Робота в держорганах - проклята справа
Рік тому я маніакально шукав роботу. Один із моїх хороших знайомих запропонував працювати у Держпідприємстві «Служба міжнародних автомобільних перевезень» (фактично департамент при Мінтрансі), яке займалося видачею дозволів для іноземних автоперевізників та розподілом іноземних дозволів для вітчизняних підприємців.
Мені пощастило бути прес-секретарем начальника. Ніби робота нормальна: перспектива кар’єрного росту, бути працівником у системі мінтрансу теж непогано. Особливо мене підкупило запевнення мого товариша, що з перемогою ЮВТ на виборах і він, і я підемо вгору. Сам начальник був також депутатом Київради та протеже тодішнього заступника міністру транспорту та зв’язку Петра Кравчука (обидва - бютівці).
Співбесіда була нетривалою - хвилин 20 (проте прийшлося чекати дві години у приймальні, даремно я тоді на це не звернув уваги). Фактично мені треба було дати відповідь одразу і не залишали часу на роздуми. Начальник запитав яку зарплату я хочу, сказав, що коштую не менше як 4 тис. гривень (тоді мій місячний прибуток разом із зарплатою журналіста РІСУ, фрілансом і блогерськими підзаробітками сягали максимум 2 тис. гривень). На цьому і погодились.
Забув сказати: до цього в них не було подібної посади. Погане реноме організації, низка скандалів та протистояння з попереднім керівництвом потребувала посилення позитивної інформприсутності.
Робота для мене була відверто нова, бо до цього я був по іншу сторону барикад. Але мав свої ідеї щодо покращення ситуації: переробка сайту, запуск Твіттеру, вихід перш за все на галузеві медіа тощо.
Але моя наївність (чи ідеалізм) розбився об сувору буденність: ознайомився зі словами «завізувати» та «служебка». В мене виник культурний шок, коли на моє прохання розмістити контакти на сайті, у відділі реклами відповіли, що треба писати служебку заступникові начальника…
Ефективна робота людини, що відповідає за інформаційну ланку є доступ до тіла. Мені ж приходилось чекати від двох до шести годин у приймальні, щоб вирішити свої питання з начальником ДП «СМАП».
При чому спілкування проходило в дуже цікавий спосіб. Мені треба було підготувати інтерв’ю з начальником для мінтрансівського журналу «Перевізник». Я вже не кажу, що сам текст редагували хіба, що не всім керівництвом підприємства (бо одному одне не подобається, іншому - інше). Після того, як з тексту були викинуті всі цікаві факти (про проблеми нелегальних перевезень на молдавському напрямку, про хабарництво серед працівників) текст перетворився на порожню агітку, що не представляла собою будь-якої інформаційної цінності.
Вибір ілюстрації теж не менш цікавий епізод.
- Нужно сделать с Вами фотографию для интервью в журнале.
- Пойди возьми у *** (секретарши), меня уже фотографировали.
Йду беру в неї світлину і приношу з текстом на затвердження.
- Бл**ь, что за х**ня! Я здесь выгляжу, как буд-то бухал целую неделю.
До речі, щоб затвердити текст інтерв’ю я теж вислухав чимало матюків. Це була п’ятниця - день щорічної конференції членів профсоюзу. В цей день я мав погодити текст. Зранку їдемо в авто на зустріч, даю йому роздруківку. «Ну и х**ню вы тут понаписали», - чую у відповідь. Після конференції мали затвердити текст. Конференція переросла плавно в п’янку. Ближче до вечору знову звертаюся до вже бухого начальника. Він розпоряджається своєму водієві розібратися…
Так весело я пропрацював місяць. І пішов за зарплатою. У відомості замість обіцяних 4000 грн бачу 1900. Як з’ясувалося, що при всіх керівниках офіційна зарплата це одне, а решта - вже домовленості з начальником. Після цього я написав заяву про звільнення і втік з того проклятого місця.
Тепер для мене згадка про роботу у держорганах викликає огиду як в чорта ладан.