Хто почав революцію
Волинський полк та Лютнева революція 1917 р. у Російській імперії
Знак Лейб-гвардії Волинського полку часів Тимчасового уряду. Невідома майстерня, бронза, посрібнення, емаль, розміри 57,3 на 41,2 мм, вага - 15,77 г. Наявне ім’я нагородженого - «Э.ГРАВЕ». Знак вручався солдатам запасного батальйону л.-гв. Волинського полку, що приймали безпосередню участь у лютневих подіях 1917 р. у Петрограді.
В сучасній українській публіцистиці час від часу можна зустріти твердження, що саме українці почали у Петрограді Лютневу революцію. При цьому згадується лейб-гвардійський Волинський полк, який, мовляв, комплектувався етнічними українцями. Боюся, що однозначно погодитися з цим неможливо - принцип комплектування Російської імператорської армії вельми заплутаний та дещо хаотичний, на відміну, скажімо, від австро-угорського. Більше того - назви військових частин давалися в досить химерному порядкові й у переважній більшості випадків не відповідали ані дислокації полків, ані їхнім районам набору новобранців. Утім, про все за чергою.
З історії лейб-гвардії Волинського полку
Полк було сформовано 12 жовтня 1817 року в Варшаві з 1-го батальйону Фінляндського лейб-гвардії полку у складі двох батальйонів для охорони Великого князя Костянтина Павловича, призначеного головнокомандувачем польської армії та намісником Царства Польського. Його зарахували до Гвардійського корпусу з правами старої гвардії (веде свій родовід від сформованого у 1806 р. імператорського батальйону міліції, який наступного року став гвардійським, а потім став основою для лейб-гвардії Фінляндського полку). За родом служби це була легка (єгерська) піхота. Полк брав участь у придушенні Польського повстання (1831, бойовий шлях - Остроленка, Вільно, Гродно, Варшава) та Кримській війні (1853-56 рр., на той час дислокувався в Оранієнбурзі, охороняв балтійське узбережжя, брав участь у бою з англійським десантом під Виборгом). 23 травня 1855 року нижні чини полку (єдиного з гвардійських, які брали участь у Кримській війні) отримали відзнаки ордена святого Георгія. У 1862 р. волинці перевели в Варшаву, вони належали до 2-ї бригади 3-ї гвардійської піхотної дивізії. Полк встиг ще повоювати на Балканах, під час російсько-турецької війни 1877-78 рр.
У Волинському полку служили низка цікавих особистостей. Приміром, тут 12 років служив офіцером Лев Кавєлін, з дворян Калужської губернії, який став послушником Оптиної пустині, а згодом - архімандритом і намісником Троїце-Сергіївської лаври, автором низки богословських та історичних праць.
У Першу світову війну полк у складі 3-ї Гвардійської дивізії увійшов до складу 23-го армійського корпусу, який мав увійти до 2-ї армії Північно-Західного фронту. Дивізія не встигла передислокуватися на визначені командуванням позиції, що врятувало її від нищівної поразки, яку 2-а армія генерала Самсонова зазнала від німців у Східній Пруссії. Волинці продовжувати воювати у цьому ж районі, відзначаюсь особливою стійкістю в запеклих боях. Вони брали участь у Східно-Прусській та Лодзинській операціях, воювали на ділянці Холм - Володимир-Волинський, обороняли Сморгонь.
3-я Гвардійська піхотна дивізія у Першу світову встигла повоювати на ділянках дев’яти різних армій. До речі, влітку 1916 року волинці воювали на Волині - у Брусиловському (Луцькому) прориві вони б’ються під Ковелем, на річці Стохід, восени - у жахливій м’ясорубці біля сіл Шельвов та Войнич (зараз Локачинський район Волинської області).
Події лютого 1917 року
То як же волинці опинилися на вістрі революційних подій? Маяковський писав у вірші «Революция. Поэтохроника»:
26 февраля. Пьяные, смешанные с полицией,
солдаты стреляли в народ.
27-е.
Разлился по блескам дул и лезвий
рассвет. Рдел багрян и долог.
В промозглой казарме
суровый
трезвый
молился Волынский пóлк.
Жестоким
солдатским богом божились
роты,
бились об пол головой многолобой.
Кровь разжигалась, висками жилясь.
Руки в железо сжимались злобой.
Первому же,
приказавшему -
«Стрелять за голод!» -
заткнули пулей орущий рот.
Чье-то - «Смирно!»
Не кончил.
Заколот.
Вырвалась городу буря рот. <…>
25 лютого 1917 року учбова команда волинців була відправлена на бойове чергування на Знаменській площі з 8 ранку до 12 годин ночі. Об 11 годині дня солдати за командою офіцерів почали застосовувати зброю проти демонстрантів, які збиралися біля пам’ятника Алєксандру ІІІ. Ввечері волинців відвели до казарм. Наступного дня на допомогу поліції на вулиці вивели учбові команди й інших запасних батальйонів лейб-гвардії, пролилася кров, але протести не вщухали. Капітан Лашкевич, який командував волинцями вимагав від підлеглих вести вогонь на ураження, щоб не допустити демонстрантів на Нєвскій. Офіцер навіть сам відбирав від солдат гвинтівки та вів вогонь по демонстрантах. Ввечері волинців знову відвели у казарми. Того ж таки 26-го команди кексгольмців та преображенців присікли силою спробу бунту 4-ї роти запасного батальйону гвардійців-павловців. У ніч на 27-е командири взводів та відділень учбової команди волинців, які напередодні брали участь у розстрілі демонстрантів, на нараді вирішили приєднатися до демонстрантів. Значною мірою це спричинили прохання робітників та членів їхніх сімей не відкривати вогонь по демонстрантах.
