Фотографія з Обамою - все, що залишиться на згадку
Роль України у міжнародній політиці настільки зведена нанівець, до нас настільки втратили інтерес великі гравці геополітичної дошки, що фотографування Віктора Федоровича з Бараком Обамою - вагоме досягнення (без жодної іронії) української дипломатії.
Як це не банально звучить, але після “Помаранчевої революції” Україна раптом викликала цікавість у світі. Нас почали розглядати як самостійний цивілізаційний проект. З боку численних експертів надходили схвальні прогнози - у дусі пророкувань Deutsche bank початку 90-х, який вірив у перспективи України стати найбільш розвиненою державою пост-СРСР. Авторитетні міжнародники-політологи на кшталт Збігнева Бжезинського щиро вірили у спроможність України стати альтернативним геополітичним центром-противагою російському неоімперіалізму.
Нас сприймали як серйозного гравця, і стратегічна роль України зростала. Варто згадати хоча б гучну статтю Юлії Тимошенко в найвпливовішому у світі журналі з міжнародної політики Foreign Affairs під назвою “Стримування Росії”. Її думки щодо розбудови стосунків з Кремлем викликали міжнародний резонанс і гостру відповідь тодішнього міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова.
Українській державі присвячували безліч статей, дисертацій і книг. Всім було цікаво дізнатися про український феномен громадянського протистояння авторитаризму - і його перспективи.
Я не можу точно описати збільшення інтересу до України з боку західних суспільств, оскільки там не жив. Проте легко згадаю про (часом нездоровий) інтерес до українських подій в Росії: благо, мав нагоду перебувати на теренах нашого “братнього сусіда”.
До подій 2004 року більшість рядових росіян, експертів і істеблішменту сприймали Україну як провінцію. Але “оранжевый переворот за счет американских долларов” кардинально змінив ставлення до нашої країни. Кремль звернув увагу на українські організації Росії: в одні він намагався (і часто успішно) поставити своїх людей; інші - позбавити реєстрації, а треті - купити грантами.
Безліч провладних “мозкових центрів” переорієнтували свою роботу на Україну. Вивчали буквально все, що тільки можна - від ролі молоді у протестних діях до історичних питань. Російська “україністика” буквально розквітла.
Звісно, більшість публікацій і досліджень носили замовний і антиукраїнський характер. По телебаченню крутили документальні фільми про життя Степана Бандери і Романа Шухевича, діяльність ОУН-УПА. На полицях книгарень з'явилися науково-популярні книжки про український національно-визвольний рух.
Шедевром кремлівського конспірологічного маразму можна назвати роботу “Бандеризация Украины - главная угроза для России”, сенс якої звівся до наступного: з “братнього народу” помаранчева Україна перетворилася на ворожу до РФ державу, тобто, стала прямою загрозою. У стилі “Протоколів сіонських мудреців” автор розповідав про створення на території російської держави цілої мережі бандерівців, які сидять навіть у Кремлі. Я ніколи так не пишався за батьківщину, як під час читання цього агітпропу.
Разом з тим, незаангажовані російські історики видавали цікаві дослідження. Не можна не згадати монографії Олександра Гогуна і Тетяни Таірової-Яковлевої про УПА і гетьмана Івана Мазепу (у серії “ Жизнь замечательных людей”) відповідно. До них ще варто додати тематичні збірки з документів, статей і уривків монографій під назвами “Бандеровщиша”, “Махновщина” і “Петлюровщина”.
Росіяни - демократи, націоналісти, совкофіли, імперці - уважно стежили за Україною. Кожен трактував події на власний розсуд. Однак ми були предметом постійного обговорення і наслідування. Російські опозиційні рухи і партії чомусь вчилися демократії і боротьбі з авторитарним режимом не у грузинів (які мали на рік раніше свою революцію), а саме в нас. Українці їздили до колег ділитися передовим революційним досвідом.
З усіх гріхів Віктора Федоровича (водночас, це і найголовніший провал його політики) найбільшим є створення умов для падіння зацікавленості до України з боку впливових держав. Навіть сусідня Росія вже не приділяє такої уваги, як це було до 2010 року.
Читати далі