Буковелівські контрасти
Останнім часом у мене правдива криза - у творчості, у роботі, та, слава богу, не у душі. Хоча у голові теж інколи щось таке твориться, що іноді починаєш дивуватися сама собі. До чого це я веду - мені щось з кожним місяцем стає важко вести щоденник та публікувати свої записи. Однак хочеться у подальшому зберегти на майбутнє ті окремі моменти позитиву та гарного настрою, тож іноді доводиться пересилити себе та сісти і щось надрукувати. Тим більше, що не написати хоч кілька рядків про цьогорічну корпоративну поїздку - це гріх! ;-).
Отже, назбиравши велику компанію співробітників, друзів, других половинок та просто лівого народу, який хотів виїхати на лижі вперше, цього року ми вирішили повторити 3-денний виїзд під час зимових канікул в університеті на «Буковель». В принципі, все йшло вже по накатаній програмі, оскільки подібні виїзди (і не тільки на лижі) ми організовуємо вже далеко не перший рік. Вся проблема полягає у замовленні нормального житла та харчування, оскільки місцеві жителі дуже часто починають вести свою політику, яка розходиться з нашими потребами та можливостями. Тобто не проблема поїхати - проблема поселити 20 чоловік, поселитися з комфортом та за доступну ціну, недалеко один від одного і щоб усі супутні послуги (харчування, сауна, магазин, траса) були недалеко.
Щоб не повторювати формат попередніх постів, спробую подати звіт у режимі щоденника.
Все-таки гори це гори, і тут погода змінюється не те що щодня, а й щогодини. Ми завжди пам’ятаємо про це, вирушаючи у піші походи чи кататися на лижах, однак якраз на прикладі трьох днів, які ми провели на «Буковелі» минулого тижня, це правило виправдало себе як ніколи. Три дні і абсолютно різні погодні умови, інші гори і та інша атмосфера - від захмареності, туману і дощу із снігом до розпеченого сонця та весняного тепла.
Четвер, 5 лютого
Традиційно вже збираємося на рідній кафедрі, годинку гудимо і грузимося у бус. Дорога вийшла аж надто тиха - у будні дні, очевидно, пости ДАІ не так зацікавлені у заробітку, як це буває перед вихідними днями, тож вдалося їхати практично без зупинок. По дорозі зупинялись на улюбленій Влодиковій автозаправці у Богородчанах на туалет та каву. Загалом дорога від Львова до Микуличина (автобусом «Еталон турист») заняла приблизно на годину більше, ніж «Мерседесом Спринтером» (правда, тут ще зіграло роль те, що наш водій не знав добре дороги). О шостій годині ранку ми вже селилися у агрооселях Микуличина.
Вже по восьмій ранку наш бус в’їжджав на територію «Буковеля». Перед розвилкою, яка вела до житлових комплексів та до витягів Мих вийшов до охоронця і попросив пустити бус на стоянку 14-го підйомника. Охоронець спочатку затявся, однак згодом дозволив, з однією умовою, що після висадки пасажирів автобус повернеться на паркінг для мінібусів та автобусів між 1 і 2 витягами. Однак цьому не вдалося здійснитися, оскільки наш Еталон (як казав irishhighlander, еталон невідомо чого) сів на пузо буквально під самим мостом, що вів до 14 підйомника; тож усі наступні дні ми так само просилися у охоронців і нас без проблем пускали.
О 9:30 наша група вже стартувала із 14-го підйомника.
Погода не дуже сприяла повноцінному катанню, однак ні дрібний дощик, ні хмари, що поступово насувалися, не зіпсували нормально відкатаного дня. Я вперше побачила як виглядає не зіпсута верхня частина траси 14А.
Особисто я цього дня обрала для себе траси 13-го витяга, де й відкатала більшу половину дня.
Непогано було і на 15-му та 11-му, на 8-мку спеціально не їздила, так як у ці дні там проводилася школа від «Актів спорту».
Того дня я вперше обкатувала свої нові черевики Nordica Olympia One XF. Перші спуски у них дали блаженне відчуття легкості, однак по мірі намотаних кілометрів черевики почали всідатися і треба було щільніще затягувати кліпси. Мабуть, у силі я не дуже розрахувала, бо коли вже у номері збиралася у душ, то помітила на ногах величезні синці.