Зранку змовники повідомили солдатам, які вишикувалися у коридорі казарми про своє рішення, з яким усі погодилися. Заколотники відмовилися слухати начальника команди Лашкевича, той вибіг у двір за підмогою і саме тут пролунав роковий постріл - офіцера вбили. Волинців очолив унтер-офіцер запасного батальйону волинців Тимофій Іванович Кірпічніков (народився у селянській родині Пензенської губернії 1892 року), якого відкликали до Петрограда з фронту після поранення. Прийнято вважати, що саме Кірпічніков вбив Лашкевича, але сам унтер-офіцер згадував, що командира на подвір’ї казарми вбив невідомий солдат, що стріляв з горища.
Потім події розгорталися, немов снігова лавина. Повсталі волинці кинулися під червоними прапорами до навколишніх казарм, сіючи революційні гасла серед інших гвардійців - преображенців, саперів, литовців та московців (тут йдеться про власні назви полків, а не про етнічне чи географічне походження). Офіцери нічого не могли вдіяти - повсталі вояки лейб-гвардії Павловского та Волинських полків вже не корилися, а до них приєднувалися щоразу більше революційних солдатів та робітників. Частини гарнізону масово оголошували про свій перехід на бік Тимчасового уряду, царських урядовців заарештовували, кількадесят офіцерів було вбито, багато заарештовані та побиті.
Кірпічнікова підвищили до підпрапорщика, Георгіївський хрест 4-го ступеня № 423 492 йому вручив сам командувач Петроградським військовим округом генерал Корнілов, волинці обрали Тимофія до Петроградської ради. Про нього писали ледь не усі газети…
Але політична кар’єра була недовга: спочатку він втратив підтримку революційно налаштованих солдатів, спробувавши організувати у квітні 1917 року мітинг на підтримку Тимчасового уряду, який швидко втрачав популярність. Після перемоги більшовиків Кірпічніков намагався підняти солдат на підтримку антибільшовицького походу генерала Краснова на Петроград, але зазнав поразки і втік зі столиці. Він попрямував до Добровольчої армії, яку формував Корнілов. На його тотальну невдачу Кірпічніков натрапив ні на кого іншого, як на полковника Кутєпова, того самого, що став лідером антирадянської еміграції й загинув під час викрадення у Франції агентами радянської держбезпеки. Кутєпов у лютому 1917 року був у Петрограді у відпустці й виявився єдиним зі старших армійських офіцерів у місті, хто намагався організувати збройний захист монархії, щоправда невдало. Нічого дивного, що Кутєпов наказав негайно розстріляти Кірпічнікова.
Завершення епопеї волинців
На відміну від інших гвардійських полків волинці тішилися особливою увагою Тимчасового уряду - 9 травня 1917 року наказом по Петроградському військовому округу № 262 їхній запасний батальйон розгорнули у гвардії Волинський резервний полк. Він був розформований радянською владою 1 травня 1918 року.
Влітку 1917 року основний склад л.-гв. Волинського полку воює під галицькими Бережанами, за місто Галич, на Збручі. З початком революційних подій осені 17-го полк розколюється - частина уходить в українські війська, хтось по домам, дехто - на Дон. Де-факто полк перестає існувати наприкінці 1917 року, у грудні того ж року полкове знамено здали у собор міста Козлова Тамбовської губернії (нині Мічурінськ Тамбовської області РФ). Де-юре кінець історії волинців поклав наказ Комісаріату з військових справ Петроградської трудової комуни № 82 від 21 травня 1918 р.
З числа волинців, які перейшли на сторону білих, у складі 2-го батальйону 2-го Зведено-гвардійського полку сформували дві роти влітку 1919 року. У вересні - розгорнули до батальйону в Зведеному полку 3-ї гвардійської дивізії, утім вже через півтора місяці там було тільки 200 багнетів. У врангелівській армії волинці складали роту в 3-у батальйоні Зведеного гвардійського полку (серпень 1920). На еміграції було створено «Общество гг. офицеров лейб-гвардии Волынского полка», при якому заснували музей полку та альманах «Вестник Волынца». У 1921 р. товариство налічувало 60 членів, у 1929 р. - 77, у 1939 р. - 67, у 1951 р. - 29, у 1962 - 25.
Чи служили у Волинському полку українці
Я звернувся з питанням про ймовірність взаємозв’язку найменування полків РІА та їхнього комплектування до шановного august_1914, оскільки знаю, що його наукові інтереси лежать у сфері Першої світової війни. Ось його відповідь:
«Касаемо территориальной привязки - как таковая, она не бытовала. Другое дело - войска резерва и запасные батальоны и команды, но это всё же отдельная категория военно-сухопутных сил. В целом же, - нет. Даже с наименованием частей дело обстояло весьма произвольно - полки в отдельно взятой дивизии легко могли называться сообразно уездам в одной из губерний, буквально по наитию, куда на карте угодил генеральский палец) При этом ни место дислокации, ни личный состав полка ничего общего с одноименным уездом не имели. Таковых версий о лейб-гвардии Волынском полке не слышал (видимо, не интересовался его историей специально), но вряд ли он был исключением. Как Вы помните, могли и Гриню Мелехова из Вёшенской в гвардию записать, когда бы не его рожа разбойничья)».
