Regina Europa: 184. МАСОНИ
1717 р. у день святого Іоанна Хрестителя представники чотирьох тодішніх лондонських франкмасонських лож зібрались у шинку «Гуска і рашпер» і сформували «Материнську велику ложу світу» та обрали свого першого великого магістра. Хоч протоколи не збереглися, історики масонства не сумніваються, що збори таки відбулись і Лондонська велика ложа стала відтоді нервовим центром міжнародного руху.
Рання історія франкмасонства дуже неясна. Папська булла ХІІІ ст., яка нібито створила товариство церковних будівників, - чистісінька вигадка. Зв’язки з середньовічними commecines або steinmetzen, каменярами, а надто з підпільною організацією колишніх тамплієрів не доведені. В одному з повідомлень про масонів 1723 р. є такі римовані рядки:
If history be no ancient Fable
Freemasons came from the Tower of Babel.
Якщо історія має з брехнею межі,
Франкмасони - з Вавилонської вежі.
Перші вірогідні звістки вказують на Шотландію ХVІІ ст. і на контакти масонів з Англією під час громадянської війни. Еліас Ашмол (1617-1692), антиквар, астролог і засновник Оксфордського музею, зробив у своєму щоденнику такий запис про вступ до ложі:
16 жовтня 1646 р., 4 год. 30 хв. дня. Мене прийняли до франкмасонів у Ворінгтоні, Ланкашир, разом з полковником Генрі Мейнверінгом з Чеширу. Ось імена тих, хто був тоді в ложі: містер Річ Пенкет, Ворден, містер Джеймс Кольєр, містер Річ Сенкі, Генрі Літлер, Джон Елам, Ричард Елам, Г’ю Брю.
Ауру таємничості навколо франкмасонства культивували зумисне. Вона приваблює прихильників, ображає противників. Невтаємничені можуть тільки гадати про його ритуали, ієрархію, псевдо східний жаргон, його знаки, символи та мету. Циркуль і косинець, фартух і рукавиці та коло на підлозі вочевидь мали заохочувати віру, що франкмасонство походить із середньовічного цеху. Проте найбільше суперечок породжувала присяга зберігати таємницю, яку складав кожен член. Згідно з одним повідомленням, чоловіка з зав’язаними очима запитали:
«У кого ти віриш?» - і той відповів: «У Бога». «Куди ти мандруєш?» - «Із заходу на схід, до світла», - була відповідь. Тоді його попросили заприсягтися на Біблії не розголошувати таємниць товариства, бо інакше «мені переріжуть горлянку, вирвуть язик, а тіло поховають у шорстких океанських пісках…»
Франкмасонство завжди функціонувало, власне, як товариство взаємовигоди, хоча ті вигоди ніде не були визначені. Вороги не раз звинувачували франкмасонство, що воно антифеміністичне, бо не допускає жінок, крім того, антигромадянське та антихристиянське, бо його члени начебто допомагають один одному політичними, комерційними та соціальними зв’язками на шкоду решті членів суспільства. Франкмасони завжди наголошували на своїй опозиції до атеїзму, на своїй релігійній толерантності, нейтралітеті в політиці та прихильності до доброчинства.
У ХVІІІ ст. франкмасонство стало поширюватись нечуваними темпами. Воно набирало собі членів з найвищих верств британської аристократії і правило за тривку опору монархії. Вигнані з батьківщини шотландці 1725 р. заснували ложу в Парижі, відтоді масонство поширилось на кожну країну континенту. 1726 р. масони з’явились у Празі, 1755 р. у Варшаві, а згодом навіть у Санкт-Петербурзі. У часи наполеонівських війн масонська мережа була досить широка, щоб ходили чутки про офіцерів обох сторін при Бородіно та Ватерлоо, які обмінювались потаємними знаками і припиняли стрілянину.
У католицьких країнах франкмасонство набуло антиклерикальної барви й відігравало важливу роль у радикальному Просвітництві. Масони часто були деїстами, філософами, критиками церкви та держави. В Австрії, наприклад, де папські булли, що засуджували масонство, не були опубліковані, воно стало незвичайно активним у сприянні мистецтвам - аж до заборони 1795 р. У Франції масонство сприяло передреволюційному шумуванню. В ХІХ ст. і пізніше масонство було тісно пов’язане із лібералізмом.