Випробувала я і новий підшоломник - скажу я вам, я не знаю, для кого придумали оці всі такі кольорові хустинки-пов’язки, якими молодь користується замість підшоломників, але те, що це більше понти і розвод, а не реальна користь, я цієї поїздки переконалась на власній шкурі. Нормальний підшоломник не з’їжджає з голови після 30 хвилин катання, не сповзає на лице, вентилює голову і захищає від вітру. Як висновок, підшоломник і такі пов’язки на голову коштують приблизно однаково, але більше користі таки від підшоломника-балаклави. Тож раджу купувати справді призначену для шолому річ, а не кольорову пов’язку для краси.
У середині дня зустріла Funcarvera із форуму extreme.com.ua на нижній станції 15-го витяга; причому впізнати його не вартувало великих зусиль - чорно-зелена еланівська куртка та маплюсівські шолом і окуляри зробили своє діло ;-). Сидячи у кріслі підйомника, Funcarver розповідав про доволі неприємні події, що сталися на Буковелі напередодні нашого приїзду (йшлося про тяжкі тамування та навіть смертельний випадок). На верхній станції 15-тки ми роз’їхалися у різні боки - Funcarver із знайомими поїхали на 13-й, а якраз збиралася освоювати траси 11-тки та 16-го витягів.
Чим таки краще виглядають траси Буковеля у будні, так це відсутністю великої кількості неадекватного народу та більш- менш не так попсутими за день трасами від лижників-початківців. Як висловився Влодик, аж легше дихається, коли траси напівпусті.
У перший день катання спрацював ефект сніготоксикозу - народ ломанувся кататися і забув навіть про обід; люди порозсипалися по трасах і намагалися якомога більше часу провести на різних гірках. Мене, як на диво, ця хвороба оминула - я буквально закохалася у траси 13-тки.
Того дня Влодик із Михом вигадали нову техніку катання - присідаючи, піднімати руки з палками догори, далі відштовхуючись від землі, знову піднімали руки догори; все це супроводжувалося дибільним виразом обличчя і обов’язково ісполнялося біля тих людей, які погано каталися. Сказати, що це дуже смішно виглядало зі сторони, це нічого не сказати ;-))).
Окрім того, мені було справді шкода людей, які волею-неволею потрапляли із нами у одне крісло або їхали попереду чи позаду - вони такого понаслуховувалися! Влодик то горланив із крісла проїджаючим знизу чайникам, то уявляв себе барабанщиком якогось гурту, який вимахував палками у повітрі, то Мих з Влодиком і моїм чоловіком пускалися у глибокі чоловічі розмови, що стосувалися сексу та відносин із жінками, слухачами яких була не тільки я, а й добра половина гори. Словом, відпочиваючі були в шоці від того, що творила ця трійця :-))).
Проживання і харчування
Повернувшись додому, ми порозходилися по номерах і почали готуватися до вечері. Частина групи поселилися у садибі «Надія» в с. Микуличин (не плутати із садибою «У Надії» у тому ж селі, це різні агрооселі) та у комплексі «Зелений Яр». Різниця у ними полягає у 15 хвилинах ходьби один від одного та у тому, що «Надія» на сьогодні є більш об лаштованою садибою (наявність сауни із басейном, спортзал, більярд, бібліотека), ніж «Зелений Яр», який тільки-но розвивається. Харчування замовляється при бронюванні та заселенні у номер; по суті, це 2-разове харчування (сніданок і вечеря). Готують що у тій, що у другій садибі дуже смачно.
Апрес-скі
У Микуличині ввечері можна провести час двома способами - або їти паритися у сауну, або завітати у бар, що знаходиться у відпочинковому комплексі «Зорі Карпат» у центрі села при трасі. При «Зорях Карпат» є також непогана сауна та продуктовий магазин, що працює до 23:00. Ще один непоганий магазин знаходиться при в’їзді до Микуличина, перший поворот праворуч (по дорозі у садибу «Надія»).
Приблизно у 2-х кілометрах від комплексу «Зорі Карпат» є ще одна кнайпа із магазином (працює до 22:00), де збираються місцеві та приїжджі для посиденьок за пивом; однак особисто мені та моїм знайомим вона не дуже сподобалась.