У праці І. Ростунова «Русский фронт первой мировой войны» читаємо:
«По действовавшему с 1874 г. уставу все уезды Европейской России делились на три группы участков комплектования: 1) великоросскую с преобладанием русского населения на 75%, в том числе более половины великороссов; 2) малоросскую с преобладанием русского населения на 75%, в том числе более половины малороссов и белорусов; 3) инородческую - все остальные. Каждый пехотный полк и артиллерийская бригада имели свои уезды; гвардия, кавалерия и инженерные войска комплектовались со всей территории. Участки комплектования не связывались территориально со своими войсками. Это вызывало огромную перевозку новобранцев. Так, в 1907 г. из всего числа новобранцев лишь 12,5% было назначено в войска, расположенные в военном округе, территория которого включала места их жительства. Следовательно, они сразу поступали в части или перевозились в пределах данного округа, т. е. на относительно небольшие расстояния. Остальные 87,5% новобранцев (свыше 400 тыс. человек) должны были отбывать воинскую повинность в войсках других округов и потому подлежали более или менее значительной перевозке. По некоторым округам она доходила до 99,4% (Варшавский военный округ) и в благоприятнейшем случае не спускалась ниже 58% (Петербургский военный округ). Это отнимало много времени и стоило недешево. Кроме того, для новых формирований нередко не выделялись вообще собственные участки, что нарушало правильность комплектования. Значение участков низводилось почти до нуля».
Звісно, цілком можливо, що серед гвардійців-волинців були й етнічні українці. Оскільки Волинський полк стояв у Варшаві, не виключено, що до нього потрапляли й новобранці-українці. А от яким був їхній відсоток сказати складно. Скажімо, в одній з біографічних статей знаходимо, скажімо, згадку, що лейб-гвардії Волинський полк формувався за рахунок новобранців з землеробських районів південних українських губерній, з віддаванням переваги освіченим та високим. Свого часу мені траплялися згадки, що цілеспрямовано до гвардії Російської імператорської армії відбирали уродженців осердя колишньої гетьманської України - теперішніх Київської, Черкаської, Полтавської, Кіровоградської, Сумської та Чернігівської областей. Саме тут мали формуватися й сердюцькі полки - основа майбутньої армії Української Держави Скоропадського. Цікаво, що свого часу читав що саме з цих і, негласно - лише з цих, регіонів відбирають новобранців для теперішнього Президентського полку.
В інших джерелах знаходимо інші згадки: що волинцями ставали рекрути з Волинської та Подільської губерній; чи що цей полк комплектували українцями з Волині, Поділля і Київщини, а гвардійський Ізмайловський - вихідцями із Слобожанщини. Думаю, без вивчення архівних документів однозначно стверджувати скільки саме етнічних українців служили тоді в полку та інших частинах Петроградського гарнізону.
З іншого боку в відозві Петроградського Тимчасового українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів в Петрограді» від 2 березня 1917 року читаємо: «У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відограв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання. Російське громадянство з вдячністю згадає колись, що ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограду, в значній мірі складалося з синів українського громадянства й робітництва, з представників верств української нації». Ще одне побічне підтвердження наявності українців у складі запасних підрозділів Волинського гвардійського - фотографія 20-тисячної маніфестації українців Петрограду 12 березня 1917 року, підписана «Большое шествие при участии солдат Волынского полка с украинскими флагами и плакатами».
Ще одна цікава деталь: в опублікованому на одному генеалогічному форумі уривку зі списку чинів Волинського полку 1898 року бачимо такі прізвища: Жемерук, Хижий, Дорошик, Павлов, Кострукор, Пятуха, Кекух, Кудрін, Тішін, Горюшкін, Капустинський, Цішко, Пашечка, Гасперський, Соловей, Бровке, Чепурко, Гріхно, Леснін, Вадлевський, Якимчук, Умберг, Ярош, Грихно, Саватюк, Якимчук, Гавриленко, Мілешко. Як на мене, принаймні частина з них - українські.
Слід волинців у військовій історії України
Утім, Лейб-гвардії Волинський полк у будь-якому випадкові може бути цікавим для нас тим, що свого часу в ньому служили низка відомих постатей української військової історії.
Ще у 1847 році полком командував Сергій Георгійович Тихоцький, згодом - генерал-майор, директор Полтавського Петровського кадетського корпусу. Його внучка Софія була дружиною Вадима Михаловича Богомольця, генерал-хорунжого Української Держави, головного військово-морського прокурора України, автора першого закону України про військовий і цивільний флот. Ще одна внучка Тихоцького - Ольга - стала дружиною двоюрідного брата Вадима Михайловича, Олександра Олександровича Богомольця, того самого - президента Академії Наук УРСР. Цікава крива усмішка східноєвропейської Кліо, чи не так?