Реакція католицької церкви була недвозначна. Ватикан тлумачив франкмасонство як зло. Від булли «In Eminenti» («У високості», 1738 р.) до булли «Ab Apostolici» («Від апостолів», 1890 р.) папи засуджували його з шести різних нагод як потаємний, нечестивий і підривний рух. Правовірний католик не може бути франкмасоном, і в ультракатолицьких колах масонів поряд із якобінцями, карбонаріями та євреями часто трактували як відвертих ворогів. Тоталітарні режими ХХ ст. були ще ворожіші до масонів. Франкмасонів запроторювали до концтаборів і фашисти, і комуністи. У багатьох регіонах Європи масони змогли поновити свою діяльність лише після падіння фашизму або, як на Сході, після розпаду радянського блоку.
Суперечки про роль франкмасонства тривають і досі. Проте найразючішим документом про масонство є список його членів. Масонами начебто були Франц І у Австрії, Фрідріх ІІ у Пруссії, Густав ІV у Швеції, Станіслав-Август у Польщі, Павло І в Росії. а також Рен, Свіфт, Вольтер, Монтеск’є, Гібон, Гете, Бернс, Вілкс, Берк; Гайдн, Моцарт, Гільйотен і Марат; генерали Лафаєт, Кутузов, Суворов і Веллінгтон; маршали Макдоналд і Понятовський; Тайлеран, Канінг, Скот, Тролоп, О’Конел, Пушкін, Ліст, Мадзіні, Гарібальді, Кошут; Леопольд І у Бельгії, Вільгельм І у Німеччині; Ейфель; Тірпіц, Шарнгорст, Масарик, Керенський, Штреземан і Черчіл; крім того, всі, за єдиним винятком, британські королі від Георга ІV до Георга VІ. Отже, бачимо, що найпотаємніше з міжнародних товариств не таке вже й таємне.
NB Ця стаття - витяг з книги Нормана Дейвіса “Європа. Історія”, опублікованої у видавництві “Основи” (Київ, 2001). Погляди та акценти автора не обов’язково співпадають з точкою зору власника цього ЖЖ. Оцифровано в рамках проекту “Архів партії”.
Рання історія франкмасонства дуже неясна. Папська булла ХІІІ ст., яка нібито створила товариство церковних будівників, - чистісінька вигадка. Зв’язки з середньовічними commecines або steinmetzen, каменярами, а надто з підпільною організацією колишніх тамплієрів не доведені. В одному з повідомлень про масонів 1723 р. є такі римовані рядки:
If history be no ancient Fable
Freemasons came from the Tower of Babel.
Якщо історія має з брехнею межі,
Франкмасони - з Вавилонської вежі.
Перші вірогідні звістки вказують на Шотландію ХVІІ ст. і на контакти масонів з Англією під час громадянської війни. Еліас Ашмол (1617-1692), антиквар, астролог і засновник Оксфордського музею, зробив у своєму щоденнику такий запис про вступ до ложі:
16 жовтня 1646 р., 4 год. 30 хв. дня. Мене прийняли до франкмасонів у Ворінгтоні, Ланкашир, разом з полковником Генрі Мейнверінгом з Чеширу. Ось імена тих, хто був тоді в ложі: містер Річ Пенкет, Ворден, містер Джеймс Кольєр, містер Річ Сенкі, Генрі Літлер, Джон Елам, Ричард Елам, Г’ю Брю.