Якщо садиба, у якій ви замовляєте проживання, має власний мангал та альтанку, чи не найкращим способом провести вечір на природі та біля вогнища є смаження шашликів чи ковбасок (що, власне, ми й робили два вечори підряд).
П’ятниця, 6 лютого
Зранку у Микуличині накрапає дощик. Із сподіваннями бодай на якесь катання по приїзді до курорту вся група о 9:00 розходиться по території 14-го підйомника. Ідучи з лижами повз стоянку, спостерігаю таку картину: під’їжджає дорогий джип, з нього вибігає дівчина років 20-ти, робить пару кроків і тут її буквально вивертає біля найближчої калюжі, біля якої стоїть дерев’яна ялинка-вказівник. За нею з того самого джипа один за одним вивалюються, очевидно, її друзі у не зовсім тверезому стані. Поки ми з чоловіком підійшли до витяга, дівчину вирвало ще пару разів. Гарний пейзаж у похмурий карпатський ранок. Звідси логічно можна зробити висновок, що «Буковель» був і є курортом «глінтвейнів», розвальцьованих та загалом тих, хто приїжджає туди більше вживати алкоголь, ніж кататися.
Траси, я у попередній день, були дуже добре підготовані - видно, що персонал старається. Я по дурості із мужом і двома співробітниками першою рвонула штурмувати нижню станцію 14-тки, а з неї - і весь «Буковель», однак вже за 15 хвилин стало ясно, що ми явно поспішили - дощик помалу почав переростати у справжню зливу. Якраз розпал цієї зливи ми застали на трасах 13-го витяга, з якого чимскоріш почали перебиратися на 15-й і на 11-й.
Під час одного із спусків вже на викаті траси 15С умудрилася гримнутися і трохи зігнути свою нову палку Fischer Vision - вона тепер в мене на палку колекції Fischer Race схожа, така ж погнута ;-))). Влодик з Михом мене похвалили - мовляв, хто не падає і не гне палки, той не відчуває всього кайфу ;-).
З висотою ситуація почала покращуватися; з верхньої станції 11-тки ми поїхали на 12-й. На г. Довгій падав мокрий сніг і видимість навколо була практично нульовою; каталку ускладнювало ще й те, що при з’їзді з траси 12А на горі збиралося багато людей і ті, хто одразу після виходу із крісла розганялися, не завжди могли вчасно загальмувати. В результаті на Довгу втікали всі, хто мок на інших трасах.
Близько 11-ї години перша партія народу поїхала сушитися у бус; через 40 хвилин я із кількома безумцями таки наважилися виїхати на гору - дощ трохи вщух. Однак і цей заїзд тривав недовго - перед 13:00 дня знову пішла злива, після чого всім колективом було прийняте рішення за годину збиратися і вирушати додому.
Погода того дня дійсно була непередбачувана - дощ постійно то лив, то припинявся. До ускладнених природних умов додалися ще й технічні - під час дощу людей на трасах стало меншати, що стало причиною зменшення швидкостей руху практично на всіх канатно-крісельних витягах. Поки ти їдеш, ти більш-менш сухий, тебе вітер обдуває та тіло рухається, тільки сядеш на крісло - все, за 10-12 хвилин у повітрі замість положених 7-10 намокаєш до спідньої білизни. Окрім того, ще у минулому році ми переконались, що при плюсовій температурі з верхівки крісел можуть капати краплі мазуту з водою на куртки, штани. Тому ми взяли за правило за відсутністю черги при плюсовій температурі сідати на крісло по протилежні боки - капає-то якраз на тих, хто сидить посередині.
Як на зло, після 14-ї години погода помалу почала налагоджуватися і навіть побільшало машин на паркінгах, однак це вже не мало значення - у промоклій амуніції та із трохи зіпсованим настроєм ми здавали у прокат спорядження та грузилися у бус для того, щоб повернутися до Микуличина.
Кілька слів про прокат, що біля 14-го підйомника.