У 1900-1904 роках, до того як він добровольцем відправився на далекосхідний фронт, тут служив після закінчення Павлівського військового училища підпоручник Михайло Павленко. Його служба проходила на посадах молодшого офіцера 8-ї роти полку, помічника завідувача полкової учбової команди. Отримавши на фронтах російсько-японської війни ордена Св. Станіслава III ст. з мечами й бантом, Св. Анни IV ст. та Св. Анни III ст. з мечами й бантом, у 1906 році він повернувся до Волинського полку штабс-капітаном. Підготував низку навчальних посібників з підготовки вояків, унтер-офіцерів та офіцерів, отримує ордени Св. Володимира IV ст., св. Станіслава II ст., підвищений до капітана. Тоді ж Павленко додав до свого прізвище родинне козацьке «Омелянович». У 1913 р. Омелянович-Павленко став командиром 6-ї роти л.-гв. Волинського полку та закінчив з відзнакою курс підготовки командира піхотного батальйону в офіцерській стрілецькій школі в Оранієнбаумі. 7 серпня 1914 р. капітан Михайло Омелянович-Павленко разом зі своїм полком вирушив на фронт. Тут він відзначився у важких боях, але отримав важке поранення (права рука перестала функціонувати) і продовжив службу на штабних посадах.
За волинські бої на Південно-Західному фронті влітку 1916 року полковник Омеляновича-Павленка отримав орден Св. Володимира III ст. з мечами й бантом та орден Св. Георгія IV ст. Через захворювання на тиф його евакуювали в тил, де він наглядав за роботою учбових команд запасних гвардійських батальйонів у Петрограді, потім став начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків. У липні-серпні 1917 р. Омелянович Павленко очолював гвардії Гренадерський полк (2-а дивізія 1-го Гвардійського корпусу, Південно-Західний фронт). Потім - начальник гарнізону Катеринослава (нині Дніпропетровськ), український комісар Одеського військового округу, перший помічник начальника комісії Головного штабу з проходження служби старшин УНР, виконуючий обов’язки командира 11-ї дивізії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави (підвищений до генерального хорунжого), отаман Запорізького козацького коша. Звільнений Директорією з посад прийняв пропозицію очолити Галицьку армію, після відходу її за Збруч повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР, згодом став командувачем Запорізької групи. Восени 1919 року М. Омелянович-Павленко став командармом Армії УНР, очоливши т.зв. Зимовий похід. На еміграції Омелянович-Павленко жив у Чехословаччині, написав низку книг спогадів та військово-теоретичних посібників. Після Другої світової жив у Західній Німеччині та Франції, помер у 1952 році.
У Волинському полку служив і Борис Бобровський, який у царській армії отримав звання генерал-майора, у Першу світову очолював штаб Двінського військового округу, з 23 листопада 1917 року по 12 лютого 1918 року був начальником Українського Генерального штабу. З 26 липня 1918 року - військовий аташе Посольства Української Держави в Болгарії, залишався військовим аташе УНР у Болгарії та Румунії. Повернувся до Радянського Союзу, за деякими даними страчений у Києві після 1933 року.
Ще один гардієць-волинець - уродженець Ялти латиш Олександр Георгійович Лінгау, який служив у полку у 1898-1905 роках. У царській армії він дослужився до полковника та командира піхотної дивізії. У кінці 1917 року перейшов на службу Центральній Раді, був командиром 11-й українізованої піхотної дивізії, другим помічником військового міністра, за Гетьманату був заступником військового міністра, активно працював у галузі формування українських військових частин, підвищений до генерального хорунжого, командував 7-м стрілецьким корпусом. Після захоплення влади Директорією Лінгау втік в Одесу, потім виїхав на Дон, де намагався вступити до Добровольчої армії, але отримав відмову через свою службу в українській армії. Через Костянтинополь виїхав до Владивостока, перебував у резерві колчаківських військ, потім очолював етапно-господарський відділ штаба 1-й армії військ Колчака, був начальником постачання 3-й Сибірської армії. Потрапив у полон до червоних військ у січні 1920 року, з травня - начальник відділення штатно-тарифного відділу Управління справами Революційно-військової ради Республіки, потім став помічником начальника того ж відділу. З січня 1922 р. викладав в Військовій академії РСЧА. Заарештований у 1931 році в справі «Весна», винуватим себе не визнав, засуджений до 10 років ув’язнення. Через два роки звільнений з відновленням на службі, начальник кафедри тактики на курсах вдосконалення командного складу «Постріл», у 1936 р. отримав військове звання комбриг. Знову заарештований 21 грудня 1937 року за звинуваченням в шпіонажі на користь Німеччини, винуватим себе не визнав, засуджений та розстріляний на Бутовському полігоні, реабілітований у вересні 1956 року.
У 1901-1904 роках у л.-гв. Волинському полку служив киянин Михайло Дроздовський, культова постать Білого руху. Він походив з дворян Полтавської губернії, вчився у Київському кадетському корпусі (зараз у його приміщенні - Міністерство оборони України на Повітрофлотському проспектів), а популярність серед білогвардійців здобув, організувавши т.зв. Ясський похід - перехід добровольчого загону з Ясс до Новочеркаська.
Помічником начальник Головного штабу Збройних сил Української Держави у 1918 р. був генерал-лейтенант Олексій Єфимович Кушакевич, випускник Київської військової гімназії та Павловського військового училища. Свого часу він був командиром л.-гв. Волинського полку та Туркестанської стрілецької дивізії. В еміграції очолював об’єднання емігрантів-волинців.
