», однак з місцевим колоритом.
Готують там непогано, ціни пристойні, однак при групових замовленнях ми помітили, що тут можливі махлювання з рахунками; ясна річ, заклад при дорозі і нагрівати попутніх відвідувачів це їхній додатковий заробіток. Однак і ми не лопухи, щоб це не помітити ;-).
А ще одразу біля цього ресторану знаходиться комфортабельний готель з такою ж назвою.
День ми завершили у переїзді до Кам’янця-Подільського, де і заночували у кількох готелях. Наша частина групи поселилася у «Гала-готелі», одному з кращих готелів міста (http://www.gala-hotel.com/). Після поселення ми вирушили шукати корпус із більярдом, який включався у пакет послуг, де провели весь вечір, граючи на пари у російський більярд.
День третій. Кам’янець-Подільський, Хотин і повернення додому
Сніданок у «Гала-готелі» видався просто суперовим - кашка з сухофруктами, варені яйця, картопля по-домашньому з пристойними сососками та чай-кава-сік на вибір. Після сніданку ми виселилися з готелю та виїхали на екскурсію по Кам’янцю-Подільському.
Кам’яне́ць-Поді́льський (пол. Kamieniec Podolski; рос. Каменец-Подольский) - місто обласного підпорядкування в Україні, центр Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Колишня назва - Кам’янець. За археологічними джерелами, виникнення Кам’янця датується кінцем XII століття - початком XIII століття. Саме цій версії віддають перевагу сучасні дослідники серед чотирьох гіпотез про заснування Кам’янця-Подільського.
Місто було у складі Київської Русі, в XIII-XIV роках - Галицько-Волинського князівства, потім було захоплене монголо-татарами. З другої половини XIV століття під Литвою; з 1430 - Польщею, с 1463 року - центр Подільського воєводства, перетворено у фортецю.
У середньовіччя Кам’янець був ремеслово-торговельним центром, за розвитком не поступався таким містам, як Львів и Київ. У 1672 р. захоплений Туреччиною, в 1699 р. повернений до Польщі. В 1793 р., після третього поділу Польщі, разом з усією правобережною Україною відійшов до Російської імперії (1795-97 роках центр Подільського намісництва, у 1797-1917 роках - Подільській губернії). В 1918-1921 роках - головний центр формування військ Української Народної Республіки. За радянської влади - велике промислове місто. У 1937-1941 роках - центр Кам’янець-Подільської області. З 1991 р. - у складі незалежної України.
Старе місто - це справді унікальний містобудівний комплекс площею 121 га, відокремлений від решти районів глибоким каньйоном ріки Смотрич. Його архітектура зберегла зразки культур різних народів (українців, росіян, поляків, вірмен, турків) та релігій (християнства: православ’я і католицизму, іудаїзму, ісламу).
Однією з унікальних інженерних споруд заповідника є Замковий міст, що з’єднує місто та Замковий комплекс. До наших днів збереглася система ходів і казематів. Звісно, перлиною Кам’янця-Подільського є замок Стара фортеця.
Екскурсія у замок почалася трохи незвично - з боку річки, так би мовити, з протилежного боку, від Хрестовоздвиженської церкви (1799-1801 рр.). Звідти якраз було цікаво оглянути панораму всього міста та обійти мури Старої та Нової фортеці.
Перша значна розбудова замку відбулася протягом кінця XIV-середини XV століття, її розпочав краківський воєвода Спитко Мельштинський, котрий володів Кам’янцем чотири роки (1395-1399) і загинув у битві з татарами. В середині XV століття замок було переплановано. Старі башти модернізовано, закладено 10 нових (2 з них не збереглися). Друга реконструкція відбулася в середині XVI століття під керівництвом військового інженера і архітектора Іова Претфеса, який збудував дві башти - Нову західну та Нову східну (над давнім колодязем, що зберігся донині), а також Польну браму з мостом, рештки якого нещодавно були віднайдені реставраторами.
На початку XVII століття, з появою дальнобійної артилерії, військовий спеціаліст Теофіл Шомберг збудував перед західним фасадом замку кам’яно-земляні бастіонні укріплення, що дістали назву Нової фортеці.
Однак, незважаючи на модернізацію, 1672 року кам’янецький замок захопили турецькі війська на чолі з султаном Магометом IV. Причина поразки поляків була не в ненадійності укріплень, а в історичних умовах розвитку Речі Посполитої, яка на той час виявилася непідготовленою, щоб протистояти численній турецькій армії.
У XVIII - XIX столітті з півночі та півдня були прибудовані два бастіони, у внутрішньому дворі зведені корпуси казарм. Однак, незважаючи на численні реконструкції, замок являє собою єдиний архітектурний ансамбль.