Ауру таємничості навколо франкмасонства культивували зумисне. Вона приваблює прихильників, ображає противників. Невтаємничені можуть тільки гадати про його ритуали, ієрархію, псевдо східний жаргон, його знаки, символи та мету. Циркуль і косинець, фартух і рукавиці та коло на підлозі вочевидь мали заохочувати віру, що франкмасонство походить із середньовічного цеху. Проте найбільше суперечок породжувала присяга зберігати таємницю, яку складав кожен член. Згідно з одним повідомленням, чоловіка з зав’язаними очима запитали:
«У кого ти віриш?» - і той відповів: «У Бога». «Куди ти мандруєш?» - «Із заходу на схід, до світла», - була відповідь. Тоді його попросили заприсягтися на Біблії не розголошувати таємниць товариства, бо інакше «мені переріжуть горлянку, вирвуть язик, а тіло поховають у шорстких океанських пісках…»
Франкмасонство завжди функціонувало, власне, як товариство взаємовигоди, хоча ті вигоди ніде не були визначені. Вороги не раз звинувачували франкмасонство, що воно антифеміністичне, бо не допускає жінок, крім того, антигромадянське та антихристиянське, бо його члени начебто допомагають один одному політичними, комерційними та соціальними зв’язками на шкоду решті членів суспільства. Франкмасони завжди наголошували на своїй опозиції до атеїзму, на своїй релігійній толерантності, нейтралітеті в політиці та прихильності до доброчинства.
У ХVІІІ ст. франкмасонство стало поширюватись нечуваними темпами. Воно набирало собі членів з найвищих верств британської аристократії і правило за тривку опору монархії. Вигнані з батьківщини шотландці 1725 р. заснували ложу в Парижі, відтоді масонство поширилось на кожну країну континенту. 1726 р. масони з’явились у Празі, 1755 р. у Варшаві, а згодом навіть у Санкт-Петербурзі. У часи наполеонівських війн масонська мережа була досить широка, щоб ходили чутки про офіцерів обох сторін при Бородіно та Ватерлоо, які обмінювались потаємними знаками і припиняли стрілянину.
У католицьких країнах франкмасонство набуло антиклерикальної барви й відігравало важливу роль у радикальному Просвітництві. Масони часто були деїстами, філософами, критиками церкви та держави. В Австрії, наприклад, де папські булли, що засуджували масонство, не були опубліковані, воно стало незвичайно активним у сприянні мистецтвам - аж до заборони 1795 р. У Франції масонство сприяло передреволюційному шумуванню. В ХІХ ст. і пізніше масонство було тісно пов’язане із лібералізмом.
Реакція католицької церкви була недвозначна. Ватикан тлумачив франкмасонство як зло. Від булли «In Eminenti» («У високості», 1738 р.) до булли «Ab Apostolici» («Від апостолів», 1890 р.) папи засуджували його з шести різних нагод як потаємний, нечестивий і підривний рух. Правовірний католик не може бути франкмасоном, і в ультракатолицьких колах масонів поряд із якобінцями, карбонаріями та євреями часто трактували як відвертих ворогів. Тоталітарні режими ХХ ст. були ще ворожіші до масонів. Франкмасонів запроторювали до концтаборів і фашисти, і комуністи. У багатьох регіонах Європи масони змогли поновити свою діяльність лише після падіння фашизму або, як на Сході, після розпаду радянського блоку.
Суперечки про роль франкмасонства тривають і досі. Проте найразючішим документом про масонство є список його членів. Масонами начебто були Франц І у Австрії, Фрідріх ІІ у Пруссії, Густав ІV у Швеції, Станіслав-Август у Польщі, Павло І в Росії. а також Рен, Свіфт, Вольтер, Монтеск’є, Гібон, Гете, Бернс, Вілкс, Берк; Гайдн, Моцарт, Гільйотен і Марат; генерали Лафаєт, Кутузов, Суворов і Веллінгтон; маршали Макдоналд і Понятовський; Тайлеран, Канінг, Скот, Тролоп, О’Конел, Пушкін, Ліст, Мадзіні, Гарібальді, Кошут; Леопольд І у Бельгії, Вільгельм І у Німеччині; Ейфель; Тірпіц, Шарнгорст, Масарик, Керенський, Штреземан і Черчіл; крім того, всі, за єдиним винятком, британські королі від Георга ІV до Георга VІ. Отже, бачимо, що найпотаємніше з міжнародних товариств не таке вже й таємне.
NB Ця стаття - витяг з книги Нормана Дейвіса “Європа. Історія”, опублікованої у видавництві “Основи” (Київ, 2001). Погляди та акценти автора не обов’язково співпадають з точкою зору власника цього ЖЖ. Оцифровано в рамках проекту “Архів партії”.