На сьогодні все, дякую за увагу.
© мій
Знак Лейб-гвардії Волинського полку часів Тимчасового уряду. Невідома майстерня, бронза, посрібнення, емаль, розміри 57,3 на 41,2 мм, вага - 15,77 г. Наявне ім’я нагородженого - «Э.ГРАВЕ». Знак вручався солдатам запасного батальйону л.-гв. Волинського полку, що приймали безпосередню участь у лютневих подіях 1917 р. у Петрограді.
В сучасній українській публіцистиці час від часу можна зустріти твердження, що саме українці почали у Петрограді Лютневу революцію. При цьому згадується лейб-гвардійський Волинський полк, який, мовляв, комплектувався етнічними українцями. Боюся, що однозначно погодитися з цим неможливо - принцип комплектування Російської імператорської армії вельми заплутаний та дещо хаотичний, на відміну, скажімо, від австро-угорського. Більше того - назви військових частин давалися в досить химерному порядкові й у переважній більшості випадків не відповідали ані дислокації полків, ані їхнім районам набору новобранців. Утім, про все за чергою.
З історії лейб-гвардії Волинського полку
Полк було сформовано 12 жовтня 1817 року в Варшаві з 1-го батальйону Фінляндського лейб-гвардії полку у складі двох батальйонів для охорони Великого князя Костянтина Павловича, призначеного головнокомандувачем польської армії та намісником Царства Польського. Його зарахували до Гвардійського корпусу з правами старої гвардії (веде свій родовід від сформованого у 1806 р. імператорського батальйону міліції, який наступного року став гвардійським, а потім став основою для лейб-гвардії Фінляндського полку). За родом служби це була легка (єгерська) піхота. Полк брав участь у придушенні Польського повстання (1831, бойовий шлях - Остроленка, Вільно, Гродно, Варшава) та Кримській війні (1853-56 рр., на той час дислокувався в Оранієнбурзі, охороняв балтійське узбережжя, брав участь у бою з англійським десантом під Виборгом). 23 травня 1855 року нижні чини полку (єдиного з гвардійських, які брали участь у Кримській війні) отримали відзнаки ордена святого Георгія. У 1862 р. волинці перевели в Варшаву, вони належали до 2-ї бригади 3-ї гвардійської піхотної дивізії. Полк встиг ще повоювати на Балканах, під час російсько-турецької війни 1877-78 рр.
У Волинському полку служили низка цікавих особистостей. Приміром, тут 12 років служив офіцером Лев Кавєлін, з дворян Калужської губернії, який став послушником Оптиної пустині, а згодом - архімандритом і намісником Троїце-Сергіївської лаври, автором низки богословських та історичних праць.
У Першу світову війну полк у складі 3-ї Гвардійської дивізії увійшов до складу 23-го армійського корпусу, який мав увійти до 2-ї армії Північно-Західного фронту. Дивізія не встигла передислокуватися на визначені командуванням позиції, що врятувало її від нищівної поразки, яку 2-а армія генерала Самсонова зазнала від німців у Східній Пруссії. Волинці продовжувати воювати у цьому ж районі, відзначаюсь особливою стійкістю в запеклих боях. Вони брали участь у Східно-Прусській та Лодзинській операціях, воювали на ділянці Холм - Володимир-Волинський, обороняли Сморгонь.
3-я Гвардійська піхотна дивізія у Першу світову встигла повоювати на ділянках дев’яти різних армій. До речі, влітку 1916 року волинці воювали на Волині - у Брусиловському (Луцькому) прориві вони б’ються під Ковелем, на річці Стохід, восени - у жахливій м’ясорубці біля сіл Шельвов та Войнич (зараз Локачинський район Волинської області).
Події лютого 1917 року
То як же волинці опинилися на вістрі революційних подій? Маяковський писав у вірші «Революция. Поэтохроника»:
26 февраля. Пьяные, смешанные с полицией,
солдаты стреляли в народ.
27-е.
Разлился по блескам дул и лезвий
рассвет. Рдел багрян и долог.
В промозглой казарме
суровый
трезвый
молился Волынский пóлк.
Жестоким
солдатским богом божились
роты,
бились об пол головой многолобой.
Кровь разжигалась, висками жилясь.
Руки в железо сжимались злобой.
Первому же,
приказавшему -
«Стрелять за голод!» -
заткнули пулей орущий рот.
Чье-то - «Смирно!»
Не кончил.
Заколот.
Вырвалась городу буря рот. <…>
25 лютого 1917 року учбова команда волинців була відправлена на бойове чергування на Знаменській площі з 8 ранку до 12 годин ночі. Об 11 годині дня солдати за командою офіцерів почали застосовувати зброю проти демонстрантів, які збиралися біля пам’ятника Алєксандру ІІІ. Ввечері волинців відвели до казарм. Наступного дня на допомогу поліції на вулиці вивели учбові команди й інших запасних батальйонів лейб-гвардії, пролилася кров, але протести не вщухали. Капітан Лашкевич, який командував волинцями вимагав від підлеглих вести вогонь на ураження, щоб не допустити демонстрантів на Нєвскій. Офіцер навіть сам відбирав від солдат гвинтівки та вів вогонь по демонстрантах. Ввечері волинців знову відвели у казарми. Того ж таки 26-го команди кексгольмців та преображенців присікли силою спробу бунту 4-ї роти запасного батальйону гвардійців-павловців. У ніч на 27-е командири взводів та відділень учбової команди волинців, які напередодні брали участь у розстрілі демонстрантів, на нараді вирішили приєднатися до демонстрантів. Значною мірою це спричинили прохання робітників та членів їхніх сімей не відкривати вогонь по демонстрантах.