У 1928 році за постановою Ради Народних Комісарів СРСР замок у числі деяких інших споруд Старого міста був оголошений республіканським історико-культурним заповідником.
Більше інформації можна прочитати на ресурсах http://misto.k-p.net.ua/istoria/forteca.shtml , http://uk.wikipedia.org/wiki/Кам’янець-Подільський , http://www.castles.com.ua/kamianeccyna.html
Незважаючи на безперечну цікавість замка як фортифікаційної споруди та її історичне значення у нашій історії, сам об’єкт мене трохи розчарував. Чому саме - важко сказати: чи то сам об’єкт не виправдав моїх сподівань (очікувалося щось більш грандіозне та захопливе), чи то у порівнянні із іншими замками у нас в Україні кам’янецький замок чогось опустився на нижчі місця у моєму особистому хіт-параді фортифікацій…Важко сказати. Я почувалася дитиною, якій купили кіндер-сюрприз, у якому не виявилося іграшки. Тобто ззовні замок справляє враження і дуже гарно виглядає, а заходиш на його територію - і нічого особливого. Мабуть, вся проблема у нерозвинутій інфраструктурі території замку - немає ні сувенірних крамниць (була якась одна, проте вона була зачинена), ні пунктів харчування, плюс лише у тому, що є туалет.
Походивши по місту після екскурсії, по совету друзей за порадами одного знайомого Миха, ми зайшли на обід у бар «Ніка», що знаходиться неподалік від замку (навпроти піцерії «Нью-Йорк»). Пообідали ми там славно - порції у них просто кінські, готують дуже смачно і все з’їсти просто неможливо. Тож з «Ніки» ми не виходили, а втикочувалися наче колобки ;-))).
Хотин
До Хотина ми приїхали під самий обід, десь біля 14-ї години. Трохи історії.
Завдяки вигідному стратегічному положенню Хотин відіграв значну ролю в історії України, Молдавії, Польщі, Туреччини та Російської імперії. З X століття входив до складу Київської Русі, згодом - Галицько-Волинського князівства. З 1373 р. Хотин увійшов до складу Молдавії.
На території Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця» знято понад 50 кінофільмів. Серед них: «Захар Беркут», «Тарас Бульба», «Чорна стріла», «Могила Лева», «На війні як на війні», «Русалочка», «Сказання про доблесного лицаря Айвенго».
Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у IX столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв’язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з’єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав’ям.
У 1250 - 1264 роках князь Данило Галицький і його син Лев, перебудовували фортецю. Навколо неї з’явилися семиметрова кам’яна стіна та рови шириною до 6 метрів. У північній частині фортеці звели нові невеликі укріплення. У другій половині XIII ст. її перебудовували генуезці.
У 1340-х роках Хотин увійшов до складу Угорського королівства, а з 1375 року вже перебував у складі Молдавського князівства. Молдавський володар воєвода Стефан III Великий значно розширив межі фортеці.
Історія Хотинської фортеці дуже насична, варто більше прочитати на сайтах http://uk.wikipedia.org/wiki/Хотинська_фортеця , http://www.castles.com.ua/n9n.html , http://karpaty.net.ua/articles_03/hotyn.php , http://uk.wikipedia.org/wiki/Хотин .
Сама фортифікаційна споруда мені сподобалася чи не найбільше - знов ж таки, що зіграло у цьому роль, мені важко сказати; чи це вид на Дністер, чи прогулянка по валах, чи загалом відкритий простір, що дозволює оглянути фортецю прискіливіше і зі всіх боків - не знаю…Мабуть, це все трохи суб’єктивно :-).
Висновки
1. Перед екскурсією варто прочитати більше інформації про місця, які плануєте відвідати - маршрут довгий, непростий, часу зазвичай мало для того щоб слухати екскурсовода, паралельно фотографувати і бігати по крамницях та ятках у пошуках сувенірів. Я досі не можу пережити, як це я не встигла придбати матеріали про дендропарк «Софіївку».
2. Оскільки поїздка передбачає екскурсію по половині України, треба ретельно вивчити прогноз погоди у тих областях, регіонах. З погодою ми вгадали, всі речі, які ми взяли, нам знадобилися, хоча рюкзак у нас був мінімальний.
3. Стосовно пунктів харчування - варто перед поздкою побровзати нет, пошукати де які діють торговельні мережі, піцерії. Ситуація із Закарпаттям, де заходиш у першу-ліпшу кнайпу і смачно наїдаєшся, тут не проходить.
Практично все. Додам ще одне - ті місця вартує відвідати. Хоча б раз у житті ;-).
P.S. Фото by me & Мих. Всі фото, як завжди, лежать у моїй галереї у альбомі "Софіївка-Меджибіж-Кам’янець-Подільський-Хотин" - http://jolie.gallery.ru/watch?a=hVV-cuDS .