Ода Міхалкову. Немає в Україні власних "трубадурів"
Сьогодні я зробив копіпаст статті про Нікіту Міхалкова, де розкривається його конформістська сутність - то він за червоних, то він за
білих.
Минулого тижня в УТ вийшла стаття "Трагедія Нікіти Міхалкова: Про те, як лакей знищив художника в собі":
Національна ідея в розумінні Нікіти Сєрґєєвіча якимось дивним чином збіглася з усвідомленням власної цілющої ролі в історії Росії. Це відбулося, коли ролі талановитого актора й визнаного режисера здалися йому замалими.
Я, особисто, пишаюся Міхалковим-режисером і є ідеологічним противником Міхалкова-мислителя.
Насправді, його немає за що корити. Це яскравий приклад російського державця - держава понад усе і не важливо під якими прапорами чи ідеологіями вона стоїть. Міхалков прекрасно розуміє, що Російська імперія - романтична, ідеалізована країна. Там є чим пишатися ні одній нації. Але її втратили. Повернути велич можна лише в контексті відновлення чи реанімації Радянської держави. І це зробити набагато реалістичніше. Тому він зараз ідейно підтримує сучасну владу.
Він великий митець (чого вартий "Оскар") і трохи гірший ідеолог. Але свою славу та заслуги він конвертував у прославлення сильної держави, своєї батьківщини. Ми можемо засуджувати предмет його захоплення, але не сам вчинок. Це шляхетний крок, шляхетної людини.
Не неймовірний інтелектуал, якій вміє дуже гостро, але тонко закрити рота своїм ідеологічним опонентам (зокрема, лібералам). Стрічка "12", епізод в туалеті - прекрасно це ілюструють.
На жаль, Україна не має власних "трубадурів імперії". Єдиним нашим світочем був Юрій Іллєнко. Він не розпорошував свій талант, обдарованість на дешеві російські провокації, або не знімав паскудну аморальщину на кшталт "Бруно", якою так сильнор захоплюється бидлоінтелігенція та бидлоеліта.
Ми його втратили. І немає кому прославляти українську державність на кінематографічному ідеологічному фронті.