Загалом цього сезону я вже стикалася із недобросовісністю буковелівських прокатників, коли наприкінці грудня мій чоловік та мій співробітник взяли напрокат лижі категорії В (по акційних абонементах) у прокаті біля 5-го підйомника - їм видали пошарпані лижі сезону 2006-2007, практично без кантів і на додачу втулили мокрі черевики. На запитання «Можна у вас залишити взуття?» отримали вичерпну відповідь «А у нас місця нема! Хочете - залишайте, але за зберігання вашого взуття ми відповідальності не несемо». В результаті мої мужчини перезулися і залишили своє взуття прямо біля порога прокату (більше ніде не було місця). Якби їхнє взуття дійсно хтось потягнув, прийшлося б додому їхати босими.
Тепер щодо спорядження у прокаті на 14-му витязі. Цього разу проблема виникла із сноубордом, який взяв напрокат мій старий приятель. Хлопець другий рік освоює борд, однак поки що користується прокатним спорядженням. Катаючись на трасах 13-го витяга, на одному з поворотів у нього відлітає одне кріплення. Знайшовши на трасі запчастини до того злощасного кріплення, хлопець сяк-так прилаштовує їх та намагається добратися до 22-го підйомника, щоб дібратися до нижньої станції 14-ти і спекатися поламаного спорядження. По дорозі на 22-й у нього спочатку відчеплюється, а потім відлітає друге кріплення. У результаті з гори прийшлося їхати вниз не на своїх двох, а на кріслі. Коли він здавав цей злощасний борд у прокат, виявилося, що дошку просто-напросто забули полагодити. На наступний день моєму знайомому пропонують взяти напрокат це й же борд - хлопець відмовляється і бере дошку категорії В, яку брав у перший день катання. Висновок: для власної безпеки беріть спорядження категорії В. Спорядження категорії С буває нормальним на початку сезону - тоді й канти нагострені, і лижі змащені; у лютому після різдвяних свят спорядження категорії С так вбивають, що дійсно страшно їх брати напрокат. Краще вести спорядження із собою.
Субота, 7 лютого
Яким же все-таки капризними бувають наші Карпати - в ніч з п’ятниці на суботу вдарив мороз і на ранок з-за гір вже виглядало сонце. Приїхавши на «Буковель», всі почали масово знімати одяг - сонце палило немилосердно.
Це, мабуть, була перша субота за два останні роки, коли я спостерігала відносно невелику кількість людей на самому курорті - люди розчарувалися у погоді напередодні, і значна частина любителів гірськолижного відпочинку поїхала додому напередодні, чимало людей, що телефонували мені та моїм друзям, відмовилися від гірськолижного уїкенду.
Видимість того дня була просто фантастичною - весь Чорногірський хребет лежав як на долоні і протягом дня можна було знімати далекі краєвиди.
Виїхавши знову з 14-го, ми спочатку проїхалися на 15-й, далі на 8-мку, а з 8-мки переїхали на 2-йку. На 2R ми піднялися і спустилися кілька разів, після чого перебралися на 1-ку. Траси витяга 1R того дня були дійсно казкові - людей дуже мало, зранку все ідеально вкатано, при з’їзді з кріселка відкривається панорама на Говерлу і Петрос - просто фантастика!
Після катання та фотосесій на «одиничці» потроху перебираємося на «п’ятірку». На «п’ятірці» вирішуємо зробити коротку перерву та сходити на пиво і заодно розвідати, що ж це за новий ресторан-колиба «Фільварок».
На табличку «Із лижами заходити не можна!» ми особливої уваги не звернули, так як збиралися ненадовго. Зроблений ззовні із правдивого дерева (а не з підробки, як половина котеджів на тому ж Буковелі), ресторан зсередини виглядав теж як правдива колиба - посередині акуратний мангал, навколо довгі столи із лавами, за сервіровані приборами. Все дуже чисто, гарно і по-українському. Дизайн всередині дійсно заслуговує на похвалу, а от ціни…Погодьтеся, 50 грн за 100 грам шашлика - це трохи забагато; виходить, що якщо замовляти кілограм, то прийдеться заплатити 500 грн? Деруни, вареники приблизно по 40 грн, пиво по 15-20 грн за 0,5 л. Ми взяли практично найдешевше пиво, «Оболонь Соборне» - хлопцям не сподобалось, дівчатам пішло краще ;-). Мені здається, що якщо й робити подібні заклади на різних станціях витягів, то ціни треба ставити відсотків так на 30 нижчі. А то виходить, що на «Буковелі», та й загалом у всій Україні, відсутній середній клас населення - або катаєшся з рюкзаком чи давишся картоплею фрі у буковелівських фаст-фудах, або їси у «Козачку» чи у «Фільварку». Ось така-то сувора реальність.