Зранку змовники повідомили солдатам, які вишикувалися у коридорі казарми про своє рішення, з яким усі погодилися. Заколотники відмовилися слухати начальника команди Лашкевича, той вибіг у двір за підмогою і саме тут пролунав роковий постріл - офіцера вбили. Волинців очолив унтер-офіцер запасного батальйону волинців Тимофій Іванович Кірпічніков (народився у селянській родині Пензенської губернії 1892 року), якого відкликали до Петрограда з фронту після поранення. Прийнято вважати, що саме Кірпічніков вбив Лашкевича, але сам унтер-офіцер згадував, що командира на подвір’ї казарми вбив невідомий солдат, що стріляв з горища.
Потім події розгорталися, немов снігова лавина. Повсталі волинці кинулися під червоними прапорами до навколишніх казарм, сіючи революційні гасла серед інших гвардійців - преображенців, саперів, литовців та московців (тут йдеться про власні назви полків, а не про етнічне чи географічне походження). Офіцери нічого не могли вдіяти - повсталі вояки лейб-гвардії Павловского та Волинських полків вже не корилися, а до них приєднувалися щоразу більше революційних солдатів та робітників. Частини гарнізону масово оголошували про свій перехід на бік Тимчасового уряду, царських урядовців заарештовували, кількадесят офіцерів було вбито, багато заарештовані та побиті.
Кірпічнікова підвищили до підпрапорщика, Георгіївський хрест 4-го ступеня № 423 492 йому вручив сам командувач Петроградським військовим округом генерал Корнілов, волинці обрали Тимофія до Петроградської ради. Про нього писали ледь не усі газети…
Але політична кар’єра була недовга: спочатку він втратив підтримку революційно налаштованих солдатів, спробувавши організувати у квітні 1917 року мітинг на підтримку Тимчасового уряду, який швидко втрачав популярність. Після перемоги більшовиків Кірпічніков намагався підняти солдат на підтримку антибільшовицького походу генерала Краснова на Петроград, але зазнав поразки і втік зі столиці. Він попрямував до Добровольчої армії, яку формував Корнілов. На його тотальну невдачу Кірпічніков натрапив ні на кого іншого, як на полковника Кутєпова, того самого, що став лідером антирадянської еміграції й загинув під час викрадення у Франції агентами радянської держбезпеки. Кутєпов у лютому 1917 року був у Петрограді у відпустці й виявився єдиним зі старших армійських офіцерів у місті, хто намагався організувати збройний захист монархії, щоправда невдало. Нічого дивного, що Кутєпов наказав негайно розстріляти Кірпічнікова.
Завершення епопеї волинців
На відміну від інших гвардійських полків волинці тішилися особливою увагою Тимчасового уряду - 9 травня 1917 року наказом по Петроградському військовому округу № 262 їхній запасний батальйон розгорнули у гвардії Волинський резервний полк. Він був розформований радянською владою 1 травня 1918 року.
Влітку 1917 року основний склад л.-гв. Волинського полку воює під галицькими Бережанами, за місто Галич, на Збручі. З початком революційних подій осені 17-го полк розколюється - частина уходить в українські війська, хтось по домам, дехто - на Дон. Де-факто полк перестає існувати наприкінці 1917 року, у грудні того ж року полкове знамено здали у собор міста Козлова Тамбовської губернії (нині Мічурінськ Тамбовської області РФ). Де-юре кінець історії волинців поклав наказ Комісаріату з військових справ Петроградської трудової комуни № 82 від 21 травня 1918 р.
З числа волинців, які перейшли на сторону білих, у складі 2-го батальйону 2-го Зведено-гвардійського полку сформували дві роти влітку 1919 року. У вересні - розгорнули до батальйону в Зведеному полку 3-ї гвардійської дивізії, утім вже через півтора місяці там було тільки 200 багнетів. У врангелівській армії волинці складали роту в 3-у батальйоні Зведеного гвардійського полку (серпень 1920). На еміграції було створено «Общество гг. офицеров лейб-гвардии Волынского полка», при якому заснували музей полку та альманах «Вестник Волынца». У 1921 р. товариство налічувало 60 членів, у 1929 р. - 77, у 1939 р. - 67, у 1951 р. - 29, у 1962 - 25.
Чи служили у Волинському полку українці
Я звернувся з питанням про ймовірність взаємозв’язку найменування полків РІА та їхнього комплектування до шановного august_1914, оскільки знаю, що його наукові інтереси лежать у сфері Першої світової війни. Ось його відповідь:
«Касаемо территориальной привязки - как таковая, она не бытовала. Другое дело - войска резерва и запасные батальоны и команды, но это всё же отдельная категория военно-сухопутных сил. В целом же, - нет. Даже с наименованием частей дело обстояло весьма произвольно - полки в отдельно взятой дивизии легко могли называться сообразно уездам в одной из губерний, буквально по наитию, куда на карте угодил генеральский палец) При этом ни место дислокации, ни личный состав полка ничего общего с одноименным уездом не имели. Таковых версий о лейб-гвардии Волынском полке не слышал (видимо, не интересовался его историей специально), но вряд ли он был исключением. Как Вы помните, могли и Гриню Мелехова из Вёшенской в гвардию записать, когда бы не его рожа разбойничья)».