Після пива на «п’ятірці» їдемо на 12-й на Довгу. Фото, сонце, неповторні краєвиди, панорама Горган та Свидовця, люди, рух і т.п.
Переїжджаємо з 12А на 11-тку, минаючи масу чайників та горелижників, які, як завжди, збираються на вершині траси 12А.
Перед обідом я зрозуміла, що мої черевики остаточно розхитались і практично після кожного спуску я діставала Влодика і Миха, щоб хтось із них перетягнув мені кліпси на черевиках. Щоб отримувати від них допомогу та підтримку, доводилося не відставати від них на трасах, а мені, вагою в 55 кг проти їхніх 100 і 85-ти було досить важко.
На трасах 11-тки жорстко - особливо на верхніх частинах 11Е і 11 D. На трасах 11-го і 16-го витягів зависаємо ще на годину і після того переїжджаємо на 15-тий. Далі обід на «Панорамі» і засмагання - сили закінчилися, тепер хочеться відпочити. Я у ці хвилини мріяла про шезлонг десь далеко на Драгобраті біля якогось готелю, стіл із наїдками надворі та мангал із шашликом. У реальності був столик біля «Панорами», наша компанія та привезені із собою харчі.
Після обіду люди пороз’їжджалися хто куди - хто вниз на 15А-15С, хто на 11-тку; добра половина народу залишилася і засмагала за столиком. Влодик курив сигарету (причому, це вже третій день я помічала його із цигаркою у зубах - Влодик, наскільки я знаю, не палить вже більше 12-ти років), я розмовляла по телефону з чоловіком, який через проблеми на роботі виїхав до Львова на 1 день швидше, Мих бігав із фотоапаратом і ловив цікаві кадри, мої друзі Тарас з Оксаною пили каву, решта просто пили пиво. Спокій, сонце і засніжені вершини - що може бути краще?
У такій сонячній та приємній атмосфері додому абсолютно не тягнуло. Однак після 16-ї години ми мусили покидати Поляницю і вирушати на Яремчу, де планувалося зупинитися на вечерю у «Колибі». За вечерею здійснилася моя мрія про шашлик та келих доброго вина ;-), а вже після вечері при посадці у автобус весь наш колектив подарував Влодику як головному аніматору нашої буйної банди шапочку для сауни із написом «П’яний гуцул».
На цьому можна поставити крапку, однак, як висновок, хочу навести нижче кілька тез:
1. Адміністрація гірськолижного курорту «Буковель» не завжди пасе задніх і таки прислуховується до зауважень відпочиваючих - на трасах з’явилося більше смітників, по гучномовцю оголошують правила поведінки, стало більше огороджених територій.
2. Новий туалет, який нарешті таки поставили на нижній станції 14-го підйомника - це жесть! Маленька кімната, паперу нема, три кабінки, в одній зламана ручка і страшенно нагаджено, в другій зламаний замок, остання третя кабінка нормальна. Але тут є певна проблема - річ у тому, що людині жіночої статі справити потребу у цій кабінці доволі важко, особливо якщо вона взута у лижні черевики - відстань від унітазу до дверей така маленька, що, перепрошую за натуралізм, присісти так, щоб не розірвати штани, щоб не впертися головою і не вибити двері та щоб не роз’їхалися ноги на слизькій підлозі - практично неможливо. Краще вже на тій ж вершині 14, 15 і 22 витягів за «Панораму» ходити, чесне слово. Боже, як я скучаю за тими вбиральнями, які згоріли у грудні минулого року!
3. Щось набрид мені цей «Буковель» - треба зробити перерву, дочекатися снігопадів і рулити на Драгобрат чи у Славське :-).
Шкода, що змагання УГК, які мали відбутись у Славському цих вихідних, переносяться на 28 лютого на тому ж «Буковелі» :-(. Ну нічого, прорвемось! Сезон не закінчується, панове!
P.S. Фото з поїздки можна глянути тут - http://jolie.gallery.ru/watch?a=hVV-bWMz