У праці І. Ростунова «Русский фронт первой мировой войны» читаємо:
«По действовавшему с 1874 г. уставу все уезды Европейской России делились на три группы участков комплектования: 1) великоросскую с преобладанием русского населения на 75%, в том числе более половины великороссов; 2) малоросскую с преобладанием русского населения на 75%, в том числе более половины малороссов и белорусов; 3) инородческую - все остальные. Каждый пехотный полк и артиллерийская бригада имели свои уезды; гвардия, кавалерия и инженерные войска комплектовались со всей территории. Участки комплектования не связывались территориально со своими войсками. Это вызывало огромную перевозку новобранцев. Так, в 1907 г. из всего числа новобранцев лишь 12,5% было назначено в войска, расположенные в военном округе, территория которого включала места их жительства. Следовательно, они сразу поступали в части или перевозились в пределах данного округа, т. е. на относительно небольшие расстояния. Остальные 87,5% новобранцев (свыше 400 тыс. человек) должны были отбывать воинскую повинность в войсках других округов и потому подлежали более или менее значительной перевозке. По некоторым округам она доходила до 99,4% (Варшавский военный округ) и в благоприятнейшем случае не спускалась ниже 58% (Петербургский военный округ). Это отнимало много времени и стоило недешево. Кроме того, для новых формирований нередко не выделялись вообще собственные участки, что нарушало правильность комплектования. Значение участков низводилось почти до нуля».
Звісно, цілком можливо, що серед гвардійців-волинців були й етнічні українці. Оскільки Волинський полк стояв у Варшаві, не виключено, що до нього потрапляли й новобранці-українці. А от яким був їхній відсоток сказати складно. Скажімо, в одній з біографічних статей знаходимо, скажімо, згадку, що лейб-гвардії Волинський полк формувався за рахунок новобранців з землеробських районів південних українських губерній, з віддаванням переваги освіченим та високим. Свого часу мені траплялися згадки, що цілеспрямовано до гвардії Російської імператорської армії відбирали уродженців осердя колишньої гетьманської України - теперішніх Київської, Черкаської, Полтавської, Кіровоградської, Сумської та Чернігівської областей. Саме тут мали формуватися й сердюцькі полки - основа майбутньої армії Української Держави Скоропадського. Цікаво, що свого часу читав що саме з цих і, негласно - лише з цих, регіонів відбирають новобранців для теперішнього Президентського полку.
В інших джерелах знаходимо інші згадки: що волинцями ставали рекрути з Волинської та Подільської губерній; чи що цей полк комплектували українцями з Волині, Поділля і Київщини, а гвардійський Ізмайловський - вихідцями із Слобожанщини. Думаю, без вивчення архівних документів однозначно стверджувати скільки саме етнічних українців служили тоді в полку та інших частинах Петроградського гарнізону.
З іншого боку в відозві Петроградського Тимчасового українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів в Петрограді» від 2 березня 1917 року читаємо: «У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відограв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання. Російське громадянство з вдячністю згадає колись, що ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограду, в значній мірі складалося з синів українського громадянства й робітництва, з представників верств української нації». Ще одне побічне підтвердження наявності українців у складі запасних підрозділів Волинського гвардійського - фотографія 20-тисячної маніфестації українців Петрограду 12 березня 1917 року, підписана «Большое шествие при участии солдат Волынского полка с украинскими флагами и плакатами».
Ще одна цікава деталь: в опублікованому на одному генеалогічному форумі уривку зі списку чинів Волинського полку 1898 року бачимо такі прізвища: Жемерук, Хижий, Дорошик, Павлов, Кострукор, Пятуха, Кекух, Кудрін, Тішін, Горюшкін, Капустинський, Цішко, Пашечка, Гасперський, Соловей, Бровке, Чепурко, Гріхно, Леснін, Вадлевський, Якимчук, Умберг, Ярош, Грихно, Саватюк, Якимчук, Гавриленко, Мілешко. Як на мене, принаймні частина з них - українські.
Слід волинців у військовій історії України
Утім, Лейб-гвардії Волинський полк у будь-якому випадкові може бути цікавим для нас тим, що свого часу в ньому служили низка відомих постатей української військової історії.
Ще у 1847 році полком командував Сергій Георгійович Тихоцький, згодом - генерал-майор, директор Полтавського Петровського кадетського корпусу. Його внучка Софія була дружиною Вадима Михаловича Богомольця, генерал-хорунжого Української Держави, головного військово-морського прокурора України, автора першого закону України про військовий і цивільний флот. Ще одна внучка Тихоцького - Ольга - стала дружиною двоюрідного брата Вадима Михайловича, Олександра Олександровича Богомольця, того самого - президента Академії Наук УРСР. Цікава крива усмішка східноєвропейської Кліо, чи не так?
У 1900-1904 роках, до того як він добровольцем відправився на далекосхідний фронт, тут служив після закінчення Павлівського військового училища підпоручник Михайло Павленко. Його служба проходила на посадах молодшого офіцера 8-ї роти полку, помічника завідувача полкової учбової команди. Отримавши на фронтах російсько-японської війни ордена Св. Станіслава III ст. з мечами й бантом, Св. Анни IV ст. та Св. Анни III ст. з мечами й бантом, у 1906 році він повернувся до Волинського полку штабс-капітаном. Підготував низку навчальних посібників з підготовки вояків, унтер-офіцерів та офіцерів, отримує ордени Св. Володимира IV ст., св. Станіслава II ст., підвищений до капітана. Тоді ж Павленко додав до свого прізвище родинне козацьке «Омелянович». У 1913 р. Омелянович-Павленко став командиром 6-ї роти л.-гв. Волинського полку та закінчив з відзнакою курс підготовки командира піхотного батальйону в офіцерській стрілецькій школі в Оранієнбаумі. 7 серпня 1914 р. капітан Михайло Омелянович-Павленко разом зі своїм полком вирушив на фронт. Тут він відзначився у важких боях, але отримав важке поранення (права рука перестала функціонувати) і продовжив службу на штабних посадах.
За волинські бої на Південно-Західному фронті влітку 1916 року полковник Омеляновича-Павленка отримав орден Св. Володимира III ст. з мечами й бантом та орден Св. Георгія IV ст. Через захворювання на тиф його евакуювали в тил, де він наглядав за роботою учбових команд запасних гвардійських батальйонів у Петрограді, потім став начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків. У липні-серпні 1917 р. Омелянович Павленко очолював гвардії Гренадерський полк (2-а дивізія 1-го Гвардійського корпусу, Південно-Західний фронт). Потім - начальник гарнізону Катеринослава (нині Дніпропетровськ), український комісар Одеського військового округу, перший помічник начальника комісії Головного штабу з проходження служби старшин УНР, виконуючий обов’язки командира 11-ї дивізії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави (підвищений до генерального хорунжого), отаман Запорізького козацького коша. Звільнений Директорією з посад прийняв пропозицію очолити Галицьку армію, після відходу її за Збруч повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР, згодом став командувачем Запорізької групи. Восени 1919 року М. Омелянович-Павленко став командармом Армії УНР, очоливши т.зв. Зимовий похід. На еміграції Омелянович-Павленко жив у Чехословаччині, написав низку книг спогадів та військово-теоретичних посібників. Після Другої світової жив у Західній Німеччині та Франції, помер у 1952 році.
У Волинському полку служив і Борис Бобровський, який у царській армії отримав звання генерал-майора, у Першу світову очолював штаб Двінського військового округу, з 23 листопада 1917 року по 12 лютого 1918 року був начальником Українського Генерального штабу. З 26 липня 1918 року - військовий аташе Посольства Української Держави в Болгарії, залишався військовим аташе УНР у Болгарії та Румунії. Повернувся до Радянського Союзу, за деякими даними страчений у Києві після 1933 року.
Ще один гардієць-волинець - уродженець Ялти латиш Олександр Георгійович Лінгау, який служив у полку у 1898-1905 роках. У царській армії він дослужився до полковника та командира піхотної дивізії. У кінці 1917 року перейшов на службу Центральній Раді, був командиром 11-й українізованої піхотної дивізії, другим помічником військового міністра, за Гетьманату був заступником військового міністра, активно працював у галузі формування українських військових частин, підвищений до генерального хорунжого, командував 7-м стрілецьким корпусом. Після захоплення влади Директорією Лінгау втік в Одесу, потім виїхав на Дон, де намагався вступити до Добровольчої армії, але отримав відмову через свою службу в українській армії. Через Костянтинополь виїхав до Владивостока, перебував у резерві колчаківських військ, потім очолював етапно-господарський відділ штаба 1-й армії військ Колчака, був начальником постачання 3-й Сибірської армії. Потрапив у полон до червоних військ у січні 1920 року, з травня - начальник відділення штатно-тарифного відділу Управління справами Революційно-військової ради Республіки, потім став помічником начальника того ж відділу. З січня 1922 р. викладав в Військовій академії РСЧА. Заарештований у 1931 році в справі «Весна», винуватим себе не визнав, засуджений до 10 років ув’язнення. Через два роки звільнений з відновленням на службі, начальник кафедри тактики на курсах вдосконалення командного складу «Постріл», у 1936 р. отримав військове звання комбриг. Знову заарештований 21 грудня 1937 року за звинуваченням в шпіонажі на користь Німеччини, винуватим себе не визнав, засуджений та розстріляний на Бутовському полігоні, реабілітований у вересні 1956 року.
У 1901-1904 роках у л.-гв. Волинському полку служив киянин Михайло Дроздовський, культова постать Білого руху. Він походив з дворян Полтавської губернії, вчився у Київському кадетському корпусі (зараз у його приміщенні - Міністерство оборони України на Повітрофлотському проспектів), а популярність серед білогвардійців здобув, організувавши т.зв. Ясський похід - перехід добровольчого загону з Ясс до Новочеркаська.
Помічником начальник Головного штабу Збройних сил Української Держави у 1918 р. був генерал-лейтенант Олексій Єфимович Кушакевич, випускник Київської військової гімназії та Павловського військового училища. Свого часу він був командиром л.-гв. Волинського полку та Туркестанської стрілецької дивізії. В еміграції очолював об’єднання емігрантів-волинців.
На сьогодні все, дякую за увагу.
